Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/53
• Следующая

Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» — повторював про себе Окайомов…

Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.

— Що з вами? — стурбовано запитав Вольський.

— Нічого, нічого… — Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.

Вольський подав йому склянку води:

— Сідайте, випийте.

Аксенчук судорожними ковтками осушив до дна склянку і благально подивився на Вольського:

— Сергію Дмитровичу, я пропав. Мені краще не жити, — заговорив він тихо і жалібно. — Я винний. Знаю. Але я благаю вас по-людському задуматися над моєю долею. Піти з такого інституту! Це ж кінець. Так, так, Сергію Дмитровичу, кінець. А я ж тільки почав жити. От я вийду зараз з інституту, і за його дверима лишиться все — і минуле, і майбутнє. Що робити? Лізти в петлю? Так, так, лізти в петлю… — Аксенчук замовк, обхопивши голову руками.

— У петлю — це дурниця. Ви молодий, у вас попереду все життя… — Для Вольського ця розмова була тяжким випробуванням. Ще зранку він думав про неї як про необхідність, котрої не можна уникнути, і збирався закінчити розмову швидко й рішуче. Але так не вийшло, і ось тепер треба втішати цього Аксенчука. — Ви прекрасно влаштуєтеся в іншому місці і будете працювати.

— Та хто ж мене візьме, Сергію Дмитровичу? — майже ридаючи, вигукнув Аксенчук.

— Вірно, влаштуватися буде нелегко. Але покарання є покарання. І воно вас, молодого спеціаліста, навчить на все життя. А кінець кінцем ви все-таки влаштуєтеся і будете працювати.

— Сергію Дмитровичу, я вам даю слово! Слово честі! Таке ніколи більше не повториться. Ну оголосіть мені найсуворішу догану. Тільки не виганяйте! Не губіть мого життя!

— Ні, товаришу Аксенчук, наказ уже підписано, — як тільки міг, рішуче промовив Вольський. — Інакше зробити я не можу. Ви тільки вдумайтеся у все. Ви знаєте, над чим працює наш інститут. І раптом співробітник такого інституту не виконує доручення і через те тільки, що забув про нього.

— Сергію Дмитровичу, я не забув! Адже доручено було мені і Добровольському.

— Облиште! — Вольський розгнівався, він більш за все на світі ненавидів брехню. — Як це можна?!. Турбуватися про свою долю і при цьому говорити неправду? Говорити неправду не тільки мені, але й самому собі! Ви ж чудово знаєте, що доручення давали вам. Саме вам… А Добровольський мав як старший науковий співробітник тільки простежити за вами. Ви зрозумійте тільки, що означає ваша забутливість, коли ми зайняті такою важливою для всієї держави справою!

— Сергію Дмитровичу, пробачте за мимовільну неправду. Я рятую життя, чіпляюся за що попало… — хитрував Аксенчук. — Але ж факт, Сергію Дмитровичу, що доручена мені справа становила таку маленьку і таку незначну часточку, що…

— У нашій справі маленьких часточок нема, — перебив його Вольський. — Словом, ми з вами марно гаємо час. Наказ підписаний, і відміняти його я не збираюсь. Здавайте секретареві усі службові документи.

— Тоді все. Кінець! Кінець!.. — Аксенчук підвівся, хитаючись, наче від болю.

Вольський намагався на нього не дивитись, боявся, що в останню хвилину зглянеться і зробить поступку.

— Все. Пробачте, професоре, за турботу, — прошепотів Аксенчук і, хитаючись, пішов до дверей.

І тут Вольський не витерпів.

— Будете влаштовуватись на роботу, хай звідти мені подзвонять, я вас підтримаю.

Аксенчук, нічого не сказавши, вийшов з кабінету…

Катастрофа, що спіткала Аксенчука, була не випадкова. Із усього, що з ним трапилося, найстрашніше було те, що він не усвідомлював до кінця своєї провини і не розумів, що до катастрофи він сам ішов усі останні роки свого життя.

Микола Аксенчук втратив матір, коли йому не було ще й десяти років. Батько вдруге не одружився і всю свою любов віддав єдиному синові. Відомий хірург, який врятував від загибелі сотні людей, своєю сліпою любов'ю і переконаністю, що виховує незвичайного хлопчика, поступово вів сина до загибелі. Не знаючи ні в чому відмови, Микола був упевнений, що кожний його вчинок знайде схвалення, і ріс з переконанням, що йому призначене якесь особливе, легке й красиве життя. Власне, так він і жив аж до несподіваної смерті батька, що сталася два роки тому. Микола був здібний юнак, без особливих труднощів учився в школі, а потім в інституті. Він навіть був по-своєму талановитий — на останньому курсі інституту запропонував ідею нового вимірювального приладу для випробування металу на міцність, за що й був премійований і що, зрештою, допомогло йому влаштуватися в інститут Вольського.

Але помер батько і одразу виявилося, що життя нелегке… На веселе життя Миколі вже не вистачало своїх грошей. Сама квартира забирала третину його зарплати. Одразу зменшилося коло його веселих друзів — усі вони ще вчора набридали Миколі дзвінками, пропонували мільйон «вечірніх ідей», — любили похвалятися тим, що в їхньому товаристві є «молодий фізик із засекреченої галузі», а тепер почали йому дзвонити дедалі рідше: «секретний фізик» без грошей був їм непотрібний. Якось Аксенчук зустрів на вулиці одного із своїх недавніх друзів і спитав, куди вони всі запропастилися.

— Усе наше життя — гра, — п'яно посміхаючись, відповів той. — Твої акції на нашій біржі впали… оскільки ти банкрот…

— Сволота ви всі! — тужливо сказав Микола.

— Сволота? Можливо. Але в нас є гроші. Є гроші, розумієш?

Дівчина, що подобалася Аксенчукові, віддала перевагу синові відомого художника. Офіціанти в ресторані перестали називати його на ім'я й по батькові.

Злісна образа викликала в Миколиній душі люті заздрощі до всіх, кого він про себе називав щасливчиками в житті. Аксенчук заздрив навіть професорові Вольському. «Ну, гаразд, — вирішив він, — ви ще про мене почуєте». Він уявляв собі, як придумає в інституті якусь «штуку», після чого сам Вольський зробить його своїм найближчим помічником. Але минали місяці, роки, а ніякої «штуки» він придумати не міг. І тоді з'явилася зневірлива байдужість до роботи, що викликала кінець кінцем і ту фатальну забутливість, за яку його й вигнали з інституту.

Аксенчук вийшов на вулицю і зупинився, не знаючи, куди піти. Окайомов насторожився, мабуть, це і є той, кого він вистежував уже кілька днів. Сунувши руку в кишеню, Аксенчук намацав там гроші: «Зайду в ресторан…» Ця тупа, безсила думка повела його до центру міста.

Окайомов ішов позад нього, не відстаючи ні на крок. Він був уже майже переконаний, що попереду нього, сутулячись, іде потрібна йому людина.

У ресторані «Якір» було порожньо і похмуро. Світло ще не засвітили, і в сутінку довгого залу барабан на безлюдній естраді скидався на бліде коло місяця. Аксенчук сів за перший столик, що попався йому на дорозі.

— Коньяк і фрукти, — недбало сказав він офіціантові.

— Скільки накажете коньяку?

— Пляшку! — роздратовано крикнув Аксенчук. У запитанні офіціанта йому вчулося старе: не вірить, що в клієнта є гроші.

— Пробачте, якої марки накажете? — не відставав офіціант.

— Кращої і якомога швидше!..

Пляшка була вже майже порожня, коли Аксенчук побачив, що за сусіднім столом так, як і він, самотньо сидить за пляшкою коньяку якийсь симпатичний незнайомий чоловік. Їхні погляди зустрілися. Окайомов співчутливо посміхнувся Аксенчукові і підняв чарку:

— За ваше здоров'я, сусіде!

— За ваше! — охоче відповів Аксенчук і хвацько перехилив свою чарку.

— Давайте об'єднаємо наші зусилля, — запропонував Окайомов: — пересідайте за мій стіл.

• Предыдущая
• 46/53
• Следующая