Выбери любимый жанр

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 53

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Українській народницькій інтеліґенції, на відміну від її пізніших російських колег, не залежало ні на пошуках окремого від Заходу «свого шляху» зі збереженням автократичної форми державного врядування, ані на тому, щоб «сховатися» в народі, «заперечивши себе як інтеліґенцію» та потішаючи себе кабінетними теоріями про духовну вищість Фєдьки над Ґете (навпаки, за свій прямий обов'язок вона вважала «помогти народові в освіті, в досягненні самосвідомости»[411]). Її модель нації була взагалі не д е р ж а в н и ц ь к а (в цьому питанні вона преспокійно обходилася тим-таки, ще декабристського виробу, федералізмом!), — а д у х о в н о - к у л ь т у р н а, з дуже сильним етичним наголосом на рівності й свободі. «Істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»; «лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов'янському»[412], — це ті засадничі «докси» нової, взорованої на козацько-лицарській, української національної тожсамости, які найбільше суголосні ідеям французьких та німецьких романтиків про «республіку духа»[413] і які практично БЕЗ істотних змін (якщо не рахувати формальної «секуляризації» дискурсу) повторюються не тільки у громадівців та Лесі Українки, а й невиводною «родимою плямою» значaть усі наші самочинні масові рухи і модерної, й постмодерної доби (від Української Повстанської Армії з її гаслом «Воля народам, воля людині!» та відродженим козацьким культом св. Покрови — і аж до Майдану-2004, бунту прецінь також не стільки політичного, скільки морального, де головний пафос протесту спрямовувався проти насильства над свободою волі та зневаги «вищих» до «нижчих» [«Ми не бидло! Ми не козли!»][414]). Інтеліґенти-«українофіли» тільки поширили свій власний спадковий титул «лицарських синів» («Гинуть! гинуть / у ярмах лицарські сини» [Т. Шевченко][415]) на в с ю Україну, охопивши ним також і «братів незрящих, гречкосіїв», — саме в українському селянстві, закріпаченому зовсім недавно, наприкінці XVIII ст., вони вгледіли прямого, за Маланюком кажучи, «спадкоємця відумираючої шляхти»[416], багато в чому вірнішого її цінностям і пам'яті, ніж засимільоване (зрусифіковане чи покатоличене) дворянство, до якого належали самі (В. Антонович, Т. Рильський, М. Ковалевський та інші «хлопомани» у висліді своїх етнографічних мандрівок кінця 1850-х спеціально відзначали, «що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запорожжя і могли доволі категорично розказати про його побут»[417], і подібних свідчень зафіксовано доволі, щоб зрозуміти, як могло статися, що «кобзарський міф» Шевченка, в істоті цілком «інтеліґентський», був однозначно сприйнятий сучасниками за прямий vox українського populi: українське селянство в очах «хлопоманів» було несправедливо покривджене не тільки під оглядом відкритих новою добою європейських громадянських прав, а й за старим феодальним правом також — незаконно позбавлене «привілеїв і вольностей» козацького стану й обернене на рабів за російським зразком[418]). Тобто, у «своєму» мужикові українська інтеліґенція бачила зовсім не «передовий», порівняно з Гамлетом, «тип» стихійного соціаліста, а навпаки, здеправованого, «детронізованого» Гамлета, «Гамлета, взятого в рабство», — а проте такого, який і в рабстві здолав зберегти предківський дух республіканізму, продовжуючи таким чином ту, як мовляв М. Драгоманов, «нитку, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.»[419]. Козацькі «висока любов до особистої свободи, по якій вони (козаки. — О. З.) воліли люту смерть ганебному рабству»[420], та «братерський» дух «комітату» з виборною демократією, заснованою на моральному, а не на дисциплінарному праві[421], були потрактовані за основу української «народньої етики» — а відтак і за наріжний камінь для побудови української нації модерного типу.

Для порівняння, Б. Парамонов свою студію про декабристський рух завершує прецікавим спостереженням, вартим довшої цитати: «…У рухові декабристів був мотив, який рішуче відрізняв його від наступних революційних рухів, причому відрізняв у кращий бік. Цей мотив — волелюбство, замінене згодом народолюбством. Післядекабристський революційний рух в Росії утратив пафос свободи, аристократичний пафос (NB: чи не від українців і перейнятий, було, на коротку історичну хвилю? — О. З.). Замінивши його народопоклонницькою ідолатрією, революціонери, самі того не завваживши, зазнали ще одної поразки від царизму: вони перейнялися патерналістською, урядовою, протекціоністською ідеологією»[422]. Зате цей пафос свободи знайшов собі дальше органічне продовження в народництві українському: замість «опрощатися» до «Фєдьки» («розінтеліґенчуватись», за точним виразом Ю. Шевельова), українофіли «висвятили в лицарі» самого «Фєдьку», чи то пак, «Ярему»[423] (наскільки статистично підставно, про те не нам тепер судити: доки наша історична наука не потрапить відтворити більш-менш об'єктивної соціологічної картини вкраїнського селянства півторастолітньої давнини, доти нам залишається вірити нашим «хлопоманам» на слово). Ось цей-то аристократичний етос, — згодом, у добу панування «масової людини», до невпізнання загладжений і затертий, — український рух, при всій його свідомо демократичній орієнтації, і зберігав живим і незмінним упродовж цілого «класичного» народницького періоду, і саме цим мене той період і цікавить. Не збагнувши цієї сторони українського руху, ми й далі будемо роками совгатися в тому самому зачарованому колі, відчитуючи свою спадщину за інструкціями, виготовленими у відділах пропаґанди ЦК КП(б)У.

