Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 89

• Предыдущая
• 89/109
• Следующая

Свобода ніколи не була для російської інтеліґенції (NB: декабристів не рахуємо!) пріоритетною цінністю. Емблематична заява Михайловського — «ми не хочемо свободи, якщо вона, як було в Європі, тільки збільшить наш віковічний борг народові»[773], — могла в Росії шокувати Драгоманова (який свого часу досхочу потоптався по російському народництву) або Кістяківського, який саме з неї й починає свій (убивчий, треба сказати!) аналіз російської інтеліґентської правосвідомости[774], — але всередині російської культури, в самому «епіцентрі» близького цивілізаційного вибуху, страх перед «європейським шляхом розвитку» був непорівнянно дужчим за страх перед деспотизмом (sic!) — навіть у розповні т. зв. Срібного віку, в тому яскравому гроні митців і мислителів, що, за Н. Бердяєвим, може, вперше в російській історії «стояли цілком на висоті європейської культури»[775] (історична короткозорість, щоб не сказати — сліпота, тодішньої імперської інтеліґенції при всякому ближчому розгляді спантеличує настільки, що вже не дивуєш спробам ще й сьогодні списати її на кошт споконвічної «загадки російської душі»[776]). Устами Д. Мережковського (ще одного правнука козацької старшини, а внука і сина вже «служивих», ба й до придворних чинів дослужених дворян, який у дорослому віці чесно писав про себе, що «не мав ні школи, ні сім'ї»[777], тобто типового «інтеліґента за Липинським») «російська душа» в добрій вірі проголошувала, що Апокаліпсис гряде на неї з Європи (sic!), тому що Європу вже завоював «хам» (sic!), — а «хам», у розумінні «російської душі» — це «міщанин» (от і ще одне «російське» слівце, яке перекочувало з тою самою негативною коннотацією і в наш літературний слововжиток[778]!), а «міщанин» — це індивідуаліст, який клопочеться своїм приватним світиком замість клопотатися абсолютним здійсненням земного щастя (NB: для Ґорького «міщанами» були й Толстой із Достоєвським!), — і страшної навали цього Грядущого Хама Росія й мусить за всяку ціну уникнути, і зможе це зробити завдяки своїй «особливій» (ясна річ!) духовності. Ну а вже носієм цієї духовности призначалася сама-таки російська інтеліґенція — за Ґорьким, «найкраща у світі» (sic! — це a propos «духовної пихи»), а за Мережковським і того цікавіше — натхненніше, речитативним наспівом, майже віршем, як у Мавки в мить екстазу: «небувала, єдина у світі спільнота, чи стан, чи каста, чи віра, чи змова? Це не каста, не віра, не змова, — це все разом в одному, це — російська інтеліґенція»[779].

Якщо абстраґуватися від емоційної сторони цього, фактично, автопанегірика (потім одинока заціліла з усіх породжених на світ «небувалою спільнотою» політична партія з тою самою хвальковитістю оголосить себе «розумом, честю й совістю нашої епохи» і напише це на всіх мурах, щоб ніхто не сумнівався!), то маємо тут не що, як програмову заявку російської інтеліґенції на лицарський статус — таку саму профанно-самовдоволену, як ми це вище бачили в Б. Грінченка. І от у цьому-то історично першому «кандидаті на російське лицарство», покликаному визволяти Росію від «європейського хамства», Мережковський мимохідь, рефлексом мистецького зору, чесно підмічає, — розцінюючи, правда, як малозначущі дрібниці, — такі, зокрема, цікаві риси, як, «при ставленні істинно релігійному до свободи зовнішньої, суспільної — неповагу до внутрішньої, особистої свободи» (sic!), тенденцію поборювати й нівелювати індивідуальні відмінності (привіт од Алли Михайлівни!), ригористично «контролювати сусіда» з тим небезпечним почуттям, яке Токвіль звав «демократичною заздрістю» («нетерпимість розкольників, уставщиків, взаємне підглядання, як би хто не оскоромився»[780]), — але ніякої суперечности, ані зерен майбутнього деспотизму в такій «філософії свободи» на очі не бачить. Ба більше — саме пристрасний пафос руйнування, «здатність зненацька відриватися від ґрунту, від побуту, історії, спалювати всі свої кораблі, ламати все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього», — словом, «с в а в і л ь н е  б е з ґ р у н т я н с т в о» (я не жартую, в ориґіналі так і стоїть — «произвольная беспочвенность»! — розрядка моя. — О. З.), що в ньому вбачає «одну з найглибших особливостей» російської душі, Мережковський і вважає істинною, «страшною» (NB: фройдівська обмовка митця, вірного точному слову!) «свободою духа»[781].

