Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/31
• Следующая

Але не зарізав, ні. Це Лом, виявляється, обжився тут, нарядився за місцевою модою.

Ну, зустрілися, поцілувалися, поплакали навіть. Вечорок протеревенили: він про свої лихі пригоди розповів, ми — про свої.

А зранку вибили клиння з-під кіля, спустили яхту на воду, підняли прапор. Я, признатися, навіть сльозу зронив. Адже ж це, юначе, велика радість — опинитися на рідній палубі. А ще більша радість, що справа триває. Можна рушати сміливо в дальшу дорогу. Тільки й лишилося — відхід оформити.

Ну, це вже я взяв на себе. Приходжу до начальника порту «команданте дельбахія» по-їхньому, подав папери.

І от цей команданте, як побачив мене, одразу надувся, як жаба, й давай кричати:

— Ах, то це ви капітан «Біди»? Соромтеся, юначе: тут гора доносів на вас. Ось адмірал Кусакі скаржиться: якийсь острів ви там зруйнували, кашалота скривдили… й губернатор повідомляє: самовільно покинули порт Пара…

— Як же так, — кажу, — самовільно? Дозвольте, — і подаю свою перепустку.

А він і дивитись не став.

— Ні, — каже, — не дозволю. Нічого не дозволю. Самі неприємності через вас… забирайтеся геть!.. — Потім як гаркне: — Лейтенанте! Завантажити яхту «Біда» піском аж до повного потоплення!

Ну, я пішов. Заспішив на судно. Приходжу. А там уже й пісок привезли і якийсь чиновник крутиться, розпоряджається.

— Це вашу яхту наказано завантажити піском? То ви, — каже, — не турбуйтесь, я не затримаю, в одну хвилинку зробимо…

Ну, признатися, я гадав, що тут уже неодмінно кінець. Потоне яхта, потім діставай. Але, уявіть, і тут зумів використати обставини в сприятливому дусі.

— Стривайте, голубе! — кричу я. — Ви яким піском хочете вантажити? Адже ж мені треба цукровим, перший сорт.

— Ах, он як! — каже він. — Ну, що ж, будь ласка, ми зараз.

І знаєте, ті ж самі негри побігли, як мурашки, завантажили яхту, забили трюм, надбудови, на палубу навалили цукру, просто в мішках.

«Біда» моя, бідолашна, сідає глибше, глибше, — потім — буль-буль-буль… І дивимось — тільки щогли стирчать. А потім і щогли зникли.

Лом із Фуксом угорі дивляться на загибель рідного судна, в обох сльози на очах, а я, навпаки, в чудовому настрої. Наказав розкинути табір тут же на березі. Пожили ми три дні, а на четвертий цукор розтанув, дивимось — яхта наша спливає повільно. Ну, ми її почистили, помили, підняли паруси й пішли.

Тільки розвернулися, дивлюсь — на берег біжить коменданте з шаблею на боці, кричить:

— Не дозволю!

А поруч вистрибом давній знайомий, адмірал Кусакі, теж лається:

— Хіба це робота, пане команданте? За таку роботу, будь ласка, гроші назад.

«Ну, — я думаю, — лайтеся собі на здоров'я». Помахав їм ручкою, розвернувся і пішов повним ходом.

З Бразілії наш шлях лежав далі на захід. Але через материк, самі розумієте, не підеш, і довелося відхилитися на південь. Я проклав курс, розставив вахти й пішов. Йшли цього разу чудово. Вітерець дув, як на замовлення, з-під носа буруни, за кормою доріжка, паруси дзвенять, снасті натягнуті. Миль по двісті за добу відлічували, а самі склавши руки сиділи. Лом з Фуксом розлінувалися зовсім, дисципліна почала падати, і я вирішив зайняти екіпаж роботою.

— Ану, — кажу, — Лом, досить вам загоряти. Займіться-но мідними частинами. Надрайте так, щоб вогнем горіло.

Так. Ну, сказав. Лом козирнув: єсть, мовляв.

Натер цегли, бере ганчірку, й пішла робота.

Тільки я спустився в каюту здрімнути, чую — занепокоєння на палубі. Схопився, кинувся до трапа, а назустріч Фукс. Блідий, тремтить.

— Прошу, — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, на палубу. В нас, здається, пожежа.

Вискочив я. Дивлюсь — і справді: горить палуба в двох місцях. А Лом, як нічого не сталось, сидить трохи осторонь від вогню і надраює мідну уточку. Тільки я придивився, бачу — й тут палуба спалахнула.

Я, знаєте, розгубився навіть.

