Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 58

• Предыдущая
• 58/109
• Следующая

«Українство» її, отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова — «переємство титулу по боковій лінії», причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою «духовною дитиною», Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем «українського декабризму» (sic!) — Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. «Вимкнене» з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка «погасає», тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути йому його загублену «четверту координату» — діахронічну, «вглиб» історії, — та поглянути очима самої Лесі Українки на її «предківський спадок» — зокрема й на всіх тих «подданных русского императора»[472], які, з точки зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, «з давен-давна любили бігати на службу чужим богам»[473].

На цій самій народницькій ідеологічній хвилі було в нас на початку 1990-х упроваджено до шкільної програми й «Бояриню» — в супроводі не вельми врозумливих коментарів, що «у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю» та «трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить»[474] (слід розуміти, якби «вірила», то становище було б менш трагічним? — О. З.). Поруч із «Лісовою піснею», ще одна п'єса «на українську тематику» (а їх у Лесі Українки і всього-то дві — з двадцяти!) слугувала немовби сертифікатом авторчиного «українства» — і звільняла таким чином від необхідности над тим українством якось рефлексувати. У висліді якраз «Бояриню» ми читаємо вкрай неуважно, бо не така вже вона, на історіософську мірку беручи, «schwarz und weiss». Лесі Українці залежало в ній не лише і, либонь, навіть не стільки на тому, щоб, висловлюючись по-драгомановськи, «„утерти“ носа Москві»[475], як то здається на поверховий погляд (українсько-російський культурний конфлікт у цій драмі — то окрема тема, до якої нам ще доведеться вертатися), скільки на тому, щоб дата голос на цьому суді історії таки безпосередньо предкам, тій самій козацькій старшині, котру народницька історіографія вже була ославила «рабами, подножками, гряззю Москви», — як персонажам уже не сатиричним, а трагічним (у давньогрецькому сенсі слова — коли трагічний герой є жертвою фатуму).

Що тут був для неї мотив глибоко особистий, кровний, знати вже й з імени головного героя: Степанами по обох лініях, косачівській і драгомановській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи[476] були ще в лавах гетьманської старшини — т. зв. Значного військового товариства (до стану людей, за тодішньою номенклатурою, «значних» належать і всі герої «Боярині» — у вступній ремарці щодо Перебійного це спеціально наголошено). Степан Васильович Косач, бунчуковий товариш (як пише 3. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії[477]), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 p., кажучи словами героїні І. Кочерги, «одібрав чин»[478], — за імперською «Табеллю о рангах» до смішного мізерний: «майорський», колезького асесора[479]. Про політичну позицію значкового товариша Стефана Драгомана, який «підписувався ще грецькими літерами»[480] (отже, в українській транскрипції, також Степана), нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес[481]!), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення «-ов» свідчить, що й по цій, «полтавській» лінії, так само як і по «чернігівській», предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці «всіх порядочних людей» — власне «при Рум'янцеві-Задунайському», — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга «на ловлю счастья и чинов», хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя…

А тепер згадаймо, яким конфліктом відкривається «Бояриня» — в першій-таки сцені обіду у Перебійних, де знайомляться, з місця обмінюючись ідеологічними «візитками», як ударами шабель у короткому герці, боярин Степан і майбутній дорошенківець Іван. Іван прямо заявляє, що присяга московському цареві — то зрада України, і що «вкраїнська справа» не була б така «сутужна», «якби таких було між нами менше, / що, дома чесний статок протесавши, / понадились на соболі московські».

Мотиваційна «матриця», таким чином, з позиції самого гаданого «зрадника» виглядає геть інакше, ніж те бачилося Т. Шевченкові, О. Лазаревському а чи й М. Грушевському: перехід на царську службу — то зовсім не зрада української лояльности, а лише здійснений в умовах скрутної політичної констеляції дипломатичний вибір, продиктований якраз міркуваннями морально-релігійного характеру — по-перше, лицарською гідністю, тобто небажанням «чужим панам служити в ріднім краю» (момент важливий: як пише Н. Яковенко, «значність» українського «рицера» передбачала однією з доконечних умов «осілість» на своїй землі, стабільну родову приналежність «до локальної корпорації людей, з давніх-давен взаємопов'язаних і в цій корпорації „значних“»[482], і в цій системі вартостей служба, після поразки Хмельниччини, на тій самій своїй землі — «прийшлим», «чужим панам» справді уймає «рицерську честь» далеко більше, ніж від'їзд на чужину: бачимо тут той самий платонівський, із «Крітона» йдучий мотив, який ми раніше стрічали в «Руфінові й Прісціллі»[483], тільки що Сократ і Руфін — агностики й відтак воліють замість чужини чесну смерть удома, а для українського козака, як для «Христового воїна», перспектива де б то не було «служити рідній вірі» ціннісно переважує навіть генетичний шляхетський «земельний патріотизм»). По-друге ж — і це вже концептуально важливо для цілої Українчиної філософії духовного лицарства, — переїзд української шляхти до Москви на «Малоросєйскоє подвор'є» мотивується ще й відмовою проливати кров «своїх» (отже, якраз твердо, «по-рицерськи» додержаною вірністю своїй спільноті!), відмовою брати участь у внутрішній, ab definitio братовбійчій війні («А як же можу я на Україні / здійняти зброю так, щоб не діткнути / ніколи нею брата?» — риторично запитує Степан), і — нотабене! — наданням переваги «перу та щирому слову» — перед «мушкетом і шаблею».

• Предыдущая
• 58/109
• Следующая