У пастці - Френсис Дик - Страница 5

• Предыдущая
• 5/48
• Следующая

— А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?

— Срібло. Картини.

— Які картини?

Дональд похитав головою і став бліднути.

— Чи не могли б ви назвати їхню ціну?

— Я не знаю, — сказав Дон, помовчавши.

— Вони були застраховані?

— Так.

— Скільки спальних кімнат у вашому будинку?

— Що?

— Скільки спалень?

— Здається… п'ять.

— Що ви можете розповісти нам про свою дружину? Про її характер, роботу? І чи не могли б ви дати нам її фотографію?

Дональд не міг цього зробити. Він заперечно похитав головою, сказав: «Прошу вибачити», повернувся і пішов угору по східцях.

— Це все, — рішуче сказав Фрост.

— Не густо, — почулось ремство.

— А ви що хотіли? Крові? — сказав Фрост, припрошуючи їх до виходу. — Поставте себе на його місце.

— Та-а-к, — протяг хтось цинічно, але зрештою всі пішли.

— Ви бачили їхні очі? — запитав я. — Просто невситимий погляд.

Фрост посміхнувся.

— З цієї короткої розмови вони понаписують довгі репортажі.

Інтерв'ю дало свої позитивні наслідки. Більшість машин поїхали, та й решта, подумав я, не забаряться, як тільки розживуться на свіжі новини.

— Чому вони запитували про спальні? — поцікавився я.

— Щоб оцінити вартість будинку.

— Боже мій!

— Всі вони подадуть це по-різному. — У голосі Фроста забриніла веселість. — Вони завжди так. — Він подивився на східці, де стояв Дональд, і ніби ненароком запитав: — Ваш кузен у фінансовій скруті?

Я знав, що він розставляє пастки.

— Не думаю, — спроквола мовив я. — Ви запитали б краще його.

— Обов'язково, сер. — Він окинув мене своїм пильним, колючим поглядом. — А що ви знаєте про це?

— Тільки те, що поліція має якісь підозри, — сказав я спокійно.

Мої слова він пропустив повз вуха.

— У містера Стюарта діла йдуть нормально?

— Він ніколи не казав мені про це.

— Цими днями банкрутує дуже багато приватних компаній середньої руки.

— Нібито так.

— Через клопоти з готівкою, — додав він.

— Я не зможу вам прислужитися. Вам доведеться перевірити бухгалтерські книги компанії.

— Ми це зробимо, сер.

— І якщо навіть фірма збанкрутувала, це ще не означає, що Дональд інсценізував пограбування.

— Таке вже бувало, — сухо сказав Фрост.

— Якби йому потрібна була готівка, він міг би просто все спродати, — зауважив я.

— Можливо, він так і зробив. Почасти. Може, навіть спродав більшу частину.

Я перевів дух і промовчав.

— Щодо вина, сер. Як ви самі сказали, треба було багато часу, щоб його винести.

— Це компанія з обмеженою відповідальністю, — сказав я. — Якби фірма й збанкрутувала, то це не зачепило б ні його будинку, ні приватного капіталу.

— А ви, я бачу, тямитесь на цьому. Чи не так?

— Життя навчить, — ухилився я від прямої відповіді.

— А я думав, що художники далекі від цього світу.

— Деякі й справді далекі.

Він поглянув на мене вузькими щілинами очей, ніби прикидав, яку участь я міг би брати в інсценізації крадіжки.

— Мій кузен Дональд — благородний чоловік, — сказав я тихо.

— Це слово вийшло s ужитку.

— Є люди, які його ще вживають.

Він поглянув на мене дуже скептично. Все своє трудове життя він день у день стикався з корупцією.

Дональд нерішуче спустився східцями, і Фрост негайно забрав його на кухню, щоб ще раз побалакати сам на сам. Я подумав, що коли запитання Фроста будуть такі ж уїдливі, як і звернені до мене, то бідолашному Донові буде непереливки. Поки вони розмовляли, я знічев'я тинявся по дому, заглядав у шухляди, шафи, відчиняв буфети, намагаючись уявити життя свого кузена.

Хтось із них, він чи Регіна, припас чимало порожніх коробок. Я знаходив їх буквально десятки — різних форм та розмірів, порозтицюваних по кутках полиць і шухлядок: коричневі картонні, яскраві подарункові, коробки з-під шоколаду, прикрашені стрічками, — або вони надто гарні і тому шкода їх викинути, або ще можуть для чогось знадобитися. Грабіжники чимало їх повідкривали, але більшість поскидали на підлогу нерозкритими. Потрібно було, подумав я, згаяти немало часу.

