Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/53
• Следующая

— Колю, я зайду ще ось у цей будинок.

Потапов виліз із машини і пішов до будинку Адалії Петрівни Гурко, на ходу придумуючи привід для виправдання свого візиту.

Адалія Петрівна у дворі розвішувала білизну. Побачивши Потапова, що зайшов у хвіртку, вона вирішила, то це прийшов ще один візитер до Окайомова, і рішуче пішла йому назустріч.

— Ви до кого? — сердито спитала вона.

— Чи можу я побачити письменника, який живе у вас?

— Григорія Максимовича?

— Так.

— Ви його знайомий?

— З письменниками, можна сказати, знайомі всі його читачі, — привітно посміхнувся Потапов.

— Він поїхав, — помовчавши, непривітно промовила Адалія Петрівна.

— Коли?

— Вчора.

— Куди?

— А навіщо вам знати. Поїхав, і все. — Адалія Петрівна демонстративно повернулася до білизни.

Але саме це її небажання сказати, куди поїхав письменник, здалося Потапову підозрілим, і він попросив Адалію Петрівну зайти в кімнату.

— Нам треба поговорити…

Спочатку розмова в них не клеїлась, але поступово питання Потапова і відповіді жінки почали проясняти досить дивну історію.

— Отже, його прізвище Окайомов? Григорій Максимович Окайомов? Щось я такого письменника не знаю. Одну хвилинку, пробачте… — Потапов підійшов до вікна і покликав шофера: — Колю, миттю злітай у Спілку письменників і хай по всесоюзному списку перевірять, чи є такий письменник — Окайомов Григорій Максимович! Запиши. Тільки швидше! І повертайся сюди… Так, Адаліє Петрівно. І ви давно його знаєте?

— Що він — письменник, я узнала тільки тепер, коли він до мене приїхав. До війни був інженером-будівельником. Він пише зараз книгу про мого загиблого на війні сина.

— Вони були знайомі?

— Разом воювали… — Адалія Петрівна розказала всю історію знайомства їхньої сім'ї з Окайомовим, і як він, воскреснувши, з'явився тепер у її вдовиній хаті.

— Коли він до вас приїхав? — спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.

— В передостанню неділю.

— Вранці? Ввечері?

— Над вечір.

— Так… — Потапова від хвилювання почало морозити.

В цей час у вікні з'явився шофер:

— Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.

— Звичайно, немає і не могло бути, — відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.

Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала — трапилося щось тривожне.

— Не хвилюйтеся, Адаліє Петрівно, — заспокоював її Потапов, сам хвилюючись від того, що майже впевнився у своїх здогадах. — Значить, він поїхав учора?

— Так, так… Сказав: «Іду днів на два у Борськ побачитися з однополчанином». З ним щось трапилося? Чи він…

— Заспокойтесь. Скажіть, живучи у вас, він багато бував дома?

— Так, більше дома сидів. Газети читав. Писав.

— Ніяких своїх речей чи паперів він, звичайно, не залишив?

— Навіть газети і ті забрав з собою.

— А які в нього були речі?

— Все, що на ньому, і портфель. Більше нічого. Він казав, що речі його йдуть багажем з Ленінграда.

— Ясно. Опишіть мені його зовнішність.

— Боже мій, ну як це зробити? Я не вмію…

— Як він був одягнутий?

— Дай, боже, пригадати. Значить, піджак… сірий. Штани в чоботи. Українська сорочка, така… з тасьмочками на комірі…

— Ясно. А яке в нього обличчя, очі, волосся?

— Ой! — Адалія Петрівна схопилася, побігла в сусідню кімнату і повернулася з товстим родинним альбомом. — Тут є його фото. З моїм чоловіком. Це давно ще фотографувалися. На курорті, де познайомились. Ще до війни. Ось…

Потапов вп'явся очима у фотографію. Адалія Петрівна хотіла показати, де на фотографії Окайомов, а де — її чоловік, але Потапов зупинив її.

— Окайомов оце? — спитав він голосом, що урвався від хвилювання.

Фотографія точно підказала обличчя людини, яку він зустрів на перехресті, коли йшов на прийом до Вольського.

— Так, це він.

— Проти цієї фотографії він дуже змінився?

— Ні. Тільки сивина в волоссі з'явилася.

Потапов заспокоївся і встав.

