Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 12

• Предыдущая
• 12/28
• Следующая

Можна сказати, що ця полеміка Шевченка з російською культурою триває й досьогодні — нічим іншим-бо не дається врозумливо пояснити ту геть ірраціональну обставину, що навіть такий безмежно скрупулятивний дослідник, як В. Топоров, розглядаючи історичне становлення образу Петербурга (що до нього, як справедливо констатує, приклалися й «інородці», зокрема А. Міцкевич, Ж. де Нерваль і Ж. де Местр), Шевченка потрапляє оминути цілковито (не пропустивши зате зовсім «прохідну» «Петербургскую сторону» Є. Гребінки, до якої, як і до решти його петербурзьких нарисів, ми ще повернемося далі), а відтак, наприклад, першовідкриття класичної, від Достоєвського, «сновидности», «міражности» міста пов'язує не з Шевченковим «Сном (У всякого своя доля…)» (у якому ця ірреальність неприродно — ґвалтом — посталої столиці вперше артикулюється програмово, як художній концепт, а не на рівні напівсвідомих інтуїцій, як, приміром, у Гоголя), а — з датованою щойно 1862 роком рефлексією Ап. Григор'єва над Гоголевими петербурзькими повістями. Навряд щоб такий недогляд був випадковістю. І не в тім, гадаємо, річ, що Шевченко виламується, навіть у російській прозі, з «Петербурзького тексту російської літератури» (тим більше, що поправно прочитати цю прозу поза контекстом його українських писань практично неможливо — у Шевченка свій «текст»!). Правда, і в тогочасній російській культурі (наприклад, «московській», слов'янофільській), і раніше, на цілому протязі XVIII століття, образ нової столиці як «проклятого міста», ворожого людині («Петербурху быть пусту»), зберігався незмінним як, на свій лад, цій культурі «вроджений», іманентний, так що остаточна ахматовська «епітафія» імперській столиці («И царицей Авдотьей заклятый, / Достоевский и бесноватый, / Город в свой уходил туман» [«Поема без героя»]) подавала, власне, епіґраматично стислий компендій понад двохсотлітніх петербурзьких ієреміад. Правда й те, що демонізм Петербурга (бо в «Кобзарі» він безумовно й відверто демонічний) так само «відкрив» не Шевченко — це зробив інший «інородець», А. Міцкевич, у славетному додаткові до третьої частини «Дзядів» (в українському перекладі — «Поминок»: позаяк у деталях цей переклад містить забагато licencii poetici, цитуємо за ориґіналом):

Пушкінський «Мідний Вершник», твір, для «Петербурзького тексту», сказати б, канонодавчий, був інспірований якраз цим фраґментом «Дзядів», тобто появився на світ так само як текст полемічний, покликаний обстояти, попри все, космоґонічну й соціоґонічну, в обох випадках надлюдську (отже, і непідвладну судові-осудові «маленької людини»), потугу самодержавства, котрої для Міцкевича не існувало й існувати не могло[90]. В чому, проте, годились і Міцкевич, і Пушкін — зарівно як і де Нерваль, і практично всі автори «Петербурзького тексту», з Ахматовою та Мандельштамом включно, — це в беззастережному, незрідка заворожено-нерефлексивному визнанні за Петербургом, хай би яким фантасмаґоричним і біснуватим (чи й прямо бісівським!), — специфічної, містеріальної, для романтизму (та й для модернізму також) невідпорно-притягальної «величі зла»: демонізм — так, але демонізм звабливий, спокусливий (у християнському сенсі), отже, естетично піднесений, хоч у страхітливій (лінія «Міцкевич — Гоголь»), хоч у грізно-прекрасній (лінія «від Пушкіна по Срібний Вік») іпостасі.

Не те в Шевченка. Можна визнати рацію (байдуже, свідому чи ні) за тими, хто «не помічає» його «Петербурга»: направду помічений російською культурою, він просто-напросто викінчив би її «Петербурзький текст», не зоставивши йому шансу на дальше тривання. Насамперед, цей «Петербург» не вибивається із сітки демонстративно «знижених» категорій (неподобного й ницого): так, якщо в Пушкіна Мідний Вершник — споріднений необорністю з природними стихіями «мощный властелин судьбы», у Міцкевича — вчиняючий наругу над усякою (також і людською) природою «kaskad tyranstwa», то в Шевченка він «на коні сидить охляп, / У свиті — не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита», зате й по смерті «руку простягає, / Мов світ увесь хоче / Загарбати» («Сон [У всякого своя доля…]»), — образ відверто пародійний, ґротесково дегероїзований до сливе жалюгідного[91]. І так в усьому — де Міцкевич обурюється, гнівно потрясаючи п'ястуком свого Олешкевича, де Пушкін шанобливо схиляється, не в змозі відірвати зачарованого зору від лику великодержавної Медузи, там Шевченко просто-напросто — глузує: по-гоголівському й по-українському.

