Выбери любимый жанр

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 1


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

1

Костянтин Москалець

Мисливці на снігу. Вірші і поеми 

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - i_001.jpg

Чуттєве світіння слова Костянтина Москальця

Він говорив про чуттєве світіння, крізь нестямне захоплення якого просвічується надчуттєве…

Мартін Гайдеґґер
«Із розмови про мову»

Поезія Костянтина Москальця вабить особливим внутрішнім світлом. Це світло породжується завдяки тонкому вчуванню в навколишній світ, глибокому усвідомленню його трансцендентних основ та відчутті особистісного долучення до цих основ. Поет «переступає» межі індивідуального та тимчасового й прагне осягнути ті сутності, що визначають універсальні властивості буття. Крім того, слово Москальця плекається у просторі великої культури висловлювання. Така культура передбачає витончене чуття змістових обертонів та нюансів слова, вміння висловитися стисло та значущо, здатність дотримуватись певного (часто складного) ритму мовлення, спроможність вдало працювати в різних поетичних жанрах й невимушено та легко активізувати ігрові потенції слова. Інакше кажучи, світло поезії Москальця породжується дивовижною зустріччю Абсолюту та Мови. І тут доречно пригадати поширений дзенівський образ «місяця у воді»: коли немає води, то немає і «місяця-у-воді»; коли ж місяць піднімається, то вода «не чекає», аби прийняти його образ; і щойно пролита маленька краплина води, то місяць «не чекає», аби кинути на неї своє зображення.

Згаданий образ виявляє не лише глибинну пов'язаність Мови та Абсолюту, коли у певний спосіб оформлена Мова спонтанно «відображує» якісь трансценденталії. Він також передає те променисте світло, що струменить з текстів Москальця, манячи своєю містичністю, інтенсивністю й подекуди насторожуючи своїм прохолодним блиском. З іншого боку, ідеальний час цієї поезії — це ніч, коли люди з їхніми щоденними клопотами та проблемами засинають, природа завмирає, а в місячному світлі навколишній світ постає в інших візіях, аніж удень. Погляд фокусується тут не на деталях чи зовнішніх обрисах, а на суті баченого та відчутого. Саме у час тихої місячної ночі поет отримує найкращі можливості для своїх зосереджено-споглядальних медитацій, для викшталтовування таких мовних форм, які б могли краще передати сяяння трансцендентного.

Власне отаке представлення «місяця-у-воді» формує не лишень основний сюжет «Мисливців на снігу», а й виявляє неповторність відблисків поетичного слова Москальця в контексті української поезії. Звичайно, що в текстах пропонованої книжки так чи так відлунює українська поетична традиція: ескапізм духу «в гори, де правда живе свята» та жанрова різнобічність Григорія Сковороди; прагнення проникливого розуму осмислити життєві ситуації й представити ці осмислення ритмічно увиразненим словом Івана Франка; діалог із образами високої культури попередніх часів та рідкісна дисципліна висловлювання Миколи Зерова; розкриття самозначної природи поетичного слова й плекання естетичного вчування у світ Василя Голобородька тощо. Однак всі ці властивості набувають у Москальця іншого нюансування або певної видозміни, стають складовими елементами цілком оригінального поетичного мовлення, що відображає нові тенденції часу кінця XX та початку XXI ст.

У книжці «Мисливці на снігу» простежується унікальна в українській поезії втеча в «нікомуненалежність», яка тільки й уможливлює справжнє існування людини та поета. «Нікомуненалежати» — це не лишень перебувати поза «законами отари» (схожі заклики до уникання конвенцій суспільного існування можна побачити також у згаданого Сковороди), а й бажання пробувати у «дійсності, чистій у своїй безіменності». Адже саме у такій дійсності стає можливим максимальне «чуттєве світіння», крізь яке просвічується «надчуттєве». В поемі «Для троянди» автор приходить до ідеї повного заперечення мови, яка не відображає дійсність, а лишень творить ілюзію цієї дійсності і тому руйнує чистоту просвічування «надчуттєвого». Це твердження виявляє як прагнення позбутися поширених мовних шаблонів та віднайти більш «чисті» мовні форми, так і важливе усвідомлення недостатності мови як такої у представленні трансцендентного. Однак у поета немає нічого іншого, окрім мови. І тому він робить відчайдушну та цікаву спробу окреслити завдяки мові те щось, що постійно вислизає від мовних форм (прагне передати у воді зворотній бік місяця). У згаданій поемі тим щось є троянда, яка й являє собою «чисту в своїй безіменності дійсність». Ця троянда не має ні маски, ні ролі; вона просто є. Натомість можна побачити та помилуватися її «безмірно сяйним тілом», «чистим в доцільності», «сильним, пружним і струнким». Іншими словами, троянда втілює трансцендентне, зовнішніми ознаками чого є її краса, внутрішня доцільність, нікому неналежність.

