Біла фортеця - Памук Орхан - Страница 28

• Предыдущая
• 28/33
• Следующая

Під вечір Ходжа заявив, що селяни приховували чи замовчували тяжкі провини: «В свій час я чинив і не таке!» — виправдовувався він. Відповідно й вони мають нести за плечима важкі гріхи, ба страшніші за наші. А щоб дізнатися правду і переконати в цьому падишаха, він зважився навіть на насилля, все заради того, щоб показати відмінності між «нами» та «ними».

Подальші дні минули у справжньому терорі, який влаштував Ходжа, він божеволів з кожним наступним днем, добряче перегинаючи палку. Звісно, раніше це не виходило за межі гри, ми були схожі на двох підлітків, що чванилися одне перед одним, кидаючи в'їдливі жарти. Допити були схожі на замальовки до Ортаоюн,[53] здавалося, що ми розігрували їх навмисне, заради забави під час полювання, та з часом ця гра перетворилася на своєрідний обов'язковий ритуал, який виснажував не тільки наші тіла, а й душі. Селяни були у розпачі, вони тремтіли від Ходжевих запитань та безпідставного гніву. Якби ж вони знали, що від них вимагають, то, можливо, давали б чітку відповідь. Я неодноразово спостерігав за беззубими немічними дідами, яких зганяли на сільський майдан, їх бив страх перед допитом про надумані чи справжні вчинки-гріхи, від чого вони кидали навкруги безпорадні погляди, молячи про допомогу; бачив я і молодих, які нервово поводились, бо ж наперед знали, що їхні зізнання викликатимуть лише сумнів і недовіру. Ця картина нагадувала мені власний досвід, коли Ходжа гнівно волав, що не може збагнути, як я можу бути таким схожим на нього, і, читаючи мою писанину, він штовхав мене в плече, ніби жартуючи, примовляв: «Дограєшся ти в мене!» Однак зараз Ходжа вже достеменно знав, чого хотів і на який результат розраховував. Він вдавався до нових методів: раптово зупиняв того, хто намагався покаятися, заявляючи, що все сказане брехня, та віддавав невільника аскерам для допиту. Наступного Ходжа знову звинувачував у брехні, запевняючи, що сам товариш опитуваного спіймав був його на плітках. Траплялося й таке, що Ходжа допитував зразу двох. Та від цього він ще більше лютував, бо, попри жорстокість військових, зізнання йому домогтися все одно не вдавалося, мало того, селяни соромилися присутності одне одного.

Почався період заливних дощів, і я, здається, вже звик до того, що відбувалося навкруги. Згадую, як промоклі до кісток селяни, знесилені від лютої колотнечі, неспроможні щось сказати і навіть не бажаючи цього робити, стояли у багні на сільському майдані. На полювання ми майже не їздили. А коли й траплялася така нагода, падишах починав сумувати за вбитою поміж диких вепрів газеллю, прекрасні очі якої залишали прикрий спомин у душі. Зізнаюсь, наші голови тоді були затуркані не пригодами під час полювання, а цими клятими допитами, до яких готувалися надзвичайно серйозно, заздалегідь, як до виснажливого великого полювання. Вечори минали в розмовах, під час яких Ходжа виливав мені душу, ніби сповідувався за скоєне впродовж дня. Так, йому, виявляється, теж було прикро, та він не мав поганого наміру, лише хотів добути свідчення, інформацію, знання, корисні нам усім і падишаху зокрема — чому ці селяни приховують правду? А якось він заявив, що варто організувати подібне і в мусульманському селищі. Однак нічого з цього не вийшло: мусульмани відповідали точнісінько так, як і їхні сусіди-християни, розповідали подібні історії, зізнавалися у подібних провинах-гріхах. Якось, а то був один з тих надокучливих дощових днів, Ходжа сказав, що ці селяни — несправжні мусульмани.

Ходжева лють з кожним днем усе більше зростала і вже непокоїла навіть падишаха, який поки що зберігав спокій, бо, можливо, як і мене, його це інтригувало, адже він був свідком того з самого початку. І зараз ця злість здавалася останньою надією Ходжі для здійснення запланованого. Ми простували все далі на північ й потрапили до невеликого, оперезаного густим лісом селища, мешканці якого розмовляли якоюсь слов'янською мовою. Пам'ятаю, як у цьому гарненькому селищі на три хати Ходжа впіймав привітного хлопця і на наших очах почав його лупцювати. Після цього Ходжа заприсягся більше ніколи так не чинити. А ввечері його охопило, як на мій погляд, занадто сильне почуття провини. Та не збігло й двох днів, як я зустрів селян, які бідкалися з того, що з ним сталося. Наші аскери, звиклі до розправи, самі вибирали жертву та приводили на допит, а перекладач ставив перші запитання зарано виснаженого від власної жорстокості Ходжі. Про насилля, яке ми чинили, поміж селян уже ходили легенди. Селяни відразу розповідали про свої гріхи, щоб уникнути жорстокості наших аскерів, про яку вже наслухались, вони швидко зізнавалися у власній нікчемності, і, здавалося, що в душі селяни прагнуть затримання й сподіваються на допити, тріпочучи від страху. Ходжу вже не цікавили балачки про зраду подружжя, про ненависть і заздрість бідних до багатих сусідів. Він повторював, що є інша, суттєвіша правда, але, як мені здавалося, і сам сумнівався, як і всі ми, що можна її досягнути. Ми з падишахом відчували, що Ходжа не має наміру відмовитися від задуманого. Власне, тому ми залишалися пасивними глядачами зловісного дійства Ходжі. Якось, коли ми побачили, як над молодим чоловіком упродовж годин чинили допит, у нас зажевріла надія; ми сиділи під накриттям, а нещасний промок до кісток. Парубок зізнався, що він ненавидить вітчима за те, що той кривдить матір та його братів, однак Ходжа раптом заволав, що це зізнання не варто брати до уваги.

Ми продовжували рухатися на північ. Наш шлях стелився між високих гір та дрімучих лісів, отож орда рухалася поволі розбитими дощем дорогами. Мені подобалася таємничість, пронизана невідомістю, подих якої проступав із холодного туману березових та соснових гаїв, від усього пробуджувалася підозра. Ніхто не відав назви місцевості, де ми були, та мені здавалося, що це передгір'я Карпат. Пам'ятаю, як у дитинстві у батьківському домі я дивився на мапу Європи, зображену художником-аматором, і мій погляд щоразу привертали Карпати, прикрашені на малюнку готичними замками та зображеннями оленів. Ходжа занедужав — перемерз під холодним дощем. Однак ми не зупинилися і кожного ранку звертали з дороги, що зачаїлася, ніби навмисне хотіла збити нас з пантелику, і просувалися все далі в ліс. Про полювання ніхто й не згадував, бо розважалися ми не тим, щоб підстрелити оленя десь над прірвою чи водоймищем, а тим, що тримали в страху й нервовому напруженні селян, які чекали на наш прихід! Усе залежало від Ходжі, який вирішував, де, коли і на скільки часу нам треба зупинитися, щоб зробити свою чорну справу і знову продовжити рух, бо Ходжа ніяк не міг віднайти те, чого так пристрасно прагнув. Якось Ходжі забагнулося провести дослід. Я ж не переставав дивуватися падишахові, який смиренно зробив усе, чого вимагав Ходжа — наказав привести двадцятьох яничар для здійснення Ходжевої ідеї. Він почав ставити однакові запитання і яничарам, і русоволосим селянам, які розгублено стовбичили біля своїх помешкань. Іншим разом Ходжа притяг селян до війська, щоб побачити враження від нашої потворної купи металу, яка котилася за султанським військом. Нам була цікава думка простих селян, їхні відповіді були записані, однак нічого з того не вийшло. Сили покидали Ходжу, можливо, через те, що ми, як він стверджував, були далекі від істини; чи від неймовірної втоми, чи, може, від докорів сумління за скоєне, чи від постійних скарг аскерів на нашу зброю, чи від знущань над селянами, а можливо, й через те, що був хворий — важко сказати… Він кашляв, і голос його перетворився на глухе хрипіння, куди поділася та пристрасть, з якою він ставив запитання, відповіді на які знав напам'ять, а коли ввечері Ходжа говорив, що нам треба рухатися вперед, уникаючи розмов про перемогу, здавалося, він зневірився й у собі.

Пригадується той останній раз, коли він без жодної надії у тумані сірого дощу влаштував декільком слов'янам допит. У нас вже не стало сил бути присутніми при цьому, тому ми стояли на відстані. Селяни розгублено дивилися у величезне з позолоченою оправою мокре дзеркало, яке Ходжа ткнув їм у руки й наказав по черзі дивитися й передавати.

• Предыдущая
• 28/33
• Следующая