Ми не обмовилися: саме Гоголеві першому (за спостереженням уже згадуваного Ап. Григор'єва) відкрилася за фасадом столично-імперського блиску воістину космічно незглибима «пошлость» (термін, здається, унікально російський, у якому моральна й естетична оцінки так нерозривно зрощені з питомим тлом національного побуту, що навіть Леся Українка, з її ґеніальним філологічним змислом, не ризикнула шукати йому українського відповідника[92]), тобто ницість якраз дрібничкова, убога й мізерна, зведена, силою своєї банальности, кудись аж нижче компетенцій комічного, туди, де неадекватність претензій викликає вже й не сміх, не глум, а — як, скажімо, амбіції сердешного Поприщина (із «Записок божевільного») — щось на кшталт бридливого жалю… Це відкриття, щоправда, не було в Гоголя світоглядовим, а суто художньо-інтуїтивним, тож послідовно в «Петербурзьких повістях» він його не провів, залишаючись, як абсолютна більшість провінціалів, таки зачарованим і, головне, настрашеним ґрандіозністю міста-химери (це справді «питання», як писав про Гоголя Ап. Григор'єв, і навіть, можна сказати, питання питань, — «смієтесь ви з того, що таке буває, чи страх на вас нападає?»[93]). А проте наважимося ствердити, що за самим цим відкриттям (і — ео ipso — відкриттям на нього очей усій подальшій російській культурі) стоїть глибоко, на рівні архетипів закорінена вкраїнська народна традиція (меншою мірою вспадкована Гоголем і куди більшою — Шевченком) зневаги до диявола — а відтак, цілком логічно, і до того Петербурзького «демона», який «запалює лампи на те тільки, щоб показати все не в справжньому вигляді» («Невський проспект»).

Взагалі проблема українського демонізму ще чекає на своїх дослідників, але одне можемо сказати напевно: тут чорт завжди «не такий страшний, як його малюють»[94], з однієї простої причини, — він (як знати хоч би з неосяжного фольклору на тему обведення дідька круг пальця) — «прямий дурень». Акурат цими словами, за наведеною в листі до Гоголя оповіддю С. П. Шевирьова, атестував його безіменний дідусь-прочанин, «вельми іронічно і завжди з глумом»[95], на що Гоголь (який, нагадаємо, і сам обіцяв був свого часу Пушкінові, в обмін на сюжет для «Ревізора», комедію «куда смешнее чорта» — sic!!!) жваво відгукується: «Я б дуже хотів знати, звідки родом той старий, з яким ти розмовляв. Судячи з його відгуку про чорта, він мусить бути малоросіянин»[96], — і тут-таки зізнається, що своїм власним, сказали б ми, ідеологічним надзавданням вважає не що інше, як от власне «виставити чорта дурнем», «щоб після мого твору насміявся досхочу чоловік над чортом»[97]. Заява більш ніж промовиста[98], — попри те, що, як знаємо, самому заявникові чимдалі, то менше було «до сміху», і не дивно — для повного, народно-сміхового презирства до всякого демонізму Гоголь був занадто невільний духом, занадто «панич», дбаючий о позори (до котрих належав, між іншим, і «грамотный язык», яким хвалиться в Петербурзі коваль Вакула, а через нього, «другим порядком» — сам Микола Васильович: підсміхаючись із ламаности Вакулиної московщини і таким робом убезпечуючи себе від перспективи аналогічних кпинів над власною, дуже-таки непоправною російською з боку великоросійського читача, за чисто фройдівською схемою «заступання об'єкта»: «це не я, це він не вміє»). «Виставляти» ж будь-кого, хоч би й чорта, «дурнем», водночас боячись пошитися в дурні самому (як страхає інший авторів «заступник», Рудий Панько, свого співрозмовця: «ти чоловік неабиякий [„немаловажный“]: сам, як кажеш, обідав раз із губернатором за одним столом. Ну, скажеш що-небудь подібне там, тебе ж засміють усі! [курсив наш. — О. З.]»), тобто сміятися «з осторогою» — без психологічної готовности й собі бути осміяним — позиція вкрай уразлива: такий комізм, із, сказати б, онтологічного, у категоріях якого тільки й можливо бачити «чорта дурнем», неминуче деґрадує до соціально-станового, де «дурнем», в остаточному історичному підсумку, виявляється не об'єкт, а таки суб'єкт сміху… Проблема Гоголя, у даному випадку, у тім, що перед імперією в усій її цивілізаційній пишноті[99] він зоставався беззахисним, списавши завважену в ній, і направду сутнісну, «пошлость» на конто Акакіїв Акакійовичів, або, у крайньому разі, повітових Сквозників-Дмухановських (із невипадковою російсько-українською внутрішньою ехолалією прізвища!), — на наступний крок, де демонський обман викрився б остаточно й Петербург показався «у справжньому вигляді» — як «смітничок Миколи (курсив наш. — О. З.)» («Юродивий»), отже, скупчена в просторі всесвітня, космічна «пошлость» — послід світового духа, відданому службовцеві «отечества» Гоголеві забракло — внутрішньої свободи.

• Предыдущая
• 12/28
• Следующая