— Лом, — кричу, поясніть у чому справа?

А той встав, бере під козирок і спокійно так рапортує:

— Згідно з вашим наказом, драю мідні частини так, щоб вогнем горіло. Які будуть розпорядження?

Я було хотів дати прочухана Ломові, та вчасно стримався. Бачу сам винуватий. Аякже, знаєте — письменник чи, там, артист може, звичайно, дозволити собі деякі вільності у виразах, а в нас у морській справі — точність передусім. Нам вірші писати ніколи. Віддаєш розпорядження — думай, що говориш, а то натрапиш на такого, як Лом, — людина він уважна, акуратна, звик виконувати команду в буквальному значенні, до того ж і силонька в нього богатирська, — так, знаєте, й до аварії недалеко.

Ну, бачу, треба виправляти наслідки своєї помилки. Й розпорядився миттю:

— Одставити драїти мідні частини! Пробити пожежну тривогу!

Фукс кидається до дзвона. Лом, згідно з розписом тривоги, лишається біля місця виникнення пожежі, а я на стерні. Дзвону багато, а користі ніякої. Вогонь шириться. Горить, як факел. Так і дивись, до парусів дійде. Ну, я бачу, діло кепське. Розвернувся кругом, став проти вітру. Й помогло, знаєте. Здуло вогонь. Він у нас за кормою поколихався отаким вогняним шлейфом, обірвався і погас. Фукс заспокоївся. І Лом зрозумів, що перестарався. Отак-то.

Ну, а потім лягли на попередній курс, замінили дефектні частини палуби, без дальших пригод обігнули мис Горн, пройшли повз Нову Зеландію і благополучно прибули в Сідней, в Австралію.

І ось, уявіть, підходимо до портової стінки й кого зустрічаємо? Гадаєте, кенгуру, качкодзьоба, страуса-ему? Ні! Підвалюємо. Дивлюся — на березі натовп, а в натовпі, в першому ряду, — адмірал Кусакі власною персоною.

Як він туди потрапив, звідки, навіщо, — чорт його знає! Одне безсумнівно, що це саме він. Мені, признатися, стало неприємно й навіть, знаєте, якось не по собі.

Ну підійшли, стали. Адмірал загубився в натовпі. А я, як тільки подали сходні, так одразу на берег, у порт. Відрекомендувався представникам влади, доповів про прибуття, поговорив з чиновниками. Спочатку, як годиться, про погоду, про здоров'я, про місцеві новини, а потім між розмовою закидаю вудочку: може, думаю, вдасться, дізнатися, що тут цей Кусакі робить і яку ще капость готує.

Чиновники, однак, нічого не сказали, послалися на необізнаність. Ну, я побалакав з ними ще й пішов прямо до капітана порту. Привітався і пояснив відверто: мене, мовляв, один японський адмірал переслідує.

— Один? — каже той. — Ну, мій дорогий, вам пощастило. Я сам від цих японських адміралів не знаю де дітись, і нічого не можу вдіяти. Не наказано ні допомагати, ні протидіяти. Чим іншим радий служити. Чи не бажаєте віскі з лимонадом? Обідати до мене будь ласка, сигару може викурите? А з адміралом ви вже самі якось уладнуйте…

Отак-то. Одне слово, бачу — неприємна історія. Тепер, звичайно, японський адмірал для нас не фігура. Та, по правді кажучи, ми їх і тоді не дуже боялися, але все-таки, знаєте, справу мати з ними, прямо скажемо, не дуже любили.

От я вам про Італію мав нагоду розповісти. Там верховоди мріяли всю Африку до рук прибрати, половину Європи, чверть Азії… А на сході японські бояри (самураї по-їхньому) теж розмріялися — подай їм увесь Китай, увесь Сибір, половину Америки…

Взагалі-то, звичайно, мріяти нікому не заборонено. Корисно навіть часом пофантазувати. Але коли такий ось фантазер начепить погони та сяде на бойовому кораблі біля зарядженої гармати — тут і неприємність може статися… Розмріється та прицілиться, прицілиться та бабахне. Добре, як промахнеться. Ану, як влучить? Та тут таке може трапитись, що проти ночі краще й не згадувати.

Ось тому-то ми й намагались таких фантазерів стороною обходити. Але прямо скажу — не завжди це нам удавалося. Такі вперті серед них траплялися мрійники, що часом і не відчепишся. Ось і мені такий дістався — пан Кусакі, адмірал. Коли зустрілися тоді в китолюбному комітеті, він причепився, як реп'ях.

• Предыдущая
• 21/31
• Следующая