Біла фортеця - Памук Орхан - Страница 17
- Предыдущая
- 17/33
- Следующая
Ходжа поклав руку мені на плече так, ніби я був його давнім товаришем, з яким діляться сокровенним. Пальцями він почав натискати мені на потилицю одночасно з різних боків, а потім спробував, тримаючи за голову, потягти мене. Нарешті він сказав: «Погляньмо разом на себе в дзеркало». Я підвівся й у світлі лампи ще раз відзначив, наскільки ми схожі одне на одного. Почуття, що мене охопило, не було новим, адже подібне я відчував, коли вперше побачив Ходжу, стоячи біля дверей вітальні у помешканні Садика-паші. Тоді я побачив людину, якою мав би бути я, а зараз збагнув, що він мав би бути мною. Невже ми обоє — одне ціле?! Зараз я тверезо усвідомлював це. Остовпів, почувався так, ніби мені зв'язали руки й ноги. Щоб позбавитися такого стану, я спробував поворухнутися, можливо, щоб переконатися, що я — це я. Нервово зачесав рукою волосся. Він зробив те саме, причому дуже старанно, щоб не порушувати симетричності відображення у дзеркалі. Ходжа прагнув наслідувати мій погляд, тримати голову, як я; повторював мої рухи та вираз обличчя, копіював мій острах, зносити проекцію якого мені, здавалося, забракло сил, і все ж цікавість, породжена страхом, ніби прикувала мої очі до дзеркала. Він підбадьорився, як дитина, яку смішить дружбан, що копіює його слова та рухи. Раптом Ходжа заволав: «Ми помремо разом!» «Хай тобі грець», — подумав я. Проте злякався не на жарт. То була одна з найстрашніших ночей, яку ми провели разом.
Потім Ходжа розповів, що з самого початку боявся чуми, та робив усе можливе, щоб випробувати мене. Так було й того дня, коли кати Садик-паші привели мене, щоб убити, чи коли інші дивувалися нашій схожості. Насамкінець він сказав, що без особливих зусиль заволодів моєї душею за лічені хвилини, тому імітував мої рухи. Тепер йому відомо все, про що я думаю, і все, що знаю. Я відповів, що ні про що не думаю, Ходжа навіть не хотів слухати, бо запитував не для того, щоб вивідати щось, лишень щоб налякати, він грався зі своїм страхом, я ж мав грати в його гру. Відчував, що у Ходжі з'явився намір накапостити мені через те, що відчув він себе самотнім; гадав, що він чинитиме зло, лякаючи мене неймовірною схожістю наших облич, до речі, рукою він проводив по обличчях, підкреслюючи нашу дивовижну ідентичність. У результаті саме Ходжа все більше нервувався та збуджувався. Йому не стало духу зважитися на зле, тому він змушував мене стояти перед дзеркалом, затиснувши мою потилицю, однак мені не здавалося це смішним чи недотепним: він мав рацію — мені також кортіло говорити й робити те, що вдавалося йому, я навіть заздрив Ходжі, адже він перший спромігся тішитися чумою та страхом, поставши перед дзеркалом.
Я здогадувався, що все це гра, тому не відчував непоборного страху, мені прояснялися давно забуті сумніви й переживання. Перестав відчувати тиск його пальців на своїй потилиці, і все ж не наважувався відійти від дзеркала. «Я став, як ти, — нарешті мовив Ходжа, — тепер я знаю чого ти боїшся. Я став тобою!» Я розумів, що він мав на увазі, та мені хотілося визнати його пророцтво, правоти якого я й не заперечував, по-дитячому сміливим. Ходжа заявив, що зараз сприймає світ, як я, врешті-решт він збагнув, як мислять та відчувають «вони». Він продовжував говорити, а його погляд відірвався від дзеркала, пробіг по столу, залитому неяскравим світлом від лампи, склянках, стільцях та інших предметах у кімнаті. Казав, що тепер може говорити про те, що раніше не наважувався мовити, оскільки не бачив. Він помилявся: предмети, речі були колишніми, вони не змінилися. Новим почуттям став його страх, по суті, й не він сам, а те, як Ходжа його переживав; пізніше й страх виявився не чим іншим, як грою, розіграною перед дзеркалом, авантюрою, яку Ходжа раптом ніби мимоволі зводив нанівець, а думками повертався до гнійників і запитував: укус це чи перші симптоми чуми?