Чи не правда, щось вельми знайоме звучить для нашого вуха в цих самовпоєних нахвалках? Найкращий у світі, небувалий, ні від кого й ні від чого не залежний, лицар волі, — ось він який, російський інтеліґент… «Дивіться — я такий. І тим сей світ / не був мені темницею ніколи. <…> Переступіть — і цілий світ широкий / одкриється для вас! (=зламайте „все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього“! — О. З.)», — ну, і так далі, за текстом… Це безперечно він, наш старий знайомий — Дон Жуан власною персоною, який, сп'янілий сам од себе й своєї гаданої «свободи духа», весело гнався в Мадрид назустріч загибелі, і в гадці не покладаючи, чого саме йому слід «страшитися» («ми дійсно не передчували того, шо мусило статися»[782], — признавався І. Бунін уже на еміґрації). Уперше в російській культурі по-справжньому «злякалась XX століття» тільки Ахматова[783], та й то в роки Першої світової, коли катастрофа вже вибухла, — послідовніша ж, теоретична російська рефлексія над дійсним станом речей (від розановського «Апокаліпсису нашого часу» 1919 р. до бердяєвських «Витоків і сенсу російського комунізму» 1937 р.) розгорталася виключно заднім числом, за принципом «мудрий по шкоді», — «дефект зору» був загальнокультурним. (Вже аж ген-ген пізніше, коли «Андрій Петрович» і «Альоша», повернувшися з ҐУЛАҐу, сяк-так помиряться на тому, що зрештою «Росія у них одна», цей самий «дефект» як незмінну інтеліґентську психологічну домінанту наново озвучить Б. Пастернак: «Сильней на свете тяга прочь, / и манит страсть к разрывам». — курсив мій. — О. З.)

Розуміється, Дон Жуан Лесі Українки — то міф, а не історичний портрет, і було б непростимою вульґаризацією, в дусі пріснопам'ятної «марксистсько-ленінської критики», уявляти собі, ніби вона писала «інтеліґента розриву», — вона писала певний духовний тип, який завжди був присутній у людській історії. Однак саме в її добу цей тип уперше не просто заполонив арену історичних дій, а й заявив про своє монопольне право цією історією керувати — право, так би мовити, «на командорський плащ». Песимістичними аристократичними інтуїціями, художніми й філософськими, щодо такого назріваючого бунту «Дон Жуанів» — «духовної черні» 3. Красінського («Небожественна комедія», опубл. 1873 p.), ніцшевських «рабів» («Генеалогія моралі»), ібсенівських «самовдоволених тролів» («Пер Ґюнт»), які своїм плебісцитом оголошують доктора Стокмана — прошу звернути увагу на термін! — «ворогом народу» («Ворог народу»), тощо — такими інтуїціями повнилася вся європейська література рубежу століть: бунт «масової людини» — «людини більшости», котра «відчула себе досконалою»[784] і стала «всюди втручатися, накидаючи свій простацький погляд <…> за принципом „безпосередньої дії“»[785], — проти «шляхти», «творчої меншини»[786] з її цілочасним «зусиллям» бути собою та «життям, оберненим в дисципліну», робився, за Ортегою, головним змістом модерної історії. Тоталітаризми XX ст. — це екстремальна форма історичного тріумфу «масової людини», і та обставина, що Росія виявилася в аванґарді цього процесу, як найгірш «захищена», найменш духовно на нього відпірна, в російській думці ніколи не була (навіть і до сьогодні!) з повною й остаточною ясністю ув'язана зі своєю першопричиною — з російським культурним «безґрунтянством».

• Предыдущая
• 89/109
• Следующая