Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман - Страница 8
- Предыдущая
- 8/53
- Следующая
«Не токмо для себе живемо на світі, а ще більше для служби божої і загального добра». Ти зможеш бути провізором друкарні?
— Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозі.
— Се перст божий, — підвів угору палець єпископ. — Впору прийшов єси до мене. Ми думали над цим уже давно. Напевно, дійшли до тебе чутки про єпископський намір відкрити у Львові друкарню...
Я знову вчув у його словах зверхність, і мені стало дивно, чому владика підкреслює свого перевагу наді мною, адже справа друкарні належатиме не йому і не мені, а поспільству.
— Не доходили до мене такі чутки, святий отче.
— Дивно... — поморщився єпископ. — Сам дійшов до цієї мислі? Ми думали над цим давно, тільки не знали, кому віддати під опіку се важливе діло. Бог послав мені тебе в послушну допомогу...
— Ваше священство...
— Не квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його... Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо-бо, скільки править за верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник... А друкарі суть. Син Москвитина Іван Друка-ревич знає сей куншт... Поставимо верстат у будинку, що біля Успенської церкви — і про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до українського поспільства — складати пожертви, щоб повернулися церкві кошти. Благословляю...
Єпископ осінив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозуміти, що розмова закінчена. Я йшов додому й думав, кого б собі взяти в помічники: це ж стільки буде праці, клопоту, мороки... І я зрадів, коли побачив знайомого конвісара Антоха Блазія. Він ішов мені назустріч, похилий і зсутулений; коли я порівнявся з ним, Антох розпрямився, хотів було посміхнутися, та посмішка не вдалася, я помітив лише чорний пеньок у верхньому ряді його білих міцних зубів; він зімкнув уста й поник, і я зрозумів, що його спіткала така сама, як моя, доля.
Мацько Патерностер подавав мені на стіл пиво з моченими в олії грінками, допитливо поглядав на мене: він мусив знати все про свого клієнта, а я в його пив'ярні гостював уперше. Ніколи й у гадці не мав заходити до цього смердючого підвалу: конвісар, який має добре набиту руку, може собі дозволити на кращі пив'ярні. Я промочував горло в Аветика у вірменському кварталі, у «Бразі» на Краківському передмісті, не заходив лише до підвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подає питво тільки патриціям, купцям і цеховим сеньйорам — зло і заздрість не раз мене допікали, думав: дай-но стану цехмістром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрієш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба за на службiсмерджена, олія до грінок торішня... Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, і я тепер випиваю, де дешевше, і скнію на службi в Успенському братствi. Багато нас, вигнанцiв, знайшло собi притулок бiля старшого братчика Юрiя Рогатинця, який встановив у будинку бiля Успенської церкви друкарню i обiцяє зробити з неї прибутковий заклад. О-хо-хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подінешся: православного тепер на роботу не приймуть ніде, а Рогатинець дає відсоток — малий, щоправда, але на хліб вистачає — від зібраних у русинів пожертв на викуп друкарні у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, — випрошую. Гірка то робота, люди скупі й не всі мені довіряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прізвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це буває рідко, навіть православний Корнякт, купець іменитий, який назвався опікуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обіцяє давати стільки ж щорічно.
Лисий Мацько стояв біля мене, перехиливши набік голову — він мусив знати не тільки прізвище, а й увесь родовід свого клієнта, і я сказав нарешті, хоч свідком мені господь, і не думав показувати цьому скупердязі листа з братською печаткою.
— Я — Антох Блазій, Мацьку, вчорашній конвісар, а нині — успенський братчик... Та ти, мабуть, чув про мене — збирача пожертв на братську друкарню.