Враз Ходжа сказав, що хоче жити моїм життям вже сьогодні. Ми й досі були голими до пояса й стояли навпроти дзеркала. Лишалося помінятися місцями, для цього достатньо перевдягнутися в одяг одне одного, йому збрити бороду, а мені відпустити: так нас ніхто не впізнає. Ця ідея надала нашій фізичній схожості, відображеній у дзеркалі, ще більш жахливих обрисів. Ходжа ж, осліплений своєю ідеєю, говорив, що я, опинившись на його місці, звільню його, колишнього мене, з рабства. Він жваво торочив, що робитиме, коли повернеться на мою вітчизну. Я здивувався, наскільки точно й детально він пам'ятав мої оповіді про минуле, моє дитинство й юність. Моя батьківщина здавалася йому диковинним раєм на землі. Життя вже не належало мені, воно перекочувало до іншого, мені ж залишалося лише осторонь спостерігати, ніби сон бачити, за ним. Все ж у його подорожах моєю країною насторожувала штучність, дивакуватість, що напружувала й позбавляла можливості цілковито вірити йому. Поряд із цим я дивувався, наскільки точно він відображав усі деталі мого життя, я погоджувався, що міг прожити й так, як описував Ходжа. Вже тоді я зрозумів, що в житті мого двійника була таємниця, але яка — я не міг збагнути. Слухаючи ж його оповідки про моє минуле, за яким я так сумував упродовж років, забував про смертоносну чуму.
Однак це тривало недовго. Ходжі не терпілося вивідати, що я робитиму, коли заступлю його місце. Нічого не спадало на думку, нерви були в напруженні, від чого я не міг зосередитися на чудній ситуації, в яку ми обоє потрапили, не давала спокою наша неймовірна схожість та клятий укус комахи. Ходжа наполягав, і мені пригадалося, як я мав намір написати спогади, коли повернуся на батьківщину; зауважив, що мемуари мають вийти цікавими. Ходжа з презирством кинув, що я зовсім не знаю його, а він, у свою чергу, тепер досконало вивчив мене: так, штовхнув мене в бік, щоб залишитися самому навпроти дзеркала.
Потім він додав, що з самого початку жахався хвороби та не показував, буцімто хотів мене випробувати, так само як і тоді, коли кати Садика-паші тягнули мене, щоб убити, чи коли сторонні помічали нашу схожість. Врешті Ходжа сказав, що заволодів моєю душею, точнісінько як і рухами, які хвилину тому легко імітував перед дзеркалом, і зараз знає все, про що я відаю, і ладен думати про те, про що думаю я! Раптом він запитав, які мої думки зараз, звісно, — лише про Ходжу, тому я відповів, що не думаю про нього, однак він і слухати не хотів того, бо запитував не заради відповіді, а щоб налякати мене: виявилося, щоб упоратися зі своїми фобіями, я мав узяти частину його страхів на себе. Розумів, що почувається він самотнім, відтак і лихого прагне; мав намір чинити зле, а обмацуючи обличчя, він хотів нагнати на мене жаху через містичну таїну нашої схожості, проте сам паленів та переживав з того надмірно. Ходжу щось стримувало, на лихе не спромігся, тому тримав мене перед дзеркалом, стискаючи мені до болю потилицю, я ж не відчував ні подиву, ні огиди, бо він мав рацію: мені теж кортіло говорити й чинити, як він, ба я навіть заздрив Ходжі, адже йому першому стало духу підійти до дзеркала, потішатися з чуми.
Попри страх та дивні думки, підозри, які раніше мене не хвилювали, я все ж усвідомлював, що Ходжа затіяв чергову гру. Він послабив пальці, що сковували мені голову, однак досі не давав можливості відійти від дзеркала. «Я став, як ти, — мовив Ходжа, — тепер мені зрозумілий твій страх. Я став тобою!» Звісно, я збагнув про що йшла мова, його пророцтво вже сьогодні справджувалося, і все ж мені хотілося визнати його позицію по-дитячому наївною та безглуздою. Ходжа ж твердив, що на світ він дивиться моїми очима і, нарешті, мислить, сприймає і думає, як «вони», — він не цурався цього слова. Його погляд відсторонився на мить від дзеркала і впав на ледь освітлений стіл, склянку на ньому, стілець. Ходжа сказав, що зараз може сперечатися про речі, про які раніше не наважувався говорити, бо не помічав їх. Та, здається, він помилявся, адже і слова, й предмети залишалися без змін. Новим було почуття страху, навіть не саме почуття, а те, як Ходжа його переживав. Я не можу описати зараз, що то був за страх. Мені здалося, що ця розіграна афера перед дзеркалом — чергова гра, яку він ніби мимоволі зупиняв, бо думками повертався до висипу на шкірі й, нарешті, запитував, чи ця пошесть від укусу комахи, чи від чуми.
- Предыдущая
- 17/33
- Следующая
