Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/22
• Следующая

Андрійко знав з розповідей мисливців, що нерідко ведмеді ховають свою здобич на високих стрімких скелях, крадуть м'ясо на складах, піднімаючись туди по сходах.

Хлопець мало не заплакав з горя: йому жаль стало риби. Найкращий, добірний голець! Що тепер скаже дядько? Адже він так радів з цієї здобичі. Напевне, цей ненажера все повитягував з бочок. Бодай він луснув, чорт!

Андрійко схопив одного великого сріблястого гольця, поклав його біля себе, потім другого, третього. Забувши про небезпеку, хлопець повзав на колінах по підлозі і збирав порозкидану рибу, складав її на купу.

Раптом хижак глухо забурчав, заворушився біля сходів, а потім як ревне і одним стрибком підскочив до ліхтаря маяка. Він уривчасто дихав, маленькі пронизливі очі звіра налилися кров'ю, нижня губа тремтіла. «Смерть!»—промайнуло в Андрійковій голові. Облишивши рибу, він кинувся до борту, перевалився через нього, вчепився за дошку і завмер.

Ведмідь підійшов до риби, обнюхав її і притис лапою. Велетенська туша звіра закрила світло маяка.

З моря знову пролунали тривожні сигнали.

Андрійко швидко спустився на край другої дошки і почав намацувати носком чобота точку опори. У нього визрів план — злізти з маяка по рушницю і вбити або прогнати ведмедя з площадки. Одначе перекладини були далеко, ноги не доставали до них, а стрибнеш на землю — розіб'єшся.

Андрійко напружено шукав виходу. Шорсткі пруги дощок боляче різали пальці. В долоні впилися тонкі гострі скабки. Зціпивши зуби, хлопець не здавався, терпів. Він придумував спосіб прогнати хижака від світла.

Нарешті, зібравши сили, підтягся до рівня верхньої дошки, зірвав з голови шапку-вушанку і замахав нею в повітрі. Це зацікавило ведмедя. Він підвів голову, втягуючи ніздрями повітря, рушив до борту. В цю мить шапка, пролетівши повз нього, впала біля спуску з площадки. Хижак, очевидно, прийняв шапку за нерп'ячий ласт, до них, як відомо, ведмеді дуже ласі, і кинувся до шапки. Андрійко скористався з нагоди. Він переліз через борт, схопив одного гольця, потім ще й ще і почав кидати їх за борт площадки.

Звір зупинився, прослідкував, куди полетіла риба, і, круто повернувшись, рушив до виходу. Довго ще було чути, як клишоногий сопів і кректав, спускаючись стрімкими, незручними сходами.

Маяк знову почав працювати. Яскраві промені ацетиленової лампи розтинали нічний морок.

Андрійко тільки зараз відчув страшенну втому в усьому тілі. Він ледве стояв на ногах. Так всього й трясло від пережитого. Голова йшла обертом, на очі наверталися сльози. Спершись на борт, він якусь мить стояв нерухомо, знесилений. А в морі живі вогники один за одним повільно повзли до протоки.

На душі в Андрійка зробилось легко, він усміхнувся. Але від думки, що звір може повернутися на площадку перевірити, чи не залишилась тут риба, він знову занепокоївся. Ведмідь не виходив у нього з голови.

Спускаючись сходами, хлопець раз у раз поглядав униз: чи не там страхітливий звір. Він лаяв себе за те, що не взяв з собою на площадку двостволки.

На останньому повороті Андрійко зупинився. Ще залишилося пройти східців п'ять-шість. Широким колом лежала на землі бліда тінь маяка. Валялись обрізки дощок, цурки, обаполи. Біля підніжжя маяка лежали кам'яні кругляки, плити, щебінь — вони залишилися від будівництва фундаменту. — Куди ж подався ведмідь? — тихо шепотів Андрійко. — Чи не забрався вже знову до повітки по нову здобич? А може, де-небудь тут бродить…

Трохи згодом прокричала на сусідньому озерці горласта гагара, пискнула спросоння на скелі за мисом чайка — і знову тиша. Але що це? Начебто біля річки, у напрямі хатини, щось тріснуло. От і знову затріщало…

— Так і є! — насторожився Андрійко. — Ведмідь. Це він, він! У повітці бочки, клятий, ламає!

Майже стрімголов скотився хлопець із сходів і просто до будки, де стояла заряджена кулями рушниця. З-за будки, наче привид, виринув хижак з рибиною в зубах і став на задні лапи. Захоплений зненацька, Андрійко все-таки встиг схопити рушницю, і за якусь мить ведмідь лежав розплатаний біля маяка, убитий майже впритул.

… Тепер Андрійко вже дорослий, і не учень сьомого класу з міста Нар'ян-Мара, і не Андрійко, а Андрій Вікторович, студент-біолог Ленінградського університету. Коли я приходжу відвідати його, насамперед зупиняюсь перед величезною шкурою білого ведмедя, що висить на стіні над ліжком.

Зимував я одного разу на великому острові в Льодовитому океані. На острові живуть і працюють відважні радянські мисливці. Протягом цілого року вони промишляють звіра. Взимку, коли сонце не показується кілька місяців і день триває не більше двох годин, — мисливці їздять на собачих упряжках, ставлять капкани і ловлять песців. Острів відвідують і білі ведмеді. Нерідко ведмедиці вигрібають у снігових кучугурах глибокі печери-барлоги і залягають у них.

Ось на один з таких барлогів і набрів старий мисливець чукча Ерет. Не минло й години, як три собачі упряжки вже мчали до барлога. Від зимовища до нього було кілометрів двадцять.

Біля високої скелі вітрами надуло стрімкий схил. Ведмедиця тут і знайшла собі сховище. Вхід до нори замело снігом, і тільки від дихання звіра зовні, над барлогом, висів тонкий, узористий, наче мереживо, іній.

Ерет окинув досвідченим оком барліг, обійшов навколо нього, потім з гиканням почав тупати ногами по сніговому насту. А ми з гвинтівками напоготові стали біля виходу з печери.

Але ні вигуки Ерета, ні гавкіт прив'язаних під скелею собак не могли вигнати з квартири впертого мешканця. Правда, можна було стріляти в барліг крізь сніговий покрив, але цього не хотілось робити, бо можна було поранити чи навіть убити в барлозі і ведмежатко. А нам було наказано добути живих ведмежат і першим судном відправити їх у Москву для зоопарків.

Все-таки довелось відкрити по барлогу вогонь. Справа в тому, що короткий полярний день кінчався, до того ж ще й вітерець потягнув із сходу, так і дивись — от-от забушує хуртовина.

Після кількох пострілів передня стінка барлога раптом розпалась, і з чорного отвору виповзла смертельно поранена величезна ведмедиця. Вона повалилася на бік і, хапаючи ротом повітря, покотилася з стрімкого схилу вниз, до підніжжя скелі.

За мить вигулькнуло з барлога і ведмежа. Воно було маленьке, як шапка завбільшки, кругленьке, біленьке, з короткими, але товстими й широкими лапами. На морді у ведмежати від правого ока повільно сповзав струмочок крові. Малюк раз у раз трусив головою, крутився і ревів. Глянувши під укіс, ведмежа незграбно розставило ноги, ступило вперед, але посковзнулось і клубком покотилося із схилу слідом за матір'ю.

— Пішла, катиш, пішла, катиш! — дивлячись, як перекидається ведмежа, засміявся Ерет.

З того часу за ведмежатком і залишилась назва Катиш.

Поки мисливці білували ведмедицю, я оглянув пораненого Катиша. Крім пробитого кулею вуха, ніяких інших пошкоджень у нього я не знайшов.

Днів через десять вухо загоїлось. Але їсти Катиш, як і раніш, нічого не хотів, — вірніше, не міг, бо ще не мав зубів.

Даремно давали йому і нерп'яче сало, до якого ведмеді такі ласі, і розмочені булки, і навіть частували пельменями, — він або нічого не брав, або все випльовував, пирхав, сердито чхав і відмахувався лапами.

Пам'ятаю, один із зимівників порадив підсадити Катиша до сучки Зірки, яка щойно ощенилася. Але, побачивши ведмежа, Зірка накинулась на нього і мало не розірвала.

Ми розуміли, що Катиш рано чи пізно помре від голоду. Жаль було дивитись, як він поступово худнув і миршавів. Шерсть на спині скуйовдилась, живіт підтягнуло, мордочка загострилась, а на очі наповзли мутні вологі плівки. Він уже не виповзав з-під ліжка; цілими днями лежав нерухомо, наче людина, що приготувалася вмирати.

• Предыдущая
• 9/22
• Следующая