Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 56

• Предыдущая
• 56/109
• Следующая

Для аристократичної свідомости, натомість, відмова від спадку дорівнює відмові від себе, краху особистости, так що минуле тяжить над нею постійним фатумом, «преділом, іже не прейдеши». Тому, між іншим, нас не повинні дивувати такі різко супротивні цілому еґалітаристському пафосові російського народництва заяви наших народників, як часто повторювані Оленою Пчілкою своїм дітям напучування в дусі «Порода в людині перше всього»[447], або ж просто-таки фаталістично детерміністська «антропологія» В. Антоновича, згідно з якою «моральну діяльність всякого чоловіка» на 75 % визначає спадок предків, на 5—10 % — «виховання» (під яким розумілося вже свідоме опанування надбань і принципів минулого!), і тільки на яких 15 % — особиста ініціатива[448]: пропорція тим характерніша, що якраз сам В. Антонович, по матері з роду польських князів Любомирських, по батькові — з угорського роду Джидаїв, змалку вихований у запеклому польсько-шляхетському шовіністичному дусі, мав би нібито слугувати запереченням власної концепції, як людина, що саме від батьківського спадку й відмовилась, вибудувавши собі життя за «власною ініціативою», — але це тільки якщо розуміти поняття «спадок предків» не за духом, а за буквою, як його й розуміє сучасна свідомість (X. Ортега-і-Гасет називав це «герметизмом масової людини» — категорично негодної уявити собі чогось, що не вкладається в її власний репертуар ідей і понять). В дійсності, те, як мислила собі дворянська інтеліґенція «спадок предків», найбільше подобає — навіть із наближеними до Антоновичевих пропорціями! — на так звану «батьківську програму» (інакше, «батьківський/предківський сценарій»), одну з базових категорій сучасної трансакційної психології[449], — течії новітнього психоаналізу, яка вирішальним у кожній індивідуальній долі вважає насамперед характер «міжпоколіннєвих трансакцій» (рольових взаємодій) дитини з батьками, дідами і т. д., — з тою, зрозуміло, різницею, що в XIX ст. ніхто при тому не покликався на Фройда з Юнґом. Повертаючись до «своєї народности», не раз при тому міняючи систему одержаних при народженні «ідентифікаційних кодів» (перейменовуючись, як В. Липинський, із «Вацлава» на «В'ячеслава», приймаючи, як граф Роман Шептицький, хрещення «за руським обрядом» тощо), наші нащадки спольщеної або зрусифікованої шляхти анітрохи не вбачали в такій «зміні культурної лояльности» розриву з традицією, — як не вбачали її, строго кажучи, і в переходах своїх батьків та дідів «у малоросійське дворянство» або «під австрійську корону». Не забуваймо, що зраду «народу», в етнографічному сенсі, як  з р а д у  н а ц і о н а л ь н и х  інтересів українській шляхті вперше інкримінував щойно Т. Шевченко (NB: чого йому ніколи так і не зміг до кінця простити М. Драгоманов!). Сама ж українська родова шляхта, в тому числі й народницька, у якої Шевченкове «посланіє», у прямому й переносному сенсі, знайшло такий гарячий відгук, зовсім не вважала своїх предків «зрадниками» — радше жертвами історичних обставин, як, дуже типово, коментувала переорієнтацію свого діда «на Петербург» навіть найзагарливіша з українофілів, Олена Пчілка — «На таку путь зігнала московська сила українську старшину!»[450] А Драгоманов — той уже й прямо заявляв, що позаяк «про сталість національних ознак і говорити смішно», то «кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки», є ознакою звичайнісінького невігластва (для ілюстрації він наводив відоме натоді серед київського дворянства bon mot маршалка польської шляхти графа Тишкевича: коли тому, ревному католикові, докорили, що його предки були ж, мовляв, православні, граф преспокійно відказав: «А ще раніше язичники», — «І справді, — тріумфально звертається Драгоманов до своїх опонентів, — котрої з національних святощей мав держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна?»[451]).

