Выбери любимый жанр

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 14


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

14

* * *

чекаймо
         і хтось       поховає ці губи тремтячі
                           люди нарешті знайдуться
                           так знаходиться клямка у дверях
і щось                 що пахне яблуками та спокоєм
                           мама так пахла
                           владно стисне тебе за пропиту
горлянку
         і що ж        і тоді відчиняться двері
                           і не треба вже буде чекати
і хтось

* * *

відлюбив горо
відлюбив
         ходив біля брами
         з мальованим левом
         курив
         дивився на хмари
         думав про небо
         поруділе в серці
         потойбіч серця
         його вкриє гора висока
         зелена й червона
з білою корогвою
на вершині
з молодою скляною
труною в долині
         відлюбив долино
         відлюбив

* * *

поволі гасне книга колір книги назва книги
по тому ясне тло всю площу заливає
і пил паде
і нерухомість
відділяється від стін довколишніх
від водограїв
і від звичних слів відділяється
вії довгі приспущені
слова невиправні
водограї будівлі назавжди
віддаляються від нерухомості
розтріпують волосся закурюють
почувають себе невимушено —
що за краєвид!
усі ознаки попелу
                  («спалення книги»)

* * *

                              Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір’ї
            полум’яніє трава суха на узбіччі
і кожен наступний день —
            це попередній день
колеса крутяться життя минається
            стара поорана платівка крутиться
голка ніяк не перескочить
            до наступної борозни
видобуваючи все ті ж сонця
            і хмари
ми їдемо на тій самій швидкості 33
            потім усе скоріше
і через це прискорена мелодія
            видається смішною
смішний вітер
                    смішне сонце
            веселі сльози
                        кумедний розпач тих
кого немає у весняному надвечір’ї
тих кому можна було б показати
порожній костьол і призахідні гори
над якими нерухомо зависли зорі
добрі чисті вічні зорі
а ми злі брудні й минущі
повтори це як приспів:
            зорі добрі — а ми злі
            зорі чисті — ми брудні
            вічні зорі — минущі ми
і палаюча трава пролітає за вікнами
і той хто увімкнув цю гру
         забув де вимикач
                   до чого тут ми
                             хіба ми причетні
                                       до відшукування причетного
нас просто так виховали
а потім сказали
що це не основне
у весняному надвечір’ї'
де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го

* * *

Отож, іще один звичайний
червоно-чорно-білий королівський похорон,
вогкі зимові сиґарети; он ворон,
ось електрокамін і чай, і книга,
яку треба дописувати вечорами,
коли, обнявши зайчика, засне мала.
Я думав, ця зима не так почнеться;
зумисно не звертав уваги
на віщування в навмання розкритій книзі,
на те, що не було листів,
а потім були, правда, небагато,
і я читав листи у ліжку,
добре розуміючи, що це вже не сон.
І це не сон. І це. І це також.
Аж ось помер король, помер насправді.
Я саме скидав светра, як зненацька
заговорило радіо, його забули скрутити звечора,
і ледве стримуючи ридання, повідомило
сумну звістку
жіночим голосом.
Тепер не часто помирають королі.
Мала прокинулась. Устав і зайчик.
Гріх спати в такий день;
діставши решту іграшок
з поламаного холодильника,
ми почали бавитися в  т р а у р.
Сварились двірники на тротуарі,
і всюди — в сніг, будинки, — застромляли
червоні, чорні, білі прапори.

Дощ

І неминуча сіра крапля — цвях,
довічно в незалежне тіло вбита;
ішов отак, сердитий, необжитий,
і розпочався без’язикий шлях
не вранці, і з приходом темноти,
разом з дощем — не припинявся.
І скільки тих разів з'являвся Дем[1]
щоб ти навчивсь являти щедрість,
не обумовлену ні попереднім небуттям,
ані тутешнім проминанням…
Заквітчано всі брами. Осінь?
Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.
Тепер і досвіду, і втоми досить.
Тепер пиши: «Прийшли».
Імла палає, вересень, свобода.
Свобода.
Вересень.
Імла.
вернуться

1

Дем — Валерій Дем’янишин, один із яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.

14
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело