Біла фортеця - Памук Орхан - Страница 30

• Предыдущая
• 30/33
• Следующая

Сідало сонце, коли ми побачили не тільки поразку Сари Хусейн-паші, а й фортецю Доппіо, на підмогу якій прибули, крім поляків, австрійці, угорці та козаки. Фортеця розкинулася на високому пагорбі, вечірні блиски сонця прикрашали її вежі з прапорами, сама ж вона була білосніжною. Я не вірив своїм очам, адже таку красу й довершеність можна було побачити лише уві сні. І в цьому сні ви збентежено будете летіти по зміїстій доріжці чорного лісу, щоб якнайшвидше дістатися до прекрасного дива на недосяжному пагорбі, де, здається, панує радість, до якої вам кортить долучитися, і щастя, котре не хочеться втрачати. Недосяжність фортеці дратувала. Коли я дізнався, що піхота пройшла цим дрімучим лісом, перейшла рівнину, яка внаслідок постійних повеней перетворилася на смердючу трясину з болітцями, та попри підтримку гармат, не змогла дістатися неприступного муру фортеці, мені перед очима постав шлях, який закинув нас сюди. Навкруги все здавалося бездоганним: біла фортеця, над вежами якої кружляли птахи, чорний пагорб, що нагадував скелю, і тихий дрімучий ліс. Лише зараз я збагнув, що все, що раніше видавалося мені випадковим, насправді було закономірним, очевидним ставало й те, що наші аскери ніколи не підкорять фортецю. Здавалося, у голові Ходжі теж роїлися такі думки. Ранком наші почали атакувати. Звісно, Ходжа теж передчував, що наша металева купа застрягне у болоті, а солдати всередині та навкруги зброї виявляться приреченими на смерть, усвідомлював він і наслідки — лише ціною моєї голови можливо буде вгамувати страх та плітки довкола лиха, яке я накликаю своєю присутністю. Мені навіялися спогади, як багато років тому, щоб спровокувати Ходжу на сповідь, почав розповідати про товариша дитинства, з яким ми одночасно думали про одне й те ж саме. З ним нас теж єднала телепатія.

Ходжа все ще не повертався з падишахового намету, до якого завітав пізно ввечері. Я здогадувався, про що він казатиме пашам та падишахові, який звернувся до Ходжі з проханням спрогнозувати майбутнє, мені вже ввижалася кривава сцена його вбивства, а перед очима стояли кати, які ось-ось мали прийти по мене. Малювалася й інша картина, як Ходжа, навіть не перекинувшись зі мною словом, пробирався до фортеці, що виблискувала своїми білосніжними стінами, позаду залишалися вартові та нетрі лісу. І я бачив його біля мурів фортеці. З такими думками я зустрів ранок. На моє здивування, Ходжа причинив двері. Я зрозумів, що в наметі він розповідав те, що я передбачив. Через багато років я дізнався, що Ходжа довго й обережно умовляв їх. Однак мені тоді він не обмовився й словом. Ходжа був стурбований, він поспішав, ніби збирався подолати далекий шлях. Лише буркнув, що долину заслало густим туманом, мені ж стало все зрозуміло.

Допоки сонце на повну силу не розкинуло свого проміння, я взявся розповідати Ходжі про своїх рідних — батька, матір та братів, їх натуру, всіх, кого залишив у рідній країні, розповів, як знайти наш будинок, добре знаний в Емполі та Флоренції. Мені приємно було згадувати рідних, зупинився на їх зовнішньому вигляді, та так детально, що згадав навіть родимки на спині молодшого брата. Коли вів про це мову, було враження, що раніше вже це розповідав. Я щиро вірив у реальність свого довгого оповідання, однак пізніше, коли переказував падишахові чи писав цю книгу, здавалося, що я все вигадав. Чому так, важко сказати, адже я говорив чистісіньку правду: дійсно, моя сестриця злегка заїкалась, і одяг ми носили з купою ґудзиків, і пейзаж з вікна нашого будинку відповідав описаному. Коли закінчив, то подумав, що вдалося переконати Ходжу, ніби життя моє із запізненням він продовжить там, де я його увірвав. Обличчя Ходжі засяяло приязною посмішкою.

Ми мовчки, не поспішаючи, переодягнулися в речі одне одного. Я віддав йому персня й медальйон, який до цього часу не показував. У медальйоні я носив портрет бабусі та пасмо волосся нареченої, вицвіле від часу. Ходжа захоплено одягнув його на шию і вийшов з намету. Я не відривав очей від його постаті, що повільно розтанула у тумані. Починався новий день, мене ж зморювала втома, я улігся у ліжко Ходжі й полинув у сон.

Наближаюся до кінця своєї книжки. І, ймовірно, дехто з моїх розумних читачів, вважаючи, що історія вичерпала себе, уже давно закинув її. Був час, коли і я так вважав, написав і жбурнув у куток ці сторінки, щоб більше ніколи не повертатися до них. Тоді я прагнув писати оповідки не на замовлення падишаха, а для власної втіхи, хотів писати про любовні інтриги, які траплялися в далеких країнах, куди я мандрував як купець, безмежних пустелях чи холодних лісах, цю ж історію бажав викреслити з пам'яті. Власне, я й міг забути цей прикрий досвід, однак плітки та постійні балачки ускладнювали ситуацію, ба два тижні тому завітав один молодик з проханням не полишати книжки. Отож, я зважився завершити її, так як і планував, вона стала сенсом мого життя.

Щоб закінчити книжку, я сів за стіл, мені уявлявся човен з вітрилами, що з Дженетхісари тримав курс на Стамбул, дітлахи, які бавилися у саду поміж дерев оливи, запилений шлях, що вів до Гебзе. Взимку цей засніжений шлях був безлюдний, та навесні й улітку його наповнювали каравани, що мандрували до Анатолії, Багдада, Дамаска. Найчастіше ж ним, скрегочучи, проїжджали розбиті вози, інколи у вікні вимальовувався образ вершника, наближення якого я схвильовано очікував, однак він швидко проїздив геть. Я знав, що марно чекаю — ніхто до мене не зайде ні зараз, ні колись у майбутньому. Та я не скаржуся на самотність і не засмучуюся. Я навідкладав чимало грошей, поки працював головним астрологом, одружився, маю четверо діточок. Покинув свою роботу, пророкуючи, виходячи з набутої професійної інтуїції, що на країну випаде чимало горя. Я вчасно накивав п'ятами сюди, в Гебзе, ще задовго до того, як падишах з ордою рушив на Відень, до того, як негідники з його оточення, засліплені поразкою, відрубали голову астрологу, що посів це місце відразу після мене, до того, як скинули з трону падишаха, який обожнював тварин. Відійшовши від справ, я збудував собі цей маєток та оселився в ньому з дружиною, дітьми й кількома прислужниками. Одружився я ще за часів свого астрологування із зовсім юною дівчиною, яка цілком присвятила себе домашнім справам і клопотам про мене. Дружина не дорікала мені, отож я, сімдесятирічний дідуган, зачинявся у кімнаті зі своїми книжками, щоб мріяти, виливаючи все на папір. Я часто згадую, чимало думаю про Нього.

Проте перші роки я гнав від себе ці думки. Декілька разів падишах заводив мову про Нього, та, збагнувши, що це мені неприємно, переходив до іншої теми. Мені здавалося, що від цього султан тільки радів, однак час від часу цікавість давалася взнаки. Та я не збагнув, що саме цікавило падишаха. Спочатку він повторював, що не варто соромитися того, що левову частку знань та досвіду я отримав від нього. Як виявилося, падишах з самого початку зрозумів, що всі упорядковані книги, календарі, віщування, якими ми задобрювали його, були написані ним, а коли я зачинився у кімнаті з кресленнями проекту зброї, падишах зізнався йому, буцімто і сумнівів у нього не було, що це він сказав мені, адже завжди ділився зі мною всім, як і я з ним. Я відчув, що ми з падишахом обоє лукавили, хоча, зізнаюсь, після розмови падишах ще більше довірився мені. З усього було видно, що падишах розумніший за мене і все йому достеменно відомо, проте він грає, щоб маніпулювати мною. Мою приязнь до султана я пояснюю вдячністю за порятунок від оскаженілих військових, які зазнали поразки на болоті біля фортеці. Адже коли вони дізналися про втечу гяура, почали вимагати моєї страти. А як мені свербів язик розповісти падишахові всю правду, я чекав, що він поцікавиться, та марно. Як я сумував за ним…

Мало не з'їхав з глузду, поки самотньо жив у будинку, де стільки років ми провели разом. Гроші в мене водилися, і вже тоді я призвичаївся навідуватися на базар полонених. Я витратив кілька місяців, допоки надибав на те, що шукав. Нарешті знайшов одного, який мало був схожий, як на мене, так і на нього. Коли ввечері я попросив його розповісти все, що він знав, описати країну, в якій він живе, його минуле, зізнатись у недоліках й огріхах, а після цього ще й підвів до дзеркала, він сахнувся мене. То була жахлива ніч. Мені стало шкода його, я навіть зібрався звільнити невільника, та стало жаль грошей, тому на ранок я знову пішов на базар і продав бідолаху. Потому вирішив одружитися, тож сповістив про свій намір усіх у кварталі, де жив. Сусіди зраділи, сподіваючись, що після одруження я заспокоюсь, стану, як усі, а в махаллє прийде спокій. Я, зізнаюся, теж зрадів, що стану схожим на всіх, планував жити у щасті довго, пишучи оповідки для падишаха. Вибирав я дружину прискіпливо. Й недаремно, адже по тому вечорами вона звеселяла мене майстерною грою на уді.

• Предыдущая
• 30/33
• Следующая