Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/31
• Следующая

Запрягли ми своїх рисаків востаннє і помчали прямим курсом на Петропавловськ.

Прибули, висадились. Відрекомендувались місцевій владі. Ну, повинен сказати, прийняли нас чудово. Тут, знаєте, за нашим походом стежили з газет, останнім часом непокоїлись, і, коли я розказав, хто ми, нас, як рідних, приголубили: годують, доглядають, в гості водять. Корову ми розкували, здали в колгосп по акту, вовченя дітям у школу подарували для живого куточка… Та що там розказувати… Вік би сам гостював, та й то мало.

Але тут, знаєте, весна підійшла, зламало кригу, й ми затужили за морем. Як ранок — на берег. Коли на полювання — моржів постріляти, а то й просто так — подивитися на океан.

І ось одного разу виходимо всі троє, прогулюємось. Фукс на сопку поліз. Коли раптом чую — кричить страшним голосом:

— Христофоре Боніфатійовичу, «Біда»!

Я думав — щось трапилось: може, там каменем ногу придавило або ведмедя зустрів — мало там що! Кинувся на допомогу, Лом теж поліз. Фукс усе кричить:

— «Біда», «Біда»!

Піднялися ми до нього й, уявіть, дійсно бачимо — йде «Біда» під усіма парусами.

Ну, кинулись у місто. А там уже готуються до зустрічі… Ми на пристань. Нас пропустили, нічого. Однак дивляться вже трохи недовірливо.

Я нічого не розумію. Як же так, чорт візьми! Адже на моїх очах «Біда» пішла на дно. Та що очі, очі й обманути можуть. Але ж є відповідний запис у вахтовому журналі. А це ж, як-не-як, документ, папір. І Фукс свідок, а виходить так, наче я дезертирував, чи що, з судна в хвилину небезпеки. «Ну, — думаю, — підійдуть ближче, розберемось».

А підійшла яхта — й зовсім стало незрозуміло. Дивлюсь — за рулем стоїть Лом, тут же поряд — Фукс, шкотовим. А біля щогли — я командую підходом.

«Та такого, — думаю, — не може бути! Може, це не я?» Придивився: ні, я. Тоді на березі не я? Помацав живіт: ні, й на березі наче я. «Що ж це, — думаю, — роздвоєння особи, чи що? Та ні, дурниці все це, просто сов мені приснився…»

— Лом, — кажу, — ану вщипніть мене.

А Лом теж сам не свій.

Однак, знаєте, вщипнув, постарався так, що я не стримався, скрикнув навіть…

Тут присутні звернули увагу на мене, на Лома, на Фукса. Обступили нас.

— Ну, — кажуть, — капітане, може, ви поясните нам таке становище?

А «Біда» тимчасом підходить за всіма правилами. Ось, знаєте, кранці виклали. Дали викидку, пристають. І ось цей двійник мій розкланюється, бере під козирок.

— Дозвольте, — каже, — відрекомендуватись: капітан далекого плавання Врунгель з командою. Закінчуючи кругосвітний спортивний похід, прибув у порт Петропавловськ-Камчатський…

Публіка на пристані кричить «ура», а я, знаєте, так нічого й не можу второпати.

Треба вам сказати, що я ні в яке чортовиння не вірю, але тут довелося замислитись. Аякже, розумієте? Стоїть переді мною живий привид і розмовляє самим нахабним чином.

А головне, я в безглуздому становищі. Неначе якийсь містифікатор або самозванець… «Ну, гаразд, — думаю, — подивимось, що далі буде».

І от, знаєте, сходять вони на берег. Я намагаюсь вияснити становище, пробираюсь до них, але мене відтирають, і чую, тому Врунгелю розказують, що тут є вже один Врунгель із командою.

Він зупинився, роздивився кругом і раптом заявляє:

— Дурниці! Не може бути ніякого Врунгеля: я його сам потопив у Тихому океані.

Я як почув, так одразу все й збагнув. Бачу, розумієте, давній приятель, мрійник адмірал, пан Хамура Кусакі під мене підробляється.

Ну, пробився я із своєю командою, підходжу впритул до нього:

— Здрастуйте, — кажу, — адмірале! Як доїхали?

Він розгубився, мовчить. А тут і Лом підступив, та як розмахнеться — й Лома номер два одним богатирським ударом повалив на землю. Той упав, і дивимось — у нього замість ніг ходулі стирчать із штанів.

Тут Фукс осмілів, підлетів до Фукса номер два, вчепився йому в бороду й відірвав одразу.

Лому з Фуксом добре: в першого зріст, у другого борода, а в мене ніяких характерних ознак… «Чим же, — думаю, — мені свого двійника дошкулити?»

І от, поки думав, він сам придумав краще за мене. Бачить, діло кепське, дістав кортик, ухопив двома руками — раз-раз! — і розпоров живіт навхрест… Харакірі, чисто самурайський атракціон… Я навіть зажмурився. Не можу я, юначе, на такі речі холоднокровно дивитися. Так з заплющеними очима й стою, жду.

Раптом чую — народ на березі тихенько посміюється, потім голосніше, а там і регіт розлігся. Тоді я розплющив очі — і знову нічого не розумію: тепло, сонце світить, і небо чисте, а звідкись наче сніг іде.

Ну, придивився, бачу — двійник мій помітно схуд, однак живий, а на животі в нього зіяє величезна рана, і з неї пух летить по всьому березі…

Тут, знаєте, кортик у нього відібрали, взяли під білі ручки досить ввічливо й повели… І команду його повели. А ми не встигли опам'ятатися, дивимося — качають нас.

Ну, покачали, заспокоїлись, вияснили відносини, потім пішли яхту оглядати.

Я бачу — не моя яхта, проте дуже схожа. Не обійшов би я на своїй весь світ — сам міг би переплутати. Отак-то. Ну, заприбуткували цю посудину, як належить, а другого дня і пароплав прийшов.

Розпрощались ми. Потім я з Фуксом поїхав і ось, бачите, досі живий, здоровий, і молодий душею. Фукс виправився, вступив на кінофабрику злодіїв грати: в нього зовнішність для цього підхожа. А Лом там залишився, командувати цією яхтою.

Невдовзі я від нього листа одержав. Писав він, що нічого, справляється, і яхта непогано ходить. Звичайно, ця «Біда» не «Біда». Ну, та це не біда, все-таки плаває… Авжеж.

Ось так-то, юначе. А ви кажете, що я не плавав. Я, батечку мій, плавав, та ще як плавав! От, знаєте, старий став, пам'ять слабне, а то б я вам розказав, як я плавав.

До пізнього вечора сидів я тоді й слухав, боячись вимовити слово. А коли Врунгель закінчив свою надзвичайну розповідь, я спитав шанобливо й скромно:

— А що, Христофоре Боніфатійовичу, якби записати цю історію? Так би мовити, на науку нащадкам і взагалі…

— Ну що ж, — відповів він подумавши, — запишіть, коли хочете. Мені таїти нічого, правди не приховаєш. Пишіть, голубчику, а як закінчите, я прогляну, виправлю, коли щось не так…

Тієї ж ночі я сів за роботу, й незабаром товстий том, начисто переписаний крупним почерком, лежав у Врунгеля на столі.

Христофор Боніфатійович уважно переглянув мої записи, подекуди зробив незначні, але дуже цінні, поправки, а через два дні, повертаючи мені рукопис, сказав з деякою прикрістю:

— Записали ви все правильно, слово в слово… От тільки з вами я по-дружньому розмовляв, як моряк з моряком, а інший попадеться безтолковий читач і, може трапитись, не так зрозуміє. В мене у самого замолоду кумедний був випадок: я ще тільки-тільки на море прийшов, юнгою плавав. І от стояли ми якось на якорі… Штурман був у нас — серйозна така людина, не дай бог. І от зібрався він на берег. Скочив у шлюпку й кричить мені:

— Ей, малий, трави кішку, та швидше.

Я почув і ушам не вірю: в нас на судні кіт був сибірський. Пухнастий, мордатий, і хвіст, як у лисиці. Такий ласкавий та розумний, тільки що не розмовляє. І раптом його травити! За що? Та й чим травити, знову-таки? Я в такому дусі й спитав штурмана… Ну й відшмагали мене тоді — як кажуть, ліньків покуштував. Отак-то. От я й боюся: стануть люди читати, наплутають у термінології, і тут така може вийти двозначність, що я перед читачем з'явлюся в небажаному вигляді. Так що ви вже, голубе, потрудіться: всі морські слова в окремий списочок, у порядку алфавіту, підберіть і мені принесіть. А я на дозвіллі займусь, обдумаю це діло й дам вам свої пояснення.

• Предыдущая
• 28/31
• Следующая