Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 86

• Предыдущая
• 86/109
• Следующая

Нагадаю, це писано 1905 p., коли по цілій Україні «гречкосійська порода» палила панські маєтки, і тільки поміщиків-«громадівців» — нотабене, усіх без винятку! — хвиля «народного гніву» оминула стороною[744]. Так що свій останній, уже не в теорії, а на практиці, історичний іспит на «класову гармонію», вперше задекларовану в «Книгах битія», «старе» вкраїнське народництво витримало з честю. (Завважмо ще, як наочно представлено тут синтез chevalerie й clergie, «борців» і «ченців»: через їх кровне злиття в одній родині сама родина набуває гідности військово-чернечого ордену, — і ця noblesse, як «панцир», утримує Ейнзіделя від того, щоб зробитися «російським інтеліґентом»[745].) Така «народницька платформа» вочевидь куди ближча до цитованої раніше інавгураційної промови кн. Рєпніна, ніж до програм російської соціал-демократії: в істоті, це той самий аристократичний протекціонізм, лицарський психокомплекс «оборонця покривджених» (Шевченкового «найменшого брата», «малих <…> рабів німих»), з одним, але вирішальним додатком — «ми світочі свого народу». Це означає, що саме поняття «народу» змінилось: Ейнзідель і його «орачі» — то вже одне духовне ціле, і якщо «орачі» про це не знають, його «лицарський обов'язок», серед іншого, також і в тому, щоб їм це возвістити.

По суті, це не що інше, як цілковито чужий російській інтеліґенції  к у л ь т у р н и й  н а ц і о н а л і з м  — осягнення суверенности свого народу через культуру, а не через державу, — і саме він духовно усправедливлював українську «інтеліґенцію традиції» — не як некрасовського «народного заступника» за мужика перед властями (хоч і таке «заступництво» з порядку денного, звісно, не знімалося, і «в мировые посредники» блискучий студент П. А. Косач ішов саме задля нього, але «символом віри» було не воно), — не «по горизонталі», а «по вертикалі»: як «відпоручника» за «свій народ» перед невидимою трансцендентною інстанцією (у секулярному виразі — перед історією, нащадками і т. д., але на чуттєвому рівні все це тільки різні «псевдоніми» Абсолюту). Акурат таке відпоручництво в Лесі Українки й іменується «славою» (NB: це не та «слава», яку забезпечує газетний ринок і яка вже єдина нам і відома!): «Мій дух промовляє мені: / „Ставай, вартовий, без вагання на чати! / Хоч люди замлілі в рідній стороні / На голос твій будуть мовчати, / Та слава про них загримить до зірок, / Що є з їх народу пророк“» («Пророк»). Інакше кажучи, «раби», ті самі, коло яких Шевченко збирався ставити «на сторожі» Слово-Христа, у принципі можуть бути «возвеличені» в очах Духа («до зірок» — це не що, як гностично космологізована версія ad Dei gloriam, «для слави Божої»: згадаймо Amor, що «рухає світилами»!) й без їхнього відома (sic!), місія «вартового» від того не залежить («Дух Божий сам знайде мене в пустині, / а вам ще довгий шлях лежить до нього!» — заявляє Тірца своєму народові), бо ця місія сама з себе (ось де проявилася давня «релігія-в-собі»!) забезпечує «рабам» духовну леґітимацію (Драгоманов сказав би — «історичну рацію») — уже як «народові»: фактом «сходження духа» на одного з-поміж них.

Якшо спробувати зрезюмувати таке «народницьке credo» мовою понять, то найточнішим відповідником був би відомий афоризм Ортеги-і-Гасета: ідея народу — це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог думає про нього у вічності. Годі й казати, наскільки мало спільного все це має з тою «особливою відповідальністю за долю народу», якою леґітимізує себе «інтеліґенція розриву» — однаково, імперська чи колоніальна («російська» чи «українська», за «етнографічним паспортом»). Ніякої «вертикалі» в цьому випадку вже нема, світогляд стає «площинним» — «народ» («мужик») фетишизується насамперед в якості морального «кредитора» й «працедавця» (NB: а працедавця, як відомо, можна й змінити, коли він не виконує умов «соціальної угоди», — Винниченків скандал з «переходом в російську літературу» тут воістину емблематичний, як емблематичний і сам Винниченко: тип «українського Ґорького», «російського інтеліґента на український лад», він репрезентує настільки ж вершинно-досконало, наскільки Леся Українка — тип «старої» української інтеліґенції, і під цим оглядом давно вартує ґрунтовного культурологічного дослідження[746]). «Інтеліґент розриву» чується винним «народу» головно на тій підставі, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом» (І. Франко), а значить, має «борговий обов'язок» («псячий», як точно визначив І. Франко) насамперед практично віддячитися, «відробити» мужикові за його «хліб», — полегшивши йому умови життя. На цьому психологічному ґрунті й утверджується той специфічний утилітаризм російського народництва, «який заперечує всі абсолютні цінності і єдину моральну ціль вбачає в служінні суб'єктивним, матеріальним інтересам „більшости“ (або народу)»[747], — і народництво обертається, як точно визначив С. Франк,  «н і г і л і с т и ч н о ю  р е л і г і є ю  з е м н о г о  б л а г о п о л у ч ч я»[748]. Це й розуміють у нас під демократизмом аж до сьогодні.

Іронія в тому, що якраз «інтеліґенція традиції», з усім її духовним аристократизмом, була непорівнянно послідовніша у своєму демократизмі, ніж «інтеліґенція розриву». Для переконливости дозволю собі довшу цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельського про переговори в листопаді 1918 р. з тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча — голови Директорії УНР. Змальована Л. Цегельським сцена обіду в «ставці» наших «народників» до deja vue нагадує репортажі сьогоднішніх ґлянсованих журналів із життя пострадянської еліти: «Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і при ґалевому цісарському столі в австрійському Бурґу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проте обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми — члени влади — харчувались по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження т. зв. парвеню. У гетьмана — бувало — я почувався значно краще. Там приймали по-панськи, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній „головній ставці“ їли і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?..»[749].

Ключове слово в цьому уривку, який коментарів не потребує, — «розпуста». Л. Цегельський вживає його ще не в сучасному, звуженому до суто сексуальної коннотації значенні, а в питомому, «старому» українському: в добу бароко це був синонім «сваволі» (sic!). Почуття обранства (в Українчиній термінології — «марної пихи») як тої форми зверхности над іншими, при якій тобі приділено у пасивну власність (для споживання) виняткові розумові або матеріальні блага (у радянській термінології, «спецрозподільник»), справді є за своєю природою свавільницьке — і характеризує, всупереч стереотипам, зовсім не традиційну інтеліґенцію «шляхетського кореня» (для якої її «приватне право», privi-legia, було, на тлі загального, тільки синонімом підвищених обов'язків), — а якраз «нову», «безґрунтянську», з традиційним «приватним правом» незнайому (А. Ізґоєв у «Віхах» констатує появу цього почуття в онтогенезі пересічного російського інтеліґента вже на шкільній лаві: «„Розвинений“ гімназист не тільки ставиться з презирством до своїх учителів, батьків та інших простих смертних, що його оточують, але пригнічує своєю величчю й товаришів по класу, незнайомих з нелеґальною літературою <…> Ця пихатість <…> ще більше розвивається в душі юнака в університеті й перетворюється, безсумнівно, на одну з характерних рис нашої інтеліґенції взагалі, духовно-пихатої й ідейно-нетерпимої»[750], — тут початок добре знайомого нам більшовицького «вождизму», який в історичному фіналі зовсім логічно приводить і до «царських обідів» та «спецрозподільників»).

• Предыдущая
• 86/109
• Следующая