Ця прихована контроверсія — тихо булькаюча на повільному вогні незгода між дворянським і «різночинським» крилом української інтеліґенції в оцінці наших до- і ранньомодерних еліт — не отримала, на жаль, розгорнутого концептуального оформлення у вигляді ширшої полеміки. Чи не єдиним випадком досить-таки нефортунного «прориву на яв» можна вважати скандал із Кулішевою «Крашанкою русинам на Великдень», у якій було зроблено спробу історично реабілітувати колись сполонізовану українську шляхту, — за глузливим коментарем Франка (який не лишив від Кулішевих «миротворчих» планів каменя на камені!), поставити «на чолі нового національного руського руху» «внуків колишніх „культурників“ Сапіг, Жолкєвських та Чарторийських»[452]: ідея, що здавалась Франкові не більше ніж «фантастичною»[453]. Сьогодні, з часової дистанції, його досить-таки «погромницькі» пасажі, вицілені проти Куліша, звучать як справедливо-обурене гримання окраденого «мужика» на винуватого «пана», який винувато ж і вмовкає, — позиція тим більше зрозуміла, якщо згадати, що Франко був у своїх антишляхетських інвективах аж ніяк не самотній. Як писав І. Лисяк-Рудницький, тогочасні «історики-позитивісти немов спеціалізувалися у випорпуванні слабостей у староукраїнських порядках та в демаскуванні здогадних шкурницьких мотивів у постатях нашої історії»[454] (характерно, що навіть Драгоманов, який пробував осадити за таку «спеціалізацію», зокрема, Ол. Лазаревського, робив це дуже обережно і, як на його войовниче-безкомпромісну натуру, таки напрочуд делікатно: «дух часу» на більше не дозволяв, і треба було справді бути анахронічним диваком, як Куліш, щоб так відкрито й незграбно поперти «проти рожна»). Зрештою, ті «два крила» національної інтеліґенції ніколи відверто собі й не протиставлялися: «українці» — навіть поділені в 1890-х на «радикалів» і «культурників» — все-таки цілий час залишалися, увічу імперії як спільного ворога, «одним табором» (як точно висловилася Леся Українка, хоч і з іншого приводу, — «ми гинули не тільки від класового антагонізму, але й від недостачі його»[455] — sic!). Але це зовсім не значить, що такої контроверсії між ними не було, і що українська культурна історія, ця «програмна матриця» цілого українського модерного національного проекту, сприймалася  «всім табором» у тому самому режимі обривів тяглости, в якому вона бачиться нині нам, — шляхта ніколи не обриває тяглости, її функція, навпаки, — скріплювати, реставрувати обірване. Інша справа, що сама та тяглість у процесі реставрації може міняти свої внутрішні смисли.

Час підбити деякі підсумки. Повернувши «свою шляхту» на приналежне їй місце в українському русі XIX ст., ми неминуче опиняємося перед необхідністю переглянути цілий модерний український національний проект, успадкований нами від СРСР у колоніальній, народницько-етнографічній модифікації (до проблеми аґлютинації українського народництва з російським в «українській радянській» версії цього феномена мені ще доведеться повернутися наостанці). Головною характеристикою цього проекту від 1920-х pp. і до сьогодні можна вважати аґресивне відторгнення всякої великопанськости як елемента буцімто чужорідного, «ненашого» (характерно, що навіть сам цей термін — «великопанськість» — цілковито зник з мовного узусу, заступлений іншомовним, і начебто вже й неперекладним, «аристократизмом»). Тут дозволю собі вельми показовий персональний спогад. У серпні 1988 р. в Київському оперному театрі відбувався ювілейний вечір пам'яти Лесі Українки (тоді такі вечори ще відбувались). Після всіх достойників за сценарієм передбачалося й слово «молодої поетеси» — амплуа, в якому випало виступити авторці цих рядків. Сам по собі жанр такої п'ятихвилинної промови виключає можливість якоїсь глибшої провокативної думки — це радше «перформенс», гра метафорами, тож тим більшим виявився мій шок, коли в черговому числі «Літературної України», де було вміщено тексти виступів усіх учасників вечора, я вгледіла безцеремонно виправленим акурат те єдине місце у своїй промові, на якому мені справді залежало: замість моєї гордо проголошеної «української аристократії — як кровної, так і духовної» (про Драгоманових-Косачів) головна націонал-патріотична газета пояснила, urbi et orbi, що я «маю на оці аристократію не кровну, а передовсім духовну»[456], — щоб, бува, хто не подумав, що в Україні могла бути кровна аристократія і що «наша Леся» може мати з тим щось до діла.

• Предыдущая
• 56/109
• Следующая