У пастці - Френсис Дик - Страница 36

• Предыдущая
• 36/48
• Следующая

У мене був сумний вигляд, і Джік засміявся. Ми випили каву, повернулися до мотелю й розійшлися по номерах. За п'ять хвилин Джік постукав у двері.

— Заходь, — сказав я, відчиняючи.

Він усміхнувся.

— Ти чекав на мене?

— Сподівався, що ти можеш прийти.

Він сів у фотель і став покручуватись у ньому. Його погляд упав на валізку, що лежала на дивані.

— Що ти зробив з усім тим, що ми забрали з галереї?

Я розповів йому.

Він перестав крутитись і сидів спокійно.

— Збираєшся вживати якихось заходів? — запитав він нарешті.

— Через кілька днів, — сказав я, — повертаюсь додому.

— А перед тим?

— Гм… перед тим я збираюсь і далі випереджати на крок Уексфорда, Гріна, Кошлобрового, хлопця з Художнього центру і того силача, що зустрів мене на балконі в Аліс.

— Не кажучи вже про нашого копіїста Гарлі Ренбо.

Я замислився.

— І його теж, — кивнув я.

— Думаєш, нам це вдасться?

— Не «нам». Відтепер — не «нам». Зараз ти відвезеш Серу додому.

Він заперечливо похитав головою.

— Тепер це буде не менш небезпечно, ніж залишатися тут з тобою. Нас дуже просто знайти. По-перше, ми є у сіднейській телефонній книжці. Що зупинить Уексфорда від приходу на кеч з чимось грізнішим, ніж запальничка? — Ти зможеш переповісти йому про все, про що зараз довідався.

— І звести нанівець усю твою роботу.

— Без відступу теж інколи не обійтися.

Він тріпнув головою.

— Якщо ми залишимося з тобою, може бути так, що відступати не доведеться. Це найменший ризик. І в кожному разі… — в очах йому спалахнув колишній вогонь, — це буде велика гра. В кота-мишки. Причому коти не знають, що вони — миші, й переслідують мишу, яка знає, що вона — кіт.

Більше схоже на бій биків, подумалось мені, коли я розмахую накидкою, щоб спровокувати напад. Або на штукаря, котрий привертає увагу до однієї руки, роблячи фокус другою. Порівняння зі штукарем було мені більше до вподоби. Менше шансів, що мене заколють рогами.

Цілий вечір я вивчав список чужоземних покупців; найперше тому, що мені ще важко було Вгоститися до сну, а почасти й тому, що більше не було чого читати. Ставало дедалі очевиднішим, що призбираних фактів недостатньо. Сам собою список — це добре, але ще краще було б допасувати до нього реєстровий опис і узгодити його з літерами та цифрами у правій колонці. З другого боку, числові реєстрові позначки були схожі на код; може, якщо докладніше його розглянути, то виявиться у ньому хоч якась система. У меншому розділі, який я знайшов наприкінці течки, М зустрічалося рідко, зате набагато частіше — С, А, У та Б. Перед Дональдовими цифрами стояло М. А у Мейзі — С.

Припустімо, міркував я, М означає просто Мельбурн, а С — Сідней, міста, де вони купували свої картини.

Що означали тоді А, У та Б? Аделаїда, Уагга Уагга та Брисбейн?

Аліс!

У першому розділі цифри й літери, що йшли після початкового М, здавалось, не мали чіткої системи. Але в другому третьою літерою завжди була К, а останньою — Р, хоча й розподілені між кількома країнами, вони мали більш-менш чітку послідовність. Найбільшим числом було 54 — проти картини, проданої містеру Норману Апдайку — мешканцеві новозеландського міста Окленд. Його реєстровий номер був УГК 54Р. Дата у лівій колонці означала лише минулий тиждень, а сам містер Апдайк ще не був викреслений.

Усі картини у коротшому розділі були продані за останні три роки. Перші дати у довшому розділі відносились до періоду п'ять з половиною років тому.

Цікаво мені було, що з'явилося перше п'ять з половиною років тому: галерея чи ідея. Чи Уексфорд з самого початку був викінченим злодіякою, котрий навмисне вибудував імпозантний фасад, чи колись чесний торговець творами мистецтва відкрив для себе нові, кримінальні можливості? Судячи з респектабельної атмосфери в галереї та власних вражень від Уексфорда — хоч бачив його я мало — друга альтернатива здавалась імовірнішою. Але жорстокість, що лежала під самісінькою поверхнею, ніяк до цього не пасувала.

Я зітхнув, поклав списки й вимкнув світло. Лежав потемки, думаючи про телефонну розмову, що відбулась у мене після повернення Джіка до Сери.

З мотелю таку розмову важче замовити, ніж з «Гілтона», але голос звучить гучно й чітко.

— Мою телеграму одержали? — спитав я.

— Я вже півгодини чекаю на дзвінок.

— Перепрошую.

— Що ви хочете?

— Я надіслав вам листа, — сказав я. — І хочу сказати, що в ньому.

— Але…

— Спочатку послухайте, — перебив я. — А потім скажете.

Я говорив довго, чуючи у відповідь тільки віддалене буркотіння.

— Ви цього певні?

— У більшості моментів — так, — сказав я. — А решта просто припущення.

— Повторіть усе спочатку.

— Гаразд.

Я повторив, затративши приблизно стільки ж часу.

— Усе записано на магнітофон.

— Добре.

— Гм… Які у вас наміри?

— Невдовзі я повертаюсь в Англію. А поки що вивчатиму справи, які мене не стосуються.

— Я цього не схвалюю.

Я усміхнувся до телефону.

— Я й не сподівався на це, але, залишаючись у Англії, ми так далеко не посунулися б. Є ще одне… Чи можу я зв'язатися з вами по телексу, якщо треба буде переказати пильне повідомлення?

— Телекс? Постривайте хвилинку.

Я чекав.

— Так, слухайте.

Далі йшли цифри. Я записав їх.

— Кожне повідомлення адресуйте до мене особисто з грифом «терміново».

— Гаразд, — сказав я. — І ще одне: чи не могли б ви знайти відповідь на три запитання?

Він вислухав і сказав, що зміг би.

— Дякую, — сказав я. — На добраніч.

І в Сери, і в Джіка зранку злипалися повіки й відчувалася втома. Вдала ніч, зробив я висновок.

Ми виписалися з мотелю, поклали валізку в багажник і вмостились у машині, щоб обговорити плани на цілий день.

— Ми ніяк не можемо забрати одягу з «Гілтона»? — пригнічено запитала Сера.

— Ні, — відповіли ми з Джіком.

— Зараз я їм потелефоную, — сказав Джік. — Попрошу спакувати речі й покласти на збереження, — а для виплати рахунку надішлю чек. — Він вийшов з машини й пішов лагодити справу.

— Купи, що тобі треба, за гроші з виграшу, — сказав я Сері.

Вона похитала головою.

— У мене ще є трохи грошей. Не в тім річ. Просто… Я хочу, щоб усе це вже скінчилося.

— Вже скоро, — сказав я безбарвно. Вона важко зітхнула. — Як ти собі уявляєш досконале життя? — запитав я.

— О… — запитання захопило її зненацька. — Думаю, що зараз я хотіла б повернутися з Джіком на кеч і тішитись так, як до твого приїзду.

— І так завжди?

Сера замислено подивилася на мене.

— Може, тобі здається, Тодде: я не розумію, що Джік — складна особистість, але ж досить тільки поглянути на його картини… Мене від них у дрож кидає. Вони виражають того Джіка, про якого я нічого не знаю, бо від часу нашої зустрічі він нічого, не малював. Ти можеш вважати, що світ збідніє, коли Джік хоч трохи почуватиме себе щасливим, але ж я не дурна і розумію: те, що примушує його отак малювати, повернеться знову… Я гадаю, що треба безмежно цінувати кілька цих перших місяців, прожитих спільно… і мене лякають не фізичні небезпеки, в які ти нас втягнув, а відчуття того, що я вже втратила решту золотого часу… що ти нагадуєш йому про його малярство і що він повернеться до малювання, тільки-но ти поїдеш… і станеться це на багато тижнів раніше, ніж він зробив би це сам.

— Присилуй його вирушити у плавання, — сказав я. — Він завжди почувається щасливим у морі.

— А як ти до цього поставишся?

Я поглянув у її затьмарені карі очі.

— Добре поставлюся, бо ви мені обоє дорогі.

— Тоді помагай, боже, людям, до яких ти ставишся погано…

І допоможи, боже, мені, подумав я, бо мені все милішою стає дружина мого найдавнішого друга. Я відвернувся від неї і поглянув у вікно. Почуття приязні не завадить. А щось інше здатне все зруйнувати.

• Предыдущая
• 36/48
• Следующая