Біла фортеця - Памук Орхан - Страница 8

• Предыдущая
• 8/33
• Следующая

Карети попрямували до Ат-мейдани,[16] де стояли клітки з левами. Падишах по черзі показав Ходжі левів, тигрів, гепардів, що були прив'язані до колон — руїн храму. Вони зупинилися біля лева, якому Ходжа пророкував одужання. Падишах поговорив з левом та представив йому Ходжу. Потім вони підійшли до левиці, яка лежала в кутку. Вона кітна: носила в череві левеня. Падишах запитав, скільки левенят вона народить, скільки буде самців, а скільки самок.

Потім Ходжа мені скаржився, що припустився помилки, кажучи, що він знається на астрономії, та не є астрологом. Хлопець промовив: «Але ж ти знаєш усе краще, ніж головний астролог Хусейн-ефенді!» Ходжа не відповів, боявся, що хтось з оточення обов'язково потім донесе про цю розмову головному астрологові. Падишах розгнівано запитав: «Чи, може, Ходжа нічого не тямить у цій справі й марно дивиться на зірки?»

Відтак Ходжі довелося зараз сказати те, що він планував розповісти набагато пізніше. Він сказав, що вже давно вивчає зірки і отримав непогані результати. Поки падишах зачудовано слухав, широко розплющивши очі, Ходжа скористався його зацікавленістю й сказав, що для спостереження за зірками потрібно створити обсерваторію, так, як це було споруджено дев'яносто років тому для покійного Такіюддіна-ефенді за наказом Мурада III, діда Ахмеда І, онуком якого є наш падишах, та з часом їй не знайшлося застосування, і, занедбана, вона просто зруйнувалася; та зараз треба будувати щось досконаліше — храм наук, де б можна було вивчати не лише зірки, а весь земний світ — річки й моря, хмари та гори, квіти та дерева, природу, тварин. Потрібно, щоб учені зійшлися разом і мали можливість обмінюватися думками, дискутувати з приводу своїх розвідок, лише так наша наука буде розвиватися.

Падишах сприймав проект Ходжі, про який я теж чув уперше, як приємну казку. А коли вони повертались до палацу, він знову запитав: «Як ти гадаєш, кого ж народить левиця?» Оскільки Ходжа вже думав над цим питанням, він, не вагаючись, відповів: «Самців і самок народиться порівну». Коли він мені про це розповідав, то зауважив, що його відповідь була обдуманою, та ні до чого не зобов'язувала, і додав: «Цього малого дурника я швидко приберу до своїх рук! Я кращий за головного астролога Хусейна!» — прорік Ходжа. Не можу пояснити чому, та коли він так говорив про падишаха, мене це здивувало й уразило, я навіть образився. На душі було кепсько, і я почав поратися коло хатніх справ.

Згодом це слово — «дурень» — він почав використовувати як чарівний ключ, що відмикає будь-які двері. Як-от: через свою глупоту вони дивляться на зірки, що у нас над головами, не задумуються ні про що, або, ще не вивчивши чогось, думають, яка їм з цього буде користь, через глупоту висновки їх цікавлять більше, ніж деталі, через глупоту вони так схожі один на одного… Декілька років тому, коли я ще жив у себе на батьківщині, подібні висловлювання мене страшенно дратували, та зараз я мовчав і не реагував на слова Ходжі. Цікаво, що мене і мою «глупоту» він не чіпав, вона ж, моя глупота, була для нього іншого роду. Ми вели довгі розмови, і я розповів Ходжі сон, який побачив саме тими днями: ніби він посідає моє місце й повертається на мою батьківщину, зустрічається з моєю нареченою, одружується, і під час весілля ніхто не помічає, що я — то не я, а мій двійник. Я теж прийшов на весілля, переодягнений в турецьке вбрання, самотньо стою в кутку кімнати й спостерігаю, як мати обіймає щасливу наречену. Я гірко плачу, та вони не зважають на мене, не пізнають, а лише, повернувшися спинами, поволі віддаляються. Я прокинувся від гірких ридань.

За цей час Ходжа двічі був у палаці паші. Здається, останньому не до вподоби зближення Ходжі із падишахом, якщо це не стосується розмов про його дослідження. Паша навіть влаштував Ходжі справжній допит. Набагато пізніше, коли пашу було вдруге вигнано із Стамбула, мені стало відомо, що він запитував про мене, мало того, провів маленьке розслідування. Якби мені випало дізнатися про таку ситуацію раніше, я б не позбувся страху, що мене можуть отруїти. Вкотре інтуїція мені підказувала, що паша цікавиться мною більше за Ходжу. Було приємно, що, незважаючи на нашу схожість, паша віддавав перевагу саме мені. Саме у схожості й полягав секрет, який надавав мені тієї таємничої сили, про яку Ходжа навіть не здогадувався. Інколи мені здається, що саме завдяки неймовірній схожості, поки житиме Ходжа, я теж буду в небезпеці. Може, через це я сердився на Ходжу, коли той зараховував пашу до дурнів, а він, звісно, на мене скалився. Усвідомлення того, що він ніяковіє переді мною і водночас хоче мене позбутися, додавало мені снаги. Час від часу я починав запитувати про пашу, допитувався, що саме він говорив або хотів дізнатися про мене. Ходжа скаженів, мало розуміючи при цьому причину свого гніву. Тоді він з упертістю повторював: проти паші плетуть інтриги, та незабаром яничари почнуть діяти, а в палаці готується заколот. Тому, якщо він розроблятиме зброю, як велить йому паша, то не для якогось тимчасового візира, а для самого падишаха.

Певний час мені здавалося, що Ходжа працює над розробленням якоїсь незрозумілої зброї, я думав, що він даремно пітніє, бо нічого з того не виходило. Якби ж то діло йшло, я переконаний, він неодмінно б поділився зі мною, щоб принизити мене або довідатись мою думку про його доробок. Одного вечора (а це була звична справа, до якої ми вдавалися двічі, а то й тричі на тиждень) пішли до будинку в Аксараї[17] послухати музику та провести час із жінками. Як поверталися додому, Ходжа бовкнув, що до ранку буде працювати, а потім почав запитувати про жінок. Дивно, бо про жінок ми ніколи не розмовляли, раптом у нього вихопилося: «Я думаю…», та він замовк, а коли дійшов до будинку, зачинився в кімнаті. Я залишився у вітальні серед книг, які мені набридло навіть гортати, думаючи про Ходжу. Я уявляв, як він сидить, зачинившись у кімнаті, за столом, до якого й досі не зміг звикнути, розмірковує над черговим проектом, який, я переконаний, не доведе до пуття, бездумно дивиться на чисті аркуші, його сповнює гнів та відраза до самого себе…

Під ранок він вийшов з кімнати і простодушно, як учень, що звертається по допомогу через якісь дрібниці, покликав мене до свого столу. Ні на йоту не соромлячись, він сказав: «Допоможи!.. Подумаймо разом, інакше немає діла». Мені на мить здалося, що думати йому заважають жінки, я мовчав. Помітивши мою розгубленість, він провадив досить серйозно: «Я думаю про дурнів… чому вони такі невігласи?» І відразу, ніби знаючи, як я зреагую, поправив себе: «Не зовсім-то й дурні, просто в голові клепки не вистачає». Я не став запитувати, хто ці «вони». «Невже немає в них у головах місця, щоб утримувати ці знання?» — він поглянув на речі навколо, ніби підшукував влучне слово. «Треба, щоби в їх головах була коробка до коробки, ну як очі оцієї шафи, куток серед гармидеру мотлоху, куди можна розмістити й це, та очевидно, немає такого місця. Ти мене розумієш?» Я хотів запевнити, що розумію, та даремно. Ми довго мовчали, не зводячи очей один з одного. Нарешті він кинув: «А хто знає, чому люди такі різні? Ох, якби ж ти й справді був лікарем та й навчив мене лікарської справи! — раптом почав він, — розповів, як влаштований наш організм, з чого складається тіло, а з чого голова». Мені здалося, що він трохи соромився. Він не хотів мене налякати, тому спокійно й тверезо пояснив, що не збирається здаватися, буде йти до кінця, по-перше, в нього немає іншого вибору, а по-друге, йому цікаво в усьому розібратися. Я нічого не розумів, але втішала думка про те, що всього він навчився саме у мене.

Пізніше він неодноразово повторював ці свої слова, так ніби нам обом добре відомо, про що йде мова. Однак за показовою рішучістю причаїлась цікавість учня, який без кінця ставить запитання; і кожного разу, коли він повторював, що йтиме далі, до кінця, мені здавалося, що я чую сумний та сердитий стогін безнадійно закоханого, котрий скаржиться на лихо, що випало на його долю. В той час він постійно про це говорив. Особливо часто повторював тоді, як дізнався, що яничари готують заколот, чи тоді, як розповідав мені, що дітей у школі більше цікавлять ангели, аніж зірки, чи коли розлючено кидав книгу, яку задорого придбав, але, читаючи, навіть не дійшов середини, чи коли приходив з муваккітхане й кричав, що лише через звичку ще ходить туди, чи коли приходив після запланованої зустріті зі своїми друзями, чи коли мерз у непротопленому хамамі,[18] чи після того, як умощувався спати, обіклавши квітчасту ковдру улюбленими книжками, чи як чув дурні балачки біля мечеті, коли брав абдест,[19] чи коли чув, що флот зазнав поразки від венеціанського війська, чи після того, як вислуховував сусідів, котрим кортіло його одружити, бо вік він мав немолодий; він усе торочив, що йтиме до кінця.

• Предыдущая
• 8/33
• Следующая