Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/31
• Следующая

Й от бачимо: на горизонті — подоба плавучої гори. Підходимо. Ні, не гора, просто хмара туману. Раптом з середини його здіймається стовп води, фонтаном падає в море, при цьому глухий гуркіт знову розноситься по океану й стрясає «Біду» від кіля до клотика.

Страшнувато стало, але цікавість і прагнення збагатити науку розгадкою незрозумілого явища перемогли в мені почуття обережності. Я став на стерно і ввів судно в туман. Іду, дивлюся — бурульки з бортів починають падати, та й так помітне значне потепління. Сунув руку за борт — вода мало не кипить. А перед носом у тумані вимальовується щось величезне, наче скриня, і раптом ця скриня апчхи!

Ну, тоді я все зрозумів: кашалот, розумієте, зайшов з Тихого океану, застудився серед криги Південного полюса, підхопив грип, лежить тут і чхає. А коли так, то й не дивно, що вода нагрілася: захворювання простудного характеру звичайно супроводжується підвищеною температурою.

Можна б загарпунити цього кашалота, але незручно використовувати хворобливий стан тварини. Не в моїх це принципах. Навпаки, я взяв на лопату добру порцію аспірину, націлився, і тільки хотів сунути йому в пащу, раптом, розумієте, налетів вітерець, набігла хвиля. Ну, й, знаєте, промахнувся, не влучив. Аспірин розсипався і замість рота та в дихало — в ніздрі, так би мовити.

Кашалот зітхнув, завмер на секунду, заплющив очі — й раптом знову як чхне, та просто на нас. Ну вже чхнув то чхнув! Яхта злетіла під самі хмари, потім пішла на зниження, перейшла в штопор і раптом… бух!

Від удару я знепритомнів, а коли отямився, дивлюся — «Біда» лежить боком, на палубі величезного корабля. Фукс заплутався в снастях. Лом — той зовсім вивалився від поштовху й сидить тут же поряд у дещо незручній позі. А назустріч нам під захистом далекобійних гармат виступає величною ходою невеличка група панів у чинах, зважаючи на мундири, не нижче адміральських.

Я відрекомендувався. Пани, з свого боку, пояснили, що вони є міжнародним комітетом по захисту китів від вимирання. І тут же на палубі вчинили мені допит: хто, звідки, яка мета мого походу, чи не зустрічав я китоподібних, а якщо зустрічав, то яких заходів вжив для захисту їх від вимирання.

Ну, я розказав своїми словами: так, мовляв, і так, похід спортивний, кругосвітній, зустрів одного кашалота в хворобливому стані й подав посильну допомогу, рекомендовану в таких випадках медициною.

Вони вислухали, пошепталися, поставили біля яхти охорону й пішли на пораду. І ми сидимо, ждемо, теж радимось.

— Оголосять подяку. Може, медаль дадуть, — каже Лом.

— Що медаль! — заперечує Фукс — Як для мене, то краще б що-небудь грішми…

Ну, а я утримався, промовчав.

Година так минула, друга, третя. Скучно стало. Я пішов туди, на нараду. Пустили. Я сів у куточку й слухаю. А в них уже дебати йдуть. Якраз, знаєте, взяв слово представник однієї східної держави, адмірал Кусакі.

— Наша спільна мета, — сказав він, — охорона китоподібних від вимирання. Які ж засоби є у нас для досягнення цієї благородної мети? Ви всі добре знаєте, панове, що єдиним дійовим засобом є знищення китоподібних, бо коли їх не стане, то й нікому буде вимирати. Тепер розберемо випадок, що став предметом нашого обговорення: капітан Врунгель, питання про якого стоїть на порядку денному, як він сам визнає, мав повну можливість знищити зустрінутого ним кашалота. А що зробила ця жорстока людина? Вона ганебно ухилилася від виконання свого високого обов'язку й дозволила бідній тварині вимирати скільки їй захочеться! Чи можемо ми закривати очі на такий злочин? Чи можемо ми пройти мимо такого кричущого факту? Ні, панове, ми не можемо. Ми повинні покарати злочинця. Ми повинні відібрати його судно й передати моїм співвітчизникам, які чесно виконують завдання нашого комітету…

Тут перебив його представник іншої держави, західної, от тільки прізвище забув, — Грабентруп, здається.

— Все правильно, — каже він, — покарати треба, але тільки пан адмірал забув найістотніше: кашалот, на відміну від інших китоподібних, має череп видовженої будови. Таким чином, образивши кашалота, цей Врунгель образив усю арійську расу. То як же ви гадаєте, панове, арійці стерплять це?

Ну, я вже й слухати далі не став, бачу й так: потрапили з вогню та в полум'я. Вислизнув тихенько, пішов до своїх, доповів про результати розвідки. Й дивлюся — зажурився мій екіпаж. Сидять сумні, ждуть вирішення долі.

Цілий день китолюбні адмірали сперечалися. Нарешті, пізно ввечері, прийняли резолюцію. Ми приготувалися до найгіршого і в думках уже розпрощалися з «Бідою», але побоювання наші були дещо передчасні. Ухвалу прийняли непевну:

Я, звісно, заявив протест, та що користі? Мене й не спитали. Підчепили краном «Біду», опустили на скелі; нас теж висадили, підняли прапори, погуділи Ій пішли. Я бачу — робити нічого. Доводиться коритися грубій силі й влаштовуватись по-береговому, з урахуванням нашого становища. А становище, слід вам сказати, скрутне: яхта лежить на самому краєчку скелі, щогла стирчить над морем, сумовитий прибій плеще біля підніжжя скелі.

Ну, ми спорядились і пішли обслідувати наш острівець. Ходили, ходили — нічого хорошого не знайшли. Скрізь холодно, непривітно, самі скелі кругом.

Єдине, з чим добре, то це з паливом. Не знаю вже звідки, тільки нанесло на цей острівець уламків загиблих кораблів.

А з другого боку, нам і паливо ні до чого. Запаси наші кінчаються, кругом ані флори, ані фауни, а камінням, скільки його не вари, все одно ситий не будеш.

«Апетит, — кажуть, — приходить з їдою». Можливо. Але в мене — в цьому розумінні дещо незвичайний організм. Коли голодний, тільки тоді й відчуваю наявність апетиту.

З метою боротьби проти цієї ненормальності я підтягнув тугіше пояс, терплю. Лом і Фукс теж на голод скаржаться. Пробували рибу ловити — не клює. Лом згадав, що в старовину в таких випадках борщ із підметок варили, дістав штормові чоботи, два дні варив — ніякого результату. Та воно й зрозуміло, знаєте: адже колись чоботи з волової шкури робили, а в нас весь штормовий одяг із синтетичного каучуку. Звичайно, в дощ, у сиру погоду воно зручніше, не промокає, а щодо кулінарних якостей такого взуття, прямо треба сказати: ні смаку в нього, ні поживності.

Ну, й, зрозуміло, сумно стало. Ходимо ми кругом яхти, дивимось на горизонт і один на одного поглядаємо. Примара голодної смерті постає перед нами. Ночами переслідують кошмари…

Й ось одного разу дивлюся — підходить до нашого острівця крижина. А на крижині пінгвіни. Вишикувалися в одну шеренгу, як на параді, вклоняються.

Я теж вклонився. А сам думаю: як би з вами, панове пінгвіни, познайомитися ближче? Берег тут крутий, не спустишся, а пінгвіни, хоч як їх заманюй, самі не прилетять. Крила ж у них бутафорські, так, більше для форми. А, з другого боку, й випустити шкода: пташки жирні, вгодовані, так і просяться на печеню.

Стали ми на краю скелі й поглядаємо на них з пожадливістю. Крижина ця уткнулася в нашу скелю, просто під щоглою. Пінгвіни загаласували, тупочуть ногами, махають крилами, теж дивляться на нас.

І от, знаєте, я поміркував трошки, зробив необхідні усні розрахунки й вирішив змайструвати таку собі машину — пінгвінопідйомник, чи що.

Ну, взяли порожню бочку, прибили до неї запасний штурвал, продовбали дірку в дні, насадили на щоглу, а зверху перекинули штормтрапи, зв'язані безконечною стрічкою. Випробував я цю споруду на холостому ході. Бачу — повинна працювати. От тільки принади нема. Хто їх знає, чим ці пташечки цікавляться. Спустив черевик — нуль уваги. Спустив дзеркало — ті ж наслідки. Шарф, м'ясорубку пробував — ніщо не помагає.

• Предыдущая
• 16/31
• Следующая