Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене - Страница 13

• Предыдущая
• 13/32
• Следующая

— Жир. Так, все спокійно. Вже скільки місяців не видно жодного газетяра. Щодо туристів, то вони зрозуміли, що їм тут робити нічого. Ну, а я теж їх зустрічаю не хлібом-сіллю, і вони одразу забираються звідси… Моя черга здавати.

Гра тривала далі. Опісля, запаливши люльку, Гране попрощався і пішов до себе. За півгодини до заїзду прийшли помічники садівника, що харчувалися і жили у Персена. Вони жваво розповідали про зливу минулої ночі і шкоду, що вона завдала. Через це вони мусили заповзято працювати весь ранок, бо Вандергольд мав звичку о другій годині робити прогулянку в парку і страшенно лютував, коли алеї були непідметені і на доріжках валялися камінці чи тріски.

О восьмій годині в заїзді запала вже сонна тиша. Старший робітник повів робітників до брудного сарая, де вони влаштувалися на ночівлю.

Служниця заїзду Сесілія вже хотіла була зачиняти віконниці, коли на дорозі показався хлопець-бойскаут. Він ішов, накульгуючи, запорошений пилом, з рюкзаком за плечима.

— Перепрошую, мадам, — промовив хлопець, скинувши ввічливо капелюха, — чи не скажете, де б я міг зупинитися в цьому селищі?

— У нас не зупиняються! — суворо відказав Персен, що в цей час повстав на порозі.

— То, може, принаймні ви маєте якусь кімнату?

— Я не здаю кімнат. Ідіть ночувати в Нуарсель, якраз дійдете туди завидна.

— Це далеко звідси?

— Вісім кілометрів.

— О-о!.. Боюся, що не зможу туди дійти, я трохи намуляв собі ногу! Хоч знайдеться у вас щось повечеряти?

— Крамниця зачинена, — буркнув Персен.

Та хлопець ввічливо наполягав. Він витяг гаманець і спокусливо зашарудів папірцями. Побачивши гроші, Персен одразу ж змінив своє ставлення.

— Зараз вам що-небудь підігріють…

Персен сам обслужив хлопця. Однак, пам’ятаючи наказ начальника охорони, він стиха наказав Сесілії піти й попередити Гране, що до заїзду надійшов молодий мандрівник. Невдовзі припхався насторожений Гране.

Хлопець поводився гордовито й незалежно. Він назвався Гюї Морелем, родичем відомого Мореля. Його батько дуже багатий, живе зараз в чудовому готелі в Ранеля. Молодий Морель незворушно виклав п’ятдесят франків за яєчню, сковорідку смаженої ковбаси та пляшку сидру. Хлопець пояснив, що він проводить канікули в Жансон-де-Сайі, де розміщено табір бойскаутів, і що він дуже щасливий зробити з дозволу батьків маленьку мандрівку по Нормандії.

Порадившись із Гране в комірчині, Персен повернувся до кімнати і заявив, що, коли гостеві буде до вподоби, він може напнути намет і заночувати на узліссі, неподалік од заїзду. Гране й Персен задоволено спостерігали, як хлопець лагодив у темряві свого невеличкого намета. Пославшись на втому, молодий Морель одразу ж уклався спати.

— Ну й дивні примхи у цих синків із порядних родин — до знемоги вештатись по дорогах! — промовив Персен, повертаючись до заїзду.

— Це зараз модно, — пояснив Гране. — Тут нічого лихого нема. Навпаки, гарний спосіб виховати майбутніх хоробрих солдатів.

Глупої ночі, коли всі мешканці Мейнвіля давно вже спочивали, якась тінь вислизнула з намету і крадькома рушила до замка Монбіжу. Це П’єро Ланкрі йшов визволяти свого дядька Клемана Лотера.

Вибігши з ліска, П’єро опинився біля високого муру. Ніч стояла тепла, небо засіяли ясні зорі. Повітря було напоєне пахощами сіна і польових квітів. Темрява дозволяла непомітно сховатися в гущавині.

Деякий час хлопець зосереджено прислухався. Він приніс із собою тонку й міцну вірьовку, маючи намір подолати мур. П’єро розкрутив було її, шукаючи очима якесь зручне дерево, коли раптом десь за муром загавкав собака, потім озвався другий. “Охорона”, — промайнула думка, і хлопець кинувся в гайок, що ріс за кількасот метрів від огорожі. Пси аж захлиналися з люті там, де кілька хвилин тому стояв П’єро. Боячись за своє життя, Вандергольд купив для особистої охорони дванадцять величезних сторожових собак. Це були страховища, зростом із теля, сильніші за людину і злі, як чорти. Годували їх лише сирим м’ясом. Дике виття і гавкіт поступово даленіли, і незабаром знову запанувала тиша. Охорона пройшла.

П’єро знову наблизився до огорожі. Великі, старі буки простягли над муром свої віти. Хлопець швидко витяг вірьовку з важком на кінці і перекинув її через найтовстішу гілляку. Перш ніж лізти, П’єро вдався до дивних і незрозумілих приготувань. Він скинув із себе весь одяг, сховав його в купі хмизу під деревом і лишився голісінький, мов цвях.

Хлопець вичитав з пригодницьких книжок, що цей хитромудрий спосіб уживали араби під час нападу на англійські загони, де були сторожові собаки. Собаки, маючи тонкий нюх, не можуть виявити, навіть поблизу, роздягненої людини. П’єро і поклав собі перевірити на практиці цю арабську вигадку. Він міцно обхопив подвійну вірьовку і почав підтягуватись на руках. Невдовзі досяг гілки, сів на неї верхи і скрутив вірьовку. Потім обережно поліз по дереву і врешті опинився за муром. Тут П’єро знову прив’язав вірьовку і спритно спустився вниз. Босі ноги торкнулися м’якого й густого моху. П’єро нахилився, розгріб мох і закопав вірьовку, поклавши зверху галузку. Потім він дбайливо замаскував яму мохом і травою і заглибився в мовчазний, темний парк. Напрямок йому був відомий. Так він ішов без усяких пригод із чверть години. Парк був величезний. П’єро оминав посилані піском доріжки, щоб не лишити слідів, і йшов попід деревами та кущами. Під босими ногами м’яко стелився килим із листя, трави й моху, йти було легко.

Поступово дерева рідшали, і несподівано П’єро опинився на узліссі. Далеко попереду білів замок Монбіжу, зі східчатим дахом і колонами. Чудовий сад підступав аж до вікон палацу. Кращі садівники країни планували його. Водограї, сходи, мармурові статуї, стрункі тиси, море квітів, мальовничі галявини створювали казкове видовище під місячним сяйвом.

Хлопець гарячково думав, як краще пройти цим садом, коли раптом, зовсім близько, знову несамовито загарчали собаки. П’єро прожогом кинувся в хащу, ліг під розлогими вітами, що спускалися до самої землі, і причаївся.

На закруті показалося шестеро догів, їх ледве втримували на шкіряних шворках двоє чоловіків. Один із них був Гране, начальник охорони, що його П’єро бачив у заїзді. Пси оглушливо валували. Хлопець побачив роззявлені пащеки, страхітливі ікла; собаки бігли прямо на нього. П’єро подумав, що він загинув. Який же він дурень, повірив нікчемним побрехенькам про вигадливість арабів з романів за два су! І він затремтів, уявивши, як за мить його живцем розірвуть ці страховиська. Хлопець затулив обличчя долонями.

Тупіт наближався. Ще секунда — і він, самотній і беззахисний, загине. Хлопець здригнувся. Зовсім поруч затріщали гілки…

Потім несподівано голоси наглядачів та вищання собак загубилися в глибині лісу. П’єро помалу опам’ятався. Тепер сумніву не було, його врятувало чудо. Хлопець не вагався більше і кинувся бігти навпростець до замка. У нього наче виросли крила. Серед ночі на першому поверсі світилися лише три високі вікна. То була кімната старого Вандергольда.

Чимало королів Франції спало в кімнаті, що тепер належала королеві нафти. Шість дзеркальних вікон освітлювало її вдень; три виходило в парк, а інші дивилися на Сену, бо замок стояв на стрімкій скелі. На стелі, що її розписав учень венеційського художника Тьєполо, серед хмар і ліпної позолоти рококо веселилися боги Олімпу. Стіни завішано безцінними гобеленами з батальними сценами часів Людовіка XIV; один із цих килимів, проте, повісили нещодавно. Алегорію його зрозуміти було нелегко: на ньому виткано жінок з прапорами націй і статую Ніки Самофракійської, богині перемоги, — Ніка пливе на галері чорною протокою, що лине з рогу достатку. Напис великими грецькими літерами пояснював зміст дивного зображення: “Союзники прийшли до звитяги по хвилях нафти (Клемансо)”. Далі йшов напис “Вандергольдові, вдячний уряд Франції. Цей гобелен почато 15 лютого 1918 року за наказом Раймонда Пуанкаре, президента республіки, і передано п. Вандергольдові 18 листопада 1927 року від Гастона Домерже, президента республіки”.

• Предыдущая
• 13/32
• Следующая