— Ну от і все, Адаліє Петрівно. Я візьму у вас до завтра цю фотографію. Вранці ви одержите її цілісіньку.

— Будь ласка, будь ласка. Але що ж все-таки трапилось?

Обдумуючи відповідь, Потапов пильно подивився на стривожену жінку. І він вирішив сказати їй усе.

— Хоч як вам це буде прикро, Адаліє Петрівно, але ви повинні знати, що дали притулок небезпечній людині. І, звичайно, він ніякий не письменник і не друг вашого сина. Він хитро і підло обдурив вас, спекулюючи вашим материнським почуттям, йому потрібний був ваш будинок, щоб на деякий час сховатись. Оце і все…

Адалія Петрівна слухала Потапова із закам'янілим обличчям. У її спрямованому мимо Потапова погляді світилися подив і страждання.

— Навіщо? Боже мій!.. Я ж мати… — тихо промовила вона.

— Для таких людей, Адаліє Петрівно, нічого святого не існує.

— Що ж тепер робити? — розгублено спитала Адалія Петрівна, і враз у її очах спалахнув гнів. — Він же має повернутись!

— Цього, Адаліє Петрівно, не буде. Сюди він не повернеться. Ну, а якщо повернеться, то ви повинні, і це ваш обов'язок, не показати, що ви щось знаєте. А всіх необхідних заходів уживемо ми. І взагалі, прошу вас: нікому ні слова про те, що я у вас був, і про те, що ви сьогодні довідалися. — Звичайно, звичайно…

Полковник Астангов проводив нараду з оперативною групою Потапова. Всі сиділи навколо стола, перед кожним — аркуш паперу. Можна було подумати, що ці люди сидять на тихому і спокійному занятті. Тим часом тут аналізували бойову операцію, до кінця якої ще було далеко. Кожний увесь час пам'ятав, що ворог зник, і де він тепер, у цю хвилину, — невідомо. Весь сенс наради зводився до одного: як випереити ворога і завдати йому удару раніше, ніж він зробить свій злочин.

На фотографії, взятій Потаповим у Адалії Петрівни, Вольський і його шофер одразу впізнали того чоловіка, що приходив на прийом. Тепер Потапов був певний, що Окайомов саме той, кого скинули над Чорним бором і кого він повинен знайти. І його дратувало, що полковник Астангов і досі дотримується, як він каже, «двох версій, при можливості ще й третьої». От і зараз полковник знову заговорив про це.

— Проаналізуємо, товариші, першу з цих версій, для нас найвигіднішу. — Полковник навіть не глянув на Потапова, але всі зрозуміли, що наголошене слово «найвигіднішу» адресоване саме Потапову. — За цією версією, скинутий у Чорному бору агент — убивця тракториста Любченка і пожилець Гурко. І що цей самий чоловік на прийомі у Вольського намагався одержати іменний бланк професора. Переляканий відвідинами майстра Горбильова, він зник. Прізвище його Окайомов. Це той самий Окайомов, якого у сорок першому році призвали в діючу армію, а зараз він лічиться у списку загиблих.

— Це саме так, — тихо промовив Потапов.

— Можливо, можливо, — миролюбно згодився Астангов. — Підкреслюю — можливо. Та хіба ви маєте хоч один доказ, що скинутий у Чорному бору диверсант і Окайомов це одна й та ж сама особа?

— А те, що Окайомов з'явився у Гурко тієї ж неділі, коли був скинутий диверсант! — гарячкуючи, відповів Потапов. — Нарешті, мотоцикл, що опинився в місті тієї ж самої неділі?

Слухаючи Потапова, Астангов на згоду кивав головою, а потім сказав:

— А давайте уявимо собі таку ситуацію: ворожа розвідка задумала диверсію проти інституту Вольського. Ми знаємо, що цей об'єкт для них дуже важливий. І ми знаємо, що саме тут вони вже із скандалом провалились. І ось тепер вони вирішили успіх диверсії застрахувати всіма можливими засобами. Послали, наприклад, не одного виконавця, а двох, трьох. І скинули у Чорному бору — одного, а Окайомов — це другий. Прибули вони в наше місто різними шляхами, але в один призначений їм час. Ви можете, Потапов, спростувати цю версію?

Потапов посміхнувся:

— Звичайно, ні. Але з таким самим успіхом можна припустити, що в місто прибуло двадцять виконавців.

• Предыдущая
• 36/53
• Следующая