Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 32
- Предыдущая
- 32/53
- Следующая
Барон, сховавшись на хорах за людськими спинами, уважно слухає, щоб не пропустити жодного слова, і мліє від скоботливої втіхи, що матиме з чим прийти до свого хлібодавця, бо невдоволений Соліковський. Ти, Бароне, пропиваєш гроші, а користі з тебе катма, тих кілька кишенькових злодіїв із Шкотської, яких ти привів до чорта, то ще не плата за звання барона, нам треба, щоб зареготалися над братчиками ті, які нині рей водять на Руській; вже й кишенькові доносять на тебе, що ти по корчмах тільки те й робиш, що похваляєшся своїм титулом і службою в архієпископа, хоч мав би це при собі тримати... А як йому, від роду вбогому, приниженому і на чужу славу й статок заздрісному, як тримати в таємниці, як не похвалитися на людях, що він, колишній конвісар, а потім братський поштуркач, має нині своє постійне місце в пивниці самого Корнякта, що шинкарка, забачивши його, поспішає до столу з порцією смаженої риби і кухлем пива, що Антипко раз на тиждень пригощає мальвазією, що іноді навіть патриції кличуть Барона за свій стіл, а до покоїв архієпископа він має право заходити без стуку. І має десь Рогатинця. Зустрівся якось з ним після тієї оказії на Круп'ярській, хотів Рогатинець плюнути йому в лице, не посмів. Ні, не через те, що боявся розголосу за перелюбництво (не бійся, я не кваплюся про це розказувати), — на Барона плюнути не зважився. Ти вважай і рахуйся із словами, я вже не Блазій. І проковтнув слину вельможний сеньйор, тепер виминає... Ну, скажіть, хто із посполитих заслужив таких привілеїв, хто зумів так піднятися над сірою юрбою? Христос воскрес!! То як це можна тримати в собі? Ще подумають люди, що він такий самий, як був, і замість поштивості й страху далі виквилятимуть йому співчуття, а то ще й насміхатися...
— І так буде доти, доки ми самі не визволимо себе із пут світської неволі. Бо хто єсть хлоп і невольник? — Вишенський повів вказівним пальцем, ніби цими словами таврував кожного прихожанина. — Та тільки той, хто світу сему яко хлоп, яко найманець служить і вік свій у службі аж до смерті губить. То посвятімо богові помисли ума нашого, вогонь сердець і тоді, мов труха, розкришаться кайдани мирські!
«Мніху Йване, — заворушився протест у душі Рогатинця, — подвійні кайдани накладаєш на нас, подвійну покору... Ні, старче, мусимо служити цьому світові, на те ми й прийшли. Щоб кращим його створити, добрішим, розумнішим... Потойбічності ми за життя не потрібні».
«Служу я яко найманець собі самому й просвітку не бачу», — проказав у думці Мацько Лисий.
«Насміхаєшся наді мною, монаше, зневажаєш за службу — відплачу ж я тобі сторицею», — коробила злоба Барона.
— У службі мамоні застрягли єсьмо, сите життя до гріховного плотського соплетіння нахиляє! І если не буде серед нас істинних іноків і богоугодників, які б перед богом поспільство заступали, то жупелом і вогнем, яко же Содом і Гоморра у лядській землі спопеліємо! Відвер-німся обличчям від зажерливого й облудного світу і у своїй руській духовній общині викуймо золото чеснот наших!
«Відлюдний муже, ти й на Україну зриш, мов на келію, — діймало обурення Рогатинця. — Чи не подібним єси до скнари, що ховає черлене золото в скрині, а ніхто його не бачить, ніхто ним не користується, навіть власник? А що, коли те золото буде не справжнє, а ми не знатимемо, і колись на багатолюдному ринку, попробувавши на зуб, скажуть чужинці: низька проба?»
«Не можуть стати всі монахами, — думав Мацько. — Комусь і вино треба продавати».
«Свій орден думав заснувати у Львові? — ворушив запалими губами Барон. — Не дамо тобі зробити цього, мніху!»
— А тоді можете нас мучити, гонити і в'язнити, бо маєте в руках власть світську, але не гадайте тим тиранством побідити наш дух, не гадайте, папи римські, кардинали, арцибіскупи і всякое лживое священство латинське, не сподівайтеся, власть мирська — королі, що православні папі поклоняться, не надійтеся ні нині, ні завтра, ні во віки віков! Амінь.