Вони зовсім злегковажили великим солярієм, де зберігалися кілька старожитностей і не було картин. Я сидів тут у бамбуковому кріслі серед вазонів і дивився на вітряний сад. Пожовкле листя під поривами вітру рясно обсипалося з дерев, а кілька запізнілих троянд щосили чіплялися за колючі стебла.

Я ненавиджу осінь-пору меланхолії, пору відмирання. Щороку мій настрій падає разом з мокрим листям і поліпшується з настанням тріскучих морозів. Психіатрична статистика стверджує, що найбільше самогубств припадає на весну, пору відродження природи. Я ніколи не міг зрозуміти цього. Якби навіть я кинувся зі стрімчака, це сталося б восени.

Солярій був сірий і холодний. Не сонячною видалася ця неділя^[3].

Я зійшов нагору, забрав свою валізу і переніс її вниз. З роками подорожувань я вдосконалював і традиційний малярський багаж: моя валіза вміщувала тепер і робочий інструмент, і одежу. Велика валіза жорсткої конструкції — я сам пристосував і переобладнав її середину — була подобою портативної майстерні; крім фарб і пензлів, у неї влазили портативний трубчастий мольберт, небиткі посудини для лляної олії та скипидару і штатив, який міг би окремо тримати чотири непросохлі картини. Був тут також чохол, велика коробка з ганчірками і достатньою кількістю уайт-спіріту — все для того, щоб тримати переносне господарство у чистоті. Сконструювавши таку валізу, я заощадив не на один сандвіч.

Я склав мольберт, розсунувши трубки, Підготував палітру і на полотні середнього розміру поклав перші мазки, беручись до меланхолійного краєвиду: чогось схожого на садок Дональда, як я його бачив, на тлі вижатого поля і похмурого лісу вдалині. Картина не в моєму дусі, і, сказати по щирості, вона не приверне через століття уваги преси, але принаймні я не справлятиму посиденьок. Я працював поволі, потроху мерзнучи, доки ще холодніший Фрост не вирішив нарешті піти. Він пішов не попрощавшись, парадні двері рішуче зачинилися за його цілеспрямованими кроками.

У Дональда на теплій кухні був жалісний вигляд. Коли я увійшов, він сидів за столом у цілковитому відчаї, схиливши голову на руки. Зачувши мої кроки, він поволі підвівся, і я побачив його постаріле обличчя, пооране глибокими зморшками.

— Ти знаєш, що він думає? — промовив він.

— Більш-менш.

— Я не міг його переконати. — Дональд похмуро вп'явся у мене очима. — Він правив своєї. Раз у раз ті самі запитання. Чому він мені не вірить?

— Багато людей брешуть поліції. І вона з цим звиклася.

— Він хоче зустрітися зі мною у моїй конторі. Каже, приведе з собою своїх співробітників. Вони хочуть подивитися бухгалтерські книги.

Я похитав головою:

— Скажи спасибі, що, він сьогодні тебе туди не потяг.

— І то правда.

— Доне, пробачся сказав йому, що зникло вино. Це викликало у нього підозру… То моя провина, що він з тобою так брутально поводився.

Він втомлено похитав головою.

— Я й сам сказав би йому. Мені й на думку не спадало критися з цим.

— Але… Я звернув його увагу на те, що на вивезення стількох пляшок пішло чимало часу.

— Хм. Він би й сам зметикував.

— А як ти гадаєш, скільки на це треба часу?

— Залежно від того, скільки було людей, — сказав він, потерши пальцями стомлені очі. — В усякому разі, у них мусили бути коробки для вина. Отже, вони наперед уже знали, що тут є вино і вони не дадуть маху. А це означає… каже Фрост… що я сам його продав і можу вимагати страховку або, якщо вино вкрадено минулої п'ятниці, то я повідомив злодіям, що їм потрібні будуть коробки. Тобто, значить, я сам підстроїв усе це жахіття.

Ми розмірковували над цим у гнітючій тиші.

— Хто ж усе-таки знав, що там було вино? — сказав я нарешті. — І хто знав, що в п'ятницю нікого немає вдома?

І яка була найперша їхня мета: вино, старожитності чи картини?

• Предыдущая
• 5/48
• Следующая