Треба було бачити, як змаліли очі в Мацька, коли він почув слово «пожертви». Аж сахнувся, ніби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти і з нього мзду, обскурати цього потаємного лихваря. Я вийняв з кишені сурдута листа з печаткою і промовив урочисто, сподіваючись розбудити в ньому православну совість:
— Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стіни наріжного будинку Руської і Шкотської, бо прокляті ціпаки здирають. У тому посланні святий отець закликає наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Москвитина. Я напам'ять їх знаю. Ось послухай і ти зм'якнеш: «Обходив я багатьох багатих і благородних, просячи допомоги від них і кланяючись їм, стоячи навколішках і обличчям припадаючи до землі. Не випросив, не виєднав ласки у священних чинів, тільки деякі малі, неславні громадяни подали поміч, мов та бідна вдовиця, — вкинули дві лепти із свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ і братство на таких, як ти, надіється. А ти не дуже й бідний...
Мацько вже не відступав назад, послання, яке я прочитав йому напам'ять, чомусь не злякало корчмаря, він витягнув два гроші і подав мені.
— Мацьку, як тобі не встидно! — відсунув я пугар з пивом. — Дві лепти — це не два гроші, це дві частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж...
— Та дурна баба, — скипів Мацько, — зраділа, що їй таку честь зробили: над її вікном приклеїли оте твоє послання! І віддала те, чого не мала — в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняється народ біля її вікна, галайкає, уже б ти краще над моїми дверима клеїв — якась роззява та до корчми зайшла б... А той хитрий грек, що винами торгує, маєтки скуповує, з патриціями в карти грає, а русинів називає братами, дав, кажеш, сто золотих?
— А так! Він віддав Збоївськ під проценти і обіцяє той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвіницю на місці Давидової побудувати...
— Обіцяв пан кожух... Сто золотих? —Мацько закотив очі, довго в думці щось підраховував і враз голосно зареготав: — Віддай мені, Антоху, один грош, бо я пожертвував більше, ніж Корнякт!
Звісно, він пожартував, того гроша не відібрав, а мені вже було й байдуже — тепер підраховував я і коли дорахувався (Мацькове майно можна оцінити хай на дві тисячі золотих, і його два гроші — це більше, ніж сто золотих Корняктових?! То скільки тоді грошей у Корнякта?) — і коли дорахувався, то аж піт мене облив.
— Боже, боже, — сказав я, — де ж справедливість?
— До справедливості світу, — відказав Мацько (гей, та він-бо не дурний!), — треба йти як на торг: завжди мати при собі гроші.
— Гроші... гроші... — прошепотів я, схопившись за голову, і скупий Мацько поспівчував — присів біля мене.
— То, кажеш, книжки будете друкувати... А хто їх продаватиме? Для цього треба мати склеп.
— Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? — підвів я голову.
— А те, що цілого золотого дам, якщо пообіцяєш замовити слово перед твоїм сеньйором Рогатинцем — я його знаю, — щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, і мені...
— Давай золотого — скажу Юрієві.
— Я, Антоху, надто розбагатіти не збираюся, — Мацько сягнув у кишеню, підсунув до мене золотого. — Я лиш аби жити... Ні райцею, ні лавником ніколи не стану — для цього треба мати п'ять тисяч золотих нерухомого майна і... і перейти на латинство...
Я аж підскочив: ці його слова прозвучали так невинно — ось піди, візьми, зроби... Мацько хитро дивився мені в очі, і я зрозумів, що він пробує в кума розуму.
— Ти, Мацьку, зі мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав віру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стільки грошей візьмеш?
— А в чорта! — зареготав Мацько.
— Знаєш що, Патерностере, — сказав я, коли той перестав сміятися, — іди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з'їсти й випити.
...Це було ніби уві сні, але присягаюся усім святим — то відбувалося насправді. Бо я не був дуже й п'яний — за того золотого, коли хочеш ще й закусити, і гарнця вина не вип'єш, а Патерностер приніс дорогого — іспанського аліканту, любить випити за чужі, — я зовсім не був п'яний, і це відбувалося насправді.
- Предыдущая
- 8/53
- Следующая