Для повнішої ілюстрації наведу дефініцію українофіла, дану В. Антоновичем у 1896 p.: «Під словом українофіли ми розуміємо тих уродженців Південноруського краю, які настільки обізнані з своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмітні риси її народонаселення, настільки розвинені, що можуть і літературно викласти свої переконання, настільки люблять свою батьківщину і бажають їй розвитку та успіху, що вважали б ділом гріховним замовчувати її особливості та похідні з цих особливостей конечні потреби, настільки не виключно заклопотані особистою кар'єрою й добробутом, що в міру спромоги, в законних рамках готові обстоювати свої переконання, незважаючи на упередження, з якими звичайно стрічаються їхні погляди, та на наслідки цих упереджень»[424] (курсив мій. — О. З.). Характеристика, як бачимо, не стільки ідеологічна («обізнані»), скільки, знов-таки, морально-психологічна («люблять свою батьківщину», «вважають ділом гріховним замовчувати», «настільки не виключно заклопотані кар'єрою й добробутом», що готові жертвувати ними в ім'я своїх переконань). Порівнявши з традиційною номенклатурою «лицарських чеснот», як її подано у Данте, побачимо, що з 11 Дантових прикмет «духовного лицаря» (fortezza, temperanza, liberalitade, magnificenza, magnanimitade, amativa d'onore, mansuetudine, affabilitade, veritade, eutrapelia, quistizia)[425] в Антоновичевому «портреті українофіла», явно чи неявно, присутні м а й ж е в с і, за винятком суто етикетних (пов'язаних із нормами куртуазної поведінки), — а саме: fortezza (щира відвага), liberalitade (поміркованість у матеріальному), magnanimitade (розумне прагнення слави — тут, успіху [«преуспеяния»] для батьківщини)[426], amativa d'onore (поміркована амбіція), affabilitade (здатність до світського спілкування, отже, власне та, дивакувата вже для сучасного вуха, «розвиненість» настільки, щоб «і літературно викласти свої переконання»[427]!), а найголовніше — quistizia (справедливість і любов до справедливости). І в цьому немає нічого дивного — адже цей самий етичний кодекс (з деякими поправками, про які нижче) був чинним і для наших «мальтійських лицарів» — запорожців, хронологічно останнього з військово-чернечих орденів європейського середньовіччя[428]. Інша справа, що якраз морально-звичаєвий і обичайний аспект козацької культури («мій звичай — козацький обичай») досі, порівняно з іншими, досліджений дуже скупо, і, по суті, далі Д. Яворницького україністика в цьому питанні так і не посунулася. Проте навіть і того, чим диспонуємо, цілком досить, аби впізнати в нашому козацтві стандартний звичаєвий норматив середньовічного «Христового воїна» («святого лицаря», за Шевченком) — milites, «оборонця віри» під покровительством Діви Марії, архістратига Михаїла і св. Юрія[429] (сумніви М. Поповича з приводу того, наскільки правними слід вважати лицарські претензії козацтва, пояснюються, на мою думку, звичайнісіньким нерозрізненням лицарства первісного, військового, від пізнішого, придворного: у XVI—XVII ст. у Європі друге вже цілком витіснило перше, якому наше Запорожжя лишилось останнім бастіоном, — вочевидь, це мусило бути не останньою з причин, чому Запорожжя так широко притягувало до себе невпокоєні рештки якраз «старого», мілітарного лицарства-bellatores із Центральної та Південної Європи, звідки в XVII ст. прибило в Україну і предків Лариси Косач по обох лініях — з Греції перекладача-«драгомана» при гетьманському вряді, з Боснії нащадків Стефана Косачі, першого правителя Герцеґовини — за герцоґським титулом, одержаним 1444 р. від імператора Фрідріха[430], — і вже аж ніяк не можна погодитися з М. Поповичем, ніби «надто вже не схоже запорізьке, а з ним і городове, козацтво на середньовічне рицарство»[431], — навпаки, якраз на «середньовічне», військове рицарство IX—XIII ст. воно й схоже як дві краплі води, і в цьому легко пересвідчитися, зіставивши археографічні нариси Д. Яворницького з відповідними студіями західних медієвістів[432], — не треба тільки дошукуватися в ньому придворної куртуазности, якої не знало і яку, за традицією, зневажало й західноєвропейське «Христове воїнство»).

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 53

Жанры