У пастці - Френсис Дик - Страница 24

• Предыдущая
• 24/48
• Следующая

Я засміявся.

— Гарно придумано.

— Завжди простіше заснувати традицію, — сказав Гадсон, — ніж потім скасувати її.

— Дональд каже, що ви засновуєте чудову традицію на гарні вина.

Сумні очі блимнули від приємності, яку справив мій комплімент..

— Йому надзвичайно сподобалось. Він об'їхав усі великі виноградники, насамперед, звичайно, відвідавши наші.

Коні, що брали участь у третьому заїзді, рушили кентером на старт на чолі з дражливим гнідим жеребцем, у якого на голові було забагато білої барви.

— Потворна тварюка, — сказав Гадсон. — Але він виграє.

— Ви поставили на нього?

Він усміхнувся:

— Зовсім небагато.

Заїзд розпочався, коні рвонули, і кісточки на пальцях у Гадсона аж побіліли з напруги, поки він уважно стежив у бінокль; мені стало цікаво, скільки це «зовсім небагато», Гнідий жеребець опинився на четвертому місці. Гадсон поволі відклав бінокль для перегонів і вже без жодного виразу спостерігав кепський фініш.

— Ну що ж, — сказав він, і сумні його очі посумнішали ще дужче. — Як то кажуть, іншим разом. — Він покірно стенув плечима, підбадьорився, потис мені руку, попросив переказати вітання Дональдові й спитав, чи я знайду сам вихід.

— Спасибі за допомогу, — подякував я.

Він усміхнувся:

— Завжди до ваших послуг.

Тільки двічі повернувши у неправильному керунку, я зійшов нарешті вниз, прислухаючись дорогою до цікавих уривків австралійського різновиду мови.

— … Кажуть, він зовсім не відповідає своїй посаді у комітеті. Він розтуляє рота лише тоді, коли хоче поміняти закладену на коліно ногу…

— … паскудник, хай йому грець, він так і не зміг прийти…

— … я йому кажу: «Ти чого кричиш, як на пуп? Облиш, треба змиритись…».

— … виграла двадцять доларів? Тобі справді пощастило, Джоан…

І скрізь дифтонгізовані голосні, завдяки чому у слові «ні» з'являлось до п'яти різних звуків, — я б так і не вимовив. Ще в літаку один австралієць сказав мені, що у всіх австралійців одна вимова. З таким самим успіхом можна було сказати, що всі американці розмовляють однаково або британці. Англійська мова нескінченно гнучка, — і тут, у Мельбурні, вона жива й при чудовому здоров'ї.

Джік і Сера, коли я нарешті приєднався до них, сперечалися щодо свого обранця на Вікторія дербі, наступний заїзд за розкладом.

— Куля з білокості виступає не в своєму класі й має стільки, ж шансів, як сліпий у заметіль.

Сера зігнорувала де зауваження.

— На тому тижні вона виграла у Муні Уеллі, ще й два жучки вказали на неї.

— Ці жучки були, мабуть, п'яні.

— Привіт, Тодде, — сказала Сера. — Ради бога, вибери номер.

— Десять.

— Чому десять?

— Одинадцять мінус один.

— Боже мій, — сказав Джік. — Колись у тебе було більше глузду.

Сера порівняла:

— Королівський Шлях. Проти Королівського Шляху Куля з білокості — певняк.

Ми купили квитки й пішли на дах, але жоден з наших обранців не виграв. Сера обурено шпетила Кулю, яка нарешті прийшла п'ятою, а Королівський Шлях зовсім зійшов з дистанції. Переміг дванадцятий номер.

— Тобі треба було додати одинадцять і один, — сказала Сера. — Ти припускаєшся таких нерозумних помилок.

— На що ти задивився? — запитав Джік.

Я уважно роздивлявся натовп, який спостерігав за перегонами знизу, на майданчику для членів.

— Дай-но мені свій бінокль….

Джік дав бінокль. Я підніс його до очей, довгий час роздивлявся й опустив його.

— Що там? — нетерпляче запитала Сера. — Що сталося?

— Це, — сказав я, — не просто дещо міняє, а все ставить з ніг на голову.

— Що?

— Бачиш отих двох чоловіків… ярдів за двадцять від огорожі оглядового кільця… один з них у сірій візитці?

— Ну то й що? — запитав Джік.

— Чоловік у візитці — це Гадсон Тейлор, той самий, з яким я щойно випивав. Він — управитель виноробної фірми і часто зустрічався з кузеном Дональдом, коли той був тут. А другого чоловіка звуть Айвор Уексфорд, він — директор галереї «Ярра Рівер Файн Артс». — Ну то й що? — запитала Сера.

— Отже, я майже можу уявити собі, про що вони там зараз розмовляють, — відповів я. — Щось на зразок: «Вибачте, сер, чи я не продав вам нещодавно картину?» — «Не мені, містере Уексфорд, а моєму другові Дональдові Стюарту». — «А хто був той молодий чоловік, з яким ви щойно розмовляли?» — «Це був кузен Дональда Стюарта, містере Уексфорд». — «А що ви знаєте про нього?» — «Що він за фахом художник і намалював вас, містере Уексфорд, і спитав мене, як вас звуть».

Я замовк.

— Далі, — сказав Джік.

Я бачив, як Уексфорд і Гадсон Тейлор закінчили розмову, невимушено кивнули одне одному і розійшлися врізнобіч.

— Тепер Айвор Уексфорд розуміє, що припустився жахливої помилки, випустивши мене учора ввечері зі своєї галереї.

Сера занепокоєно зазирала мені в обличчя.

— Ти справді думаєш, що це небезпечно?

— Так, думаю. — Я трохи відпружив напнуті м'язи і спробував усміхнутись. — Принаймні він буде тепер насторожі.

— А в гіршому разі він почне тебе шукати, — сказав Джік.

— Е-е… — протяг я замислено. — Чи могли б ви обоє зараз, негайно рушити в подорож?

— Куди?

— До Аліс Спрінгз, — відповів я.

Дорогою до аеропорту Джік весь час на щось нарікав. По-перше, він не зможе піти на крикет. По-друге,_ я не дав йому повернутися до готелю «Гілтон» по картини. По-третє, в Аліс йому буде надто жарко у спортивному костюмі для дербі. По-четверте, він не збирається пропускати Мельбурнзький Кубок через першого-ліпшого жевжика з краваткою-метеликом.

Але в усіх цих колоритних бідканнях і натяку не було на те, що йому доводилось оплачувати наш проїзд власними акредитивами, бо свої туристські чеки я залишив у готелі.

Це Сера подала думку не повертатися.

— Якщо ми збираємося щезнути, то — вперед, — сказала вона. — Люди гинуть через те, що намагаються вирятувати з вогню свій гаманець.

— Вам не обов'язково їхати, — мовив я про всяк випадок.

— Але ми вже через стільки всього пройшли. Як же я житиму далі, якщо не дозволю зараз Джікові допомогти тобі? А раптом з тобою щось скоїться…

— Ти б ніколи мені цього не подарувала…

Вона усміхнулася з жалем:

— Ти маєш рацію.

Мені здавалось, що ніхто не помітив, як ми пішли з іподрому, і жодна машина не переслідувала нас до аеропорту. Ні Грін, що пишеться через «і» довге, ні отой хлопець («не художник») не плуталися під ногами, намагаючись нам перешкодити; отже, ми без будь-яких пригод полетіли першим рейсом напівпорожнього літака до Аделаїди, а звідти — ще порожнішим літаком — до Аліс Спрінгз.

Від Аделаїди на північ земля попід нами поступово міняла колір від зеленого до сіро-зеленого, і нарешті — до барви ясно-червоної цегли.

— ВАН, — озвався Джік, показуючи вниз.

— Що?

— В-А-Н, — повторив Джік. — ВАН. Це скорочене від «Велике Австралійське Ніщо».

Я розсміявся. Земля справді виглядала спеченою, пустельною і дикою, але де-не-де видніли колії путівців і неймовірно ізольовані від світу гомстеди. Я милувався цим краєвидом, доки не стемніло і пурпурові тіні не заполонили все довкола. А літак тим часом летів на північ, у напрямку центральної пущі.

Вечірнє повітря в Аліс пашіло, ніби хтось забув вимкнути грубу. Нам увесь час щастило: спочатку ми, щойно прибувши до Мельбурнзького аеропорту, потрапили на літак, а тепер, коли неговіркий таксист підвіз нас до нового на вигляд мотелю, ми змогли дістати вільні номери.

— Сезон закінчився, — пробурмотів він, коли ми висловили наше задоволення і подякували йому. — Невдовзі тут буде надто спечно для туристів.

Щоправда, у наших номерах працювали кондиціонери. Джік і Сера спинились на першому поверсі; двері номера вели просто до затіненої критої алейки, за якою відразу починався садок з басейном. Мій номер у сусідньому крилі — відразу ж за автостоянкою, — був на третьому високому поверсі: до нього вели східці, сховані у затінку дерева, і довга відкрита галерея. Уся місцина мирно зеленіла у світлі поодиноких прожекторів, що ненастирливо світили від пальм і евкаліптів.

• Предыдущая
• 24/48
• Следующая