Не дихав люд. Гнівні слова Вишенського спинили биття сердець, народ у цю мить готовий був зробити все, до чого закличе мніх Іван, і моторошно стало Юркові: зіткнуться колись два ворожі ордени, єзуїтський і цей, ще не названий Вишенським, а тоді сонце застелять дими, і замість вселюдського просвітління й царства розуму настане чорний диктат сили переможця. І просвітитель стане тираном. Ні — тільки освіта, тільки збагачення світовою мудрістю виведуть русинський люд на висоту, до якої не дотягнуться руки зажерливих. І тут прошила мозок думка: «Без битви, без крові? Чудом господнім?»
Замість відповіді вибухло під склепінням храму грізне:
Смертію смерть поправ!
Мніх Іван покинув казальницю і тихо зник у захристії, а народ без упину повторював:
Смертію смерть поправ!
Збентежений Юрій пробирався до виходу, йому треба порозмовляти з Вишенським; «Смертію смерть поправ!» — гриміло в Онуфріївській церкві; на паперті до нього підійшла жінка з закритим чорною шаллю обличчям, вона тримала за руку русявого хлопчика, стала, схиливши в глибокому поклоні голову. — Благословіть, пане сеньйоре, мого сина, — ледь чутно прошепотіла жінка. — Перехрестіть йому чоло. Підійди, Марку...
Після обіду Лисий Мацько звично став за ляду, чекаючи клієнтів, які й у великодню неділю не поминали його корчми, — партачів із Шевської. У кутку за столиком сидів, як завше, Пилип Дратва, на нього Мацько не звертав уваги: на Руській так ніхто й не дізнався, хто то кликав тоді по дворах, щоб іти на Юрську гору; потім говорили, що це були школярі, бо й листок із закликом був вивішений над вікном Абрекової — певно, що школярі; в голові Мацька, супроти його волі, сама собою снувалася дурна думка: неділь у році п'ядесят дві, свят більше двадцяти, то отак ні за що він річно має з Пилипа сімдесят грошів прибутку... Картав себе за такі рахунки і взагалі — вперше, відколи торгує вином у своїй корчмі, заворушився в його душі докір. Він же братчик, і не простий, бо книгами торгує, а книга — то найсвятіше діло: мовлене слово хоч і зачепить, збудить, стривожить душу, та іноді воно прозвучить, мов грім, і щезне; книга ж промовляє до тебе без упину, вона завжди нагадує, повторює, будить, стає стражем твоєї совісті... Отож він, Мацько Патерностер, продавець братських книг, з одного боку просвіщає людські уми, а з другого — затьмарює їх диявольським зіллям.
У Мацьковій пам'яті відлунювали гнівні, не чувані ще серед львівської русинської братії слова Вишенського, вони розбурхали усталене довгим життям сумління корчмаря, в якому дотепер було усе розкладене, немов сорти вина на поличках, — доброта і відлюдкуватість, страх перед сильними й непохитність, коли йшлося про віру; у гущавині Мацькового сумління на видному місці пишалася скнарість, а десь у тернових його плетивах дрімала щирість; для кожного скарбу своєї душі мав Мацько оправдання, жодним особливо не пишався, але й не соромився, а нині все збурилося, і хоч корчмар твердо залишив за собою право торгувати вином — усі ж бо момахами стати не можуть, — проте засумнівався в одному: чи не схожий він на того неума, котрий товче воду в ступі, а масла збити не може. Бо так виходить: те світло книг, яке він дає людям, тут-таки заливає темнотою хмільної отрути.
А шевці, — ковалів, мечників, золотарів рідко бачить у себе Мацько, то люд гонористий і здебільшого братському статуту вірний, — з'ївши, напевне, свячене яйце і не діждавшись від жон питва для розговіння, уже приходили один по одному — чорні, зсукані, як насмолена дратва, підморгували корчмареві, а він по тому морганні безпомилково вгадував, хто буде платити нині, а хто проситиме у борг...
І хотілося Мацькові, розтривоженому докорами сумління, сказати шевцям, що сьогодні — тільки сьогодні — він не дасть нікому ані півкухля, хай тверезими головами обмізкують слова праведного мніха, таких ніколи їм не доводилося чути, проте мозок звично, не прислуховуючись до душевної бурі, підраховував, скільки сьогодні перепаде готівкою, а скільки боргу наросте, від якого йтиме лихва; руки самі потягнулися до бочівок і сулій.
- Предыдущая
- 32/53
- Следующая
