Біла фортеця - Памук Орхан - Страница 25
- Предыдущая
- 25/33
- Следующая
Через таку увагу до моєї персони я міг часто відвідувати резиденції послів; у їх палацах я дивився балет у виконанні привітних юнаків та гарненьких дівчат, слухав музикантів, які приїхали з Венеції, і тішився зі своєї слави, котра стрімко поширювалася, зростала. Європейці, які збиралися навколо мене в посольських резиденціях, запитували про неймовірні пригоди, що їх мені довелося пережити; їм було цікаво, як мені вдалося впоратися з труднощами, здолати перешкоди і вижити, ба й досі знаходити в собі сили терпляче зносити удари долі. Мені було соромно зізнатися, що півжиття я провів у чотирьох стінах над нікому не потрібними книжками, тому вигадував незвичайні історії; це виходило природно, адже у мене вже був досвід з падишахом, який серйозно сприймав мої балачки та вірив кожному слову. Веселило, що ці надумані історії чи перебільшені описи гаремів з великою зацікавленістю слухали не тільки дружини послів з дочками, які перед одруженням зустрічалися із батьком, а й поважні, звісно, лише зовні, посли. Коли помічав легку недовіру, починав уже пошепки з надмірною серйозністю переповідати останні події, так ніби розповідаю самому падишахові державні таємниці, а часом просто вигадував інтригуючі побрехеньки. Мене тішило напускати на себе поважність, коли ці невігласи, які постійно проводили паралелі між мною і Ходжею, уподібнюючи нас, прагнули випитати у мене якомога більше інформації; робив вигляд, що не можу говорити, і багатозначно мовчав. Мені було приємно чути, як вони перешіптуються, стверджуючи, що я причетний до надзвичайно масштабного і дорогого проекту виготовлення зброї.
Коли пізно увечері я повертався додому з розкішних палаців із затуманеною головою та солодкими спогадами про юні тіла красунь, то бачив Ходжу, змученого виснажливою працею, за давнім, уже двадцятирічним столом. Ходжа був по вуха в роботі, такого завзяття я в нього ще ніколи не помічав. Робочий стіл був завалений дивними предметами, аркушами з малюнками та текстом, написаним незграбним почерком. Я не встигав оговтатися, як Ходжа засипав мене питаннями про те, де я був, що робив того дня, однак йому було нецікаво мене слухати; він перебивав мене, вважаючи мої походеньки непристойними й пустими, потім починав говорити про «нас» та про «них», розповідав про свій проект.
Укотре він тлумачив, що все залежить від вмісту нашої голови, на це й спирався його новий проект, він схвильовано говорив про мозок, порівнюючи його з симетрично або хаотично заповненою шафою, я ж не міг зрозуміти, якої форми він хоче надати зброї, а на неї ми покладаємо всі свої надії. Навряд, чи це міг зрозуміти хтось інший, ба мені здається, що й сам Ходжа цього не розумів. Ходжа казав, що одного дня хтось прочитає наші думки та підтвердить їх справедливість. Він говорив, що його осяяла думка, коли ми разом дивилися у дзеркало під час чуми, і тепер він, нарешті, все зрозумів, тому розробить небачену зброю. Ходжа заводився, бо його слова не справляли на мене враження, тоді, геть знервований, він починав дріботіти пальцями на папері, показуючи на чорну пляму дивної, як на мене, форми.
Форма плями, яка кожного разу, коли Ходжа її показував, дещо змінювалася, щось нагадувала, але що — я не міг збагнути. Я дивився на малюнок, відчував у ньому диявольський дотик, та дивувало те, що ніби й розумів, що то є, та не міг пояснити, тому вирішив, що то гра моєї свідомості. Вже чотири роки цей проект маячив перед моїми очима, інформація про нього була розписана на сотнях аркушів; проект розвивався, набуваючи остаточного вигляду, і, реалізовуючи його, ми могли витратити всі гроші, які збирали роками. Цей проект я порівнював з тим, що ми малювали у своїй уяві ще раніше, коли неодноразово ділились одне з одним спогадами, інколи реальними, інколи надуманими, однак я не міг чітко зрозуміти, що то є, тому сподівався, що таємниця зброї відкриється мені сама по собі. Через чотири роки, коли та чорна пляма перетворилася в дивну загрозливу зброю завбільшки з мечеть, про яку заговорив увесь люд Стамбула, намагаючись зрозуміти, що то є, Ходжа сказав, що то нова, неперевершена зброя, я ж губився в догадках, прагнучи виокремити думку про нову зброю зі своїх спогадів та спрогнозувати її блискуче майбутнє.
Приходячи до палацу, я розповідав падишахові про наш винахід; так ніби намагався пригадати сон, який вранці розвіювався з пам'яті; описував колеса, механізми, блоки, порох, про які мені наполегливо розповідав Ходжа. Відтворені слова не були моїми, були вони й позбавлені гарячковості Ходжі, та султан все одно сприймав це серйозно, і мене дивувало, як він, людина, на мій погляд, серйозна, сповнювався надією, коли слухав Ходжеві дифірамби зброї у моєму нечіткому виконанні. Падишах казав, що Ходжа, який залишався вдома, — насправді є мною. Треба сказати, я вже почав звикати до таких ігор розуму, хоча раніше вони неймовірно заплутували мою свідомість. Коли він заявляв, що я — Ходжа, мені здавалося, що краще було навіть не намагатися зрозуміти це, бо далі він стверджував, що всього Ходжу навчив саме я. І сьогоднішній пасивний я — то не я, бо Ходжу замінив я, якого сьогодні вже не відшукати! Краще б ми зараз говорили про розваги, тварин, планування робочих завдань, — пошкодував я. А якось падишах сказав, що всі думають, ніби за цим проектом зброї стою саме я.
Це, зізнаюся, лякало мене найбільше. Вже тривалий час Ходжа не з'являвся на людях, його майже забули, поруч з падишахом у володіннях, палацах, на вулицях бачили лише мене, відповідно заздрість до моїх успіхів зростала з кожним днем. Плітки поширювалися все більше, і не тому, що на створення зброї було виділено прибуток від сіл, сільськогосподарських угідь та будинків, і не тому, що я опинився у близькому оточені падишаха, а тому, що я — гяур, і з цією зброєю устромив носа не в свої справи. Звісно, я не міг цьому протистояти й зносити наклепи, тому й поділився своїми переживаннями з падишахом та Ходжею.
Однак вони не сприйняли мої слова серйозно. Ходжа цілком занурився у свій проект. Я заздрив йому, як старий заздрить жазі молодості. Ходжа й слухати не хотів мене, і я добре розумів його, адже останнім часом він займався безпосередньо виготовленням цього страхітливого монстра, на якого вже витратив шалені гроші, роблячи його з найтовщої сталі. Звісно, цікавило його лише те, що говорять про таку махину в будинках послів: хто вони є, ці посли, чи працюють у них голови і що кажуть про небачену зброю? І найголовніше — чому падишах не відсилає постійних послів у інші держави? Я відчув, що Ходжа жадає отримати посаду посла, йому кортить жити в іншому світі, а не серед, як він каже, дурнів. Звісно, про це він не міг говорити відкрито, навіть будучи у скруті, коли ламалися відлиті деталі, чи він впадав у відчай, вважаючи, що грошей не вистачить, — мовчав, дуже рідко заводив розмову. Якось Ходжа виказав своє бажання співпрацювати з «їхніми» вченими. Можливо, вони б зрозуміли правильність наших ідей. Казав, що мріяв би листуватися, обмінюючися досвідом з ученими Венеції, Флоренції, згадував й інші країни, більш віддалені. Ходжа запитував про кращих світових учених, просив мене дізнатися у послів їхні адреси та про можливість співпраці. Але розваги поглинули мене, і я забув про слова свого двійника, хоча це можна було використати у своїх цілях, адже таке прохання свідчило б про визнання нашої слабкості і недолугості у виготовленні зброї, і тим самим збурило б осоружних заздрісників.
Не слухав пліток наших ворогів і падишах. Не прислухався він і до моїх слів, коли я казав, що вороги зле пліткують у той час, коли Ходжа шукає відважних воїнів, яким стане духу ввійти в цю залізну махину, щоб крутити колеса, попри сморід заліза та іржі, який опікає ніс. Падишах цінував Ходжу, віддавав належне його успіхам і був вдячний мені: адже це я навчив його всього. Він, як і Ходжа, запевняв, що все залежить від вмісту голів людей, а ще він запитував, як і Ходжа свого часу, про мою батьківщину й людей, які мешкають там.
Я безкінечно розповідав йому свої фантазії. Так часто переповідав ці фантазії, що навіть почав сумніватися, чи й справді я переживав це в роки юності, чи, може, це все надумане, що злітало з мого каляму, коли я сідав за стіл писати книгу; я звеселяв його своїми побрехеньками, інколи переказував відомі казки або вигадував нові. Падишаха цікавили подробиці, і я незмінно повторював, наприклад, що на одязі італійців багато ґудзиків, хоча не розумію, чи це я вигадав, чи, може, виловив зі своїх спогадів. Хоча деякі спогади, попри 25 років іншого життя, міцно в'їлись у мозок — це розмови з матір'ю, братами та батьком у садку за сніданком. Однак падишахові було не до тих сентиментальних балачок. І якось він сказав, що насправді долі людей схожі. Дивно, та ці слова насторожили мене, а на обличчі падишаха я помітив відтінок лукавства, якого не зустрічав раніше; кортіло запитати про значення цих слів. Я дивився йому в обличчя і хотів кричати: я — це я! Здавалося, якби я зважився на це, то зміг би поставити крапку на всіх інтригах заздрісників, спробах Ходжі та падишаха ототожнювати мене з іншими й розпочати нове, спокійне життя. Та я перелякано мовчав, боячись зіпсувати свій спокій необережним словом.
- Предыдущая
- 25/33
- Следующая
