У пастці - Френсис Дик - Страница 19

• Предыдущая
• 19/48
• Следующая

— Спробуйте їх не терти, пане Касаветз, — радила вона. — Якщо погіршає, подзвоніть до реєстратури, і я прийду.

Вона з порога подарувала мені професійну напівусмішку і швидко пішла по коридору, даючи мені змогу ввійти.

— Як очі? — спитав я по паузі.

— Щось страшне. — Очі були ясно-червоні, але сухі. Отже, потроху кращає.

Сера процідила, ледве розтуляючи губи:

— Це все зайшло дуже далеко. Я розумію: цього разу Джік за день-два одужає, але більше ми ризикувати не будемо.

Джік промовчав і не подивився на мене. Можна було на це сподіватись. Я сказав:

— Гаразд… Ну що ж, щасливого вам уїкенду і за все спасибі.

— Тодде… — почав Джік.

— Ні, Джіку, — негайно втрутилася Сера. — Це не наше діло. Тодд може думати що хоч, але ми не маємо нічого спільного з клопотами його кузена. Далі ми цим займатись не будемо. Я весь час була проти цього дурного нишпорення, а тепер саме час поставити крапку.

— Тодд не облишить цього, — сказав Джік.

— Тоді він дурбас. — Вона була лиха, в'їдлива, сповнена зневаги.

— Звичайно, — сказав я. — Сьогодні кожний, хто намагається направити кривду, — дурбас. Набагато краще не втручатись, не перейматись, не думати, що ти за це відповідальний. Мені справді треба було любісінько малювати собі у мезоніні в Хітроу, пильнувати своєї справи, а Дональд хай гине. Звичайно, це далеко розважливіше. Але все лихо в тому, що я не можу так вчинити, і край. Я бачу пекло, в якому він опинився. Як же мені повернутися до нього спиною? Тим більше, що є шанс витягти його. Ваша правда: я можу не впоратися з цим завданням, але не можу хоча б не спробувати.

Я зупинився.

Нічим не заповнена пауза.

— Ну, — сказав я, силкуючись усміхнутися. — На цьому завершується казання найбільшого в світі нікчеми. Розважайтеся на верхогонах. Хтозна, може, і я туди потраплю.

Я помахав на прощання рукою і вийшов. Ні одне, ні друге не зронило ні слова. Я тихо причинив двері й піднявся ліфтом у свій номер.

Шкода Сери, подумав я. Якщо він не буде матися на осторозі, то перетвориться на тютю в м'яких пантофлях і ніколи більше не малюватиме своїх величних, виплеканих у душі картин, бо джерело їхнє мука, якої він більше не зазнаватиме. Безпека для нього — це буде щось на зразок зречення, щось на зразок смерті.

Я поглянув на годинник і вирішив, що змовники, які працюють під вивіскою «Ярра Рівер Файн Артс», ще не позачиняли дверей. Варто спробувати.

Коли я йшов по Веллінгтон-плац і далі вулицею Свонстон, мене діймала цікавість, чи є в галереї отой юний «скипидарометальник», а як є, то чи він мене пізнає. Його обличчя я бачив тільки мигцем, бо стояв більше у нього за спиною. Напевно можна було тільки сказати, що він шатен, що в нього прищ на підборідді, заокруглена щелепа і пишний рот. Двадцяти йому ще нема. Мабуть, років сімнадцять. Він одягнений у блакитні джинси, білий гольф і тенісні капці. На зріст близько п'ятьох футів вісьмох дюймів, вага десь фунтів сто тридцять. Прудкий, панікер. І не художник.

Галерея стояла відчинена, яскраво освітлена, а посеред вітрини, на золоченому виставковому мольберті — картина з конем. Не Маннінгз. Портрет якогось австралійського коня й жокея: кожна деталь вималювана, підкреслена, і, як на мій смак, забагато фарби. А поруч оголошення — золотом на чорному тлі, де йшлося про спеціальний показ, відомих творів анімалістів, що малюють коней; поруч з оголошенням — гірше виконаний, хоч і більшими літерами — рекламний щиток: «Ласкаво просимо на Мельбурнзький Кубок».

Це була типова галерея — таких сотні у всьому світі: вузький фасад, саме приміщення — якнайдалі від дороги, за палісадом. Усередині блукало двоє-троє відвідувачів, що роздивлялись крам на добре освітлених нейтрально сірих стінках.

Я йшов сюди, щоб відвідати галерею. Не змінив я свого наміру і тепер, але ще на вулиці раптом завагався, відчуваючи, ніби стою на самому вершечку лижного трампліна. Дурне, — подумав я. — Піймав не піймав, а погнатись можна. Не подивишся, не побачиш.

Я глибоко зітхнув і ступив через гостинний поріг.

Усередині — зеленаво-сірий килим, старовинний стіл, розташований стратегічно біля дверей; тут молодява жінка видавала маленькі каталоги й щедрі усмішки.

— Дивіться, будь ласка, що захочете, — сказала вона. — Внизу продовження експозиції.

Жінка вручила мені каталог: складений глазурований цупкий білий папір з прикріпленими всередині кількома аркушиками тексту. Я перегорнув їх. Сто шістдесят три позиції, послідовно пронумеровані, проставлені назви, прізвища художників і орієнтовна ціна. У каталогу значилося, що на рамах проданих картин буде червона наліпка.

Я подякував жінці.

— Проходив і вирішив зазирнути, — сказав я.

Вона кивнула головою і професійно всміхнулась: її допитливі очі швидко ковзнули по моєму одягу з бавовняної тканини, — жінка зрозуміла, що я не належу до заможних відвідувачів. Свій пошитий за останньою модою трендовий костюм вона носила невимушено і випромінювала разючу щирість. Австралійка, самовпевнена, надто поважна особа, щоб просто собі стояти біля дверей.

— Що ж, ласкаво просимо, — сказала вона.

Я неквапно пішов по довгій залі, звіряючи картини з каталогом. Більшість картин були пензля австралійських художників, і я зрозумів, що Джік мав на увазі, коли говорив про відчайдушну конкуренцію. Знавців своєї справи було так само багато, як і у нас, в Англії, а то й більше, а рівень де в чому вищий. Як це буває, коли дивишся на процвітання чужих талантів, я почав сумніватися у власному хисті.

Наприкінці експозиції першого поверху були східці, що вели вниз: біля них висіла велика стрілка й табличка: «Продовження експозиції внизу».

Я спустився вниз. Такий самий килим, таке саме освітлення, але не видно відвідувачів, які переводять очі з картин до каталогів і навпаки.

Внизу вже була не єдина зала, а анфілада невеличких кімнат, куди треба було заходити довгим коридором. Кімната позаду східців — контора, де також стояв вишуканий стіл, два-три зручних стільці для можливих клієнтів і рівненький рядок оздоблених тиком каталожних шаф. Картини у масивних рамах прикрашали стіни, а не менш солідний чоловік писав щось у гросбуху на письмовому столі. Він підвів голову, відчувши мою присутність біля дверей.

— Чим можу прислужитися? — запитав він.

— Дякую, я просто роздивляюсь.

Він байдуже кивнув головою і повернувся до роботи. Чоловік, як і все це місце, мав вигляд незмінності й респектабельності — зовсім інша атмосфера, ніж у приміській крамничці в Сіднеї. Я подумав, що цей шановний заклад — зовсім не те, що я шукаю. Щось мені переплуталося. Доведеться почекати, доки Гадсон Тейлор не подивиться на чек Дональда і не скерує мене у новому напрямку.

Зітхаючи, я переходив з кімнати до кімнати і думав, що сміливо міг би вже закінчити огляд арсеналу своїх супротивників. Кілька рам були оздоблені червоними наліпками, але ціни на всіх гарних творах були далекі від того, чого вони насправді варті, й купити їх могли тільки люди заможні.

В останній кімнаті, більшій за інші, я наткнувся на Маннінгза. На три картини одразу. Усі з кіньми: одна — верхогони, одна — полювання і одна — з циганами. У каталозі їх не було.

Вони тихо-мирно висіли рядком, усі з подібними сюжетами, і впали мені в око як чистокровні серед напівкровок.

Мені по спині поповзли мурашки. Не стільки через майстерність, скільки через сам зміст однієї з картин. Коні виходять на старт. Довгий ряд жокеїв яскраво вирізняється на тлі темного неба. Вбрання найближчого жокея пурпурове, а жокейка зелена.

Десь у голові мені зазвучав балакучий голос Мейзі, який описував те, що я бачив: «… Може, ви подумаєте, ще я дурна, але це одна з причин, чому я її купила… бо ми з Арчі вирішили, що барвами наших жокеїв будуть пурпуровий і зелена жокейка, якби такого сполучення ще ні в кого не було…»

Маннінгз полюбляв використовувати пурпуровий і зелений кольори для тіней і перспективи. Сходиться… Ця картина, розміри, сюжет, колорит — точнісінько, як у Мейзі, на картині, схованій за радіатором і, напевно, згорілій.

• Предыдущая
• 19/48
• Следующая