І тут у світоосягненні Москальця-поета виринають цікаві висновки. Троянда є еманацією трансцендентного, і тому будь-які інші його втілення (наприклад, кохання або ж творчість) асоціюються з цією квіткою. Власне саме трансцендентне своєю присутністю тут і там забезпечує таку єдність. Тому Москальцеве ототожнення коханої з трояндою — це не поширений риторичний прийом, а утвердження вищої буттєвої єдності коханої та квітки. Трансцендентне формує світ прекрасного та нікомуненалежного й творить його цілісність, з одного боку. А з іншого — відчути це трансцендентне можна лишень у його земних екстеріоризаціях — у «срібному полі, теплим небом налитим по вінця», в леті «пожовклого листя з верховин», у сердечній розмові за «молодим вином» про вічність «із цитуванням давніх поетів». Москалець здатний побачити та явити у майстерно викшталтуваному образному слові різноманітні еманації трансцендентного, вловити у часовому позачасове — в цьому і полягає його основна поетична сила. В той же час він чудово усвідомлює людську та мовну безсилість в осягненні того, що лежить за межами пізнаваності, трансцендентного як такого. Тому поет робить чесний та єдино можливий у цьому випадку крок — означує трансцендентне як Ніщо. Це Ніщо (ні-щось) є повним скасуванням видимості та тілесності; цілковитим виявом того, що лежить поза межами фізичного світу й у той же час визначає його буттєву сутність. У вірші «якби ти була моїм голосом» Ніщо репрезентується займенником Ти, який заміняє невідомо яке ймення. Не можна сказати з певністю, що стоїть за цим Ти — чи кохана, чи мова (або поезія), чи земля, яка, за Гайдеґґером, має «свій голос». Однак автор знає, що оте Ти є «всім що може бути і може не бути»; тобто тим, що має абсолютний статус, втілюючись зокрема і в коханій, і в мові (або в поезії), і в промовляльній силі землі.

Однак погляд на Абсолют як Ніщо — вельми характерний для дзен-буддистської духовної традиції та не характерний для української поетичної творчості — є однією лінією внутрішнього поставання Москальця-поета. В іншій такій лінії він йде за християнською духовною традицією й бачить, як з «німотної праоснови чистого буття» породжується Логос, який надає буттю смислового оформлення; виявляє, за Сергієм Аверінцевим, «життєдайну» зустріч німотності та слова та ознаменовує початок любові. У своїй поезії Москалець намагається осмислити втілення Логоса у просторі буття, що призводить до єднання світу і людини, появи такої чи такої форми гармонії. Поет також долучається до «мовлення» Логоса, намагаючися пережити й осмислити (у слові) його як певну чуттєву та смислову даність. Іншими словами, поетична творчість Москальця є своєрідним проявом цього Логосу. Зрозуміло, що проявом недосконалим (зумовленим хоча б згаданою недосконалістю самої мови), та все ж таким, який вивищує поета як духовну особистість і наближає його до абсолютного.

Ця друга лінія виявляє цікаві та оригінально опрацьовані мотиви релігійної поезії. У книжці бачимо дивовижне відчуття присутності Господа у світі, де вже навіть «украдені плоди» нікому не потрібні. Несподівану появу Бога наприкінці тривалих нічних медитувань, яка знаменує сміливий прорив у інший буттєвий простір («приходить Бог. І вибива вікно»). Прохання у Богоматері помочі у віднайденні належного життєвого шляху та заступництва за українську мову, у просторі якої реалізує себе поет. Настанову вивіряти життєвий шлях будь-якої людини із шляхом Ісуса Христа. Щире прагнення узгодити людські страждання із ідеєю благого та розумного Божественного керування світом, а також збагнути такий незбагненний Закон Божественної волі (відтак «Іуда з опалих за ніч яблук / викладає хреста»). Глибоке упокорення людини перед лицем Бога й благання про Його милість («Боженьку вкрай мене чи розіпни коло себе / твою наругу і гнів / не заслужив я мерзенний порох / зламана квітка просто гній»). Монологи-звернення до Бога у Москальця часто виявляють прагнення ще раз висловити якесь почуття, проговорити певне осягнення і тим самим знову «перебути в Бозі», ще раз утвердитися у християнських чеснотах. Це дуже не просто, й підйоми та спади в такому утвердженні стають джерелом сильних емоційних зворушень ліричного героя. У віршах з монологами-зверненнями поет полишає характерну «дзенівську» дистанційованість від життєвого плину й промовляє щиросердним та чуттєвим словом. Подібним словом окликався до Бога Св. Августин у своїй «Сповіді». Йдеться про гранично щирий прояв суто християнської сердечної туги, в якій лунає прагнення Божої благодаті та любові. В цьому прагненні поет виявляє внутрішню силу душі, що і є ознакою наближення до Бога.

1
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело