Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 29

• Предыдущая
• 29/63
• Следующая

Відчувши, що угоду майже укладено, Томас також розслаблюється. Алкогольні випари, досі нейтралізовані силою волі, здається, починають діяти й на нього, бо, кліпнувши, він кидає на мене дружній погляд і каже:

— Зброя — це найвизначніший винахід!

— Великий винахід, справді, — озивається Мод. — Пускати кров…

— Якщо треба пустити кров, можна скористатися п'явками, — подає голос Сандра. — Пам'ятаю, мені приписували торік, коли я дуже розповніла…

— Зброя! — повторює Томас, не звертаючи уваги на жінок. — Єдині ліки проти людської дурості. Ми повинні бути вдячні дурості, шановний Каре. Коли б не вона, хто б купував зброю?

— Ви хочете сказати — жадібність?

— Ні, дурість. Жадібність — нормальне явище. Голодний хоче нажертися. Потрібні гроші — торгуєшся за п'ять процентів, як ми з вами. Але розумний досягає свого, не ризикуючи наразитися на чийсь ніж. На цьому світі одні — дужчі, другі — слабші. Треба зважати на це. Підкорятися старшому.

— А як я не хочу підкорятися? — вередливо запитує Сандра, що також перебуває під впливом алкогольних випарів. — Ну ж, кажи! Як я не хочу!

— Це не оригінально, — відповідає американець. — Ніхто не хоче. Йдеться про те, щоб досягти свого, не наражаючись на ніж. Коли я був маленький, мене навчали робити так, як хоче бог. Та де той бог, щоб запитати, як він хоче! Ніхто не може точно сказати, чого саме йому хочеться. Суть у тому, що треба зважати не стільки на бога, скільки на начальство. Живи в мирі з начальством — таким має бути наш девіз.

— А як я не хочу? — наполягає секс-бомба.

— Треба бути дуже розумною, щоб дозволити собі таку розкіш, — поблажливо бурмоче Томас. — Коли ти розумна, то зробиш так, щоб досягти свого, не дратуючи начальство.

— Все це теорія, — заперечує Сандра. — Ходімо танцювати.

— Тільки не я, — хитає головою американець. — Я можу випити ще чарку, щоб зробити тобі приємність, а танцювати відмовляюсь.

— Тоді ходімо з вами, — раптом звертається секс-бомба до мене. — У вас ще буде час обміркувати угоду.

Вона вже підвелася, й тому я не можу їй відмовити, тим паче що й Томас добродушно підбиває:

— Ідіть, ідіть! Ви ж знаєте: коли дами запрошують…

Я рушаю слідом за дамою вузькою галереєю, намагаючись не наштовхнутися на якийсь стіл і не спіткнутися об чиїсь ноги. Стомлено випростані ноги після пекельних вистрибувань на нижньому поверсі. Апатичні, застиглі обличчя. П'яні люди. Сп'янілі не від алкоголю, а від диско-скавучання, від темпу механічних рухів й від ритму цього оглушливого безугавного гуркоту підсилювальної апаратури.

Там, унизу, справжня вакханалія. Це або оргія, або істерія, або щось іще, тільки не веселощі. Цьому джазовому дійству бракує саме веселощів.

— Прогресуємо, — кажу я, коли ми виходимо на майданчик.

— Що? — вигукує секс-бомба.

— Прогресуємо! — кричу їй. — Ще трохи, й ми зможемо змагатися з шаманами, що звиваються в корчах, демонструючи свою вмілість…

— І все-таки, може, спробуємо зробити кілька на…

— Які на? Тут працюють переважно руками й стегнами.

— Що ж, це потішно. Коли стільки людей так роблять…

Вона каже «мабуть, потішно» й водночас задкує від майданчика до напівтемного закутка з крученими сходами. Я хочу допомогти їй стати на сходинку, та дама раптом обертається до мене й запитує:

— Ви справді вважаєте, що Ерліх вам конче потрібний?

— Звичайно. Якщо це для вас має значення.

— Для мене — навряд. Але, слухаючи вашу розмову, я подумала, які чоловіки дурні. Марнують час на якісь нікчемні проценти, а про головне забувають.

Вона робить багатозначну паузу й знову підводить на мене очі, в яких уже немає й сліду сп'яніння.

— Ерліх — небезпечна людина.

— Люди небезпечних професій завжди небезпечні, — байдуже кидаю я.

— Ерліх — небезпечна людина, — повторює Сандра.

— Я це зрозумів. Але ви висловлюєтесь дуже загально.

— Немає часу на подробиці. Мабуть, нам треба вже повертати нагору, — каже жінка.

— Чому так швидко? Чи Томас теж небезпечна людина?

— Облиште жарти. І якщо ви не зовсім втратили здоровий глузд, подумайте над тим, що я вам сказала.

— Ви мені таки пошарпали нерви, любий, — заявляє Мод, коли ми, нарешті, опиняємося на вулиці й прямуємо до готелю.

— А ви мене так штовхали, що мало не пошарпали штани.

— Виходить, то ви тільки удавали незворушність, а мені здавалося, що я подаю сигнали якомусь пню…

Вона важко зітхає. Я теж зітхаю, але полегшено. Після задухи й гуркоту дискотеки літня ніч здається мені такою тихою й свіжою.

— Ви мною не задоволені?

— Навпаки, ви перевершили всі мої сподівання! Не розумію тільки, навіщо було перегравати й ставити переговори на грань зриву.

— Навіщо? Бо коли сідають грати, треба або грати, або не грати. Томас не повірив би, що я торговець, коли б я одразу ж прийняв його умови.

— Ви змусили навіть мене повірити в те, що ви торговець.

— Невже ви досі сумнівалися?

— Щиро кажучи, так.

— Те, що ви ставитеся до мене з недовірою, мене не дивує. Але в даному випадку ви виявили недовіру й до Сеймура. Хіба Сеймур не проінформував вас конкретно про те, на що я здатний і на що ні?

— Так, так. Але не будемо копирсатися в минулому, — в голосі Мод звучить легка досада. Ми йдемо, поринувши кожне в свої думки, і наші кроки озиваються луною в порожній вулиці. Добре хоч думки мої беззвучні. Бо коли б дама могла зараз почути їх, гадаю, що з неї відразу злетіла б уся сонливість.

Про що я думаю? Мільйони різних думок. Про те, що Томас зблизька має досить-таки жалюгідний вигляд, що Сандра далеко не байдужа спостерігачка гри, що Ерліх з незрозумілих причин має всі шанси бути усуненим, що хід операції знову не збігається з планами Сеймура, що цю розбіжність він особливо відчує після сюрпризу, який чекає на нього, — моєї несподіваної втечі, що Мод виглядає стомленою, отже, я можу розраховувати на спокійну ніч у своїй кімнаті.

Спокійна ніч? Щойно я подумав про це, як жінка каже:

— Просто вмираю, так хочеться спати. Але за такої ситуації не заснеш. Знаю це з власного досвіду. А як ви, Альбере?

— Я вмираю від туги за вами. Мабуть, ви знаєте й про це.

Власне, я міг би розділити з нею її безсоння, коли б не ця маленька сумка. Адже й після найдовшого безсоння нарешті приходить сон. А що ж це за сон, коли треба одним оком стежити, чи не перевіряє Мод вміст твоєї сумки. Дуже незручна ситуація, та, як каже Томас: якщо дами запрошують…

— Ви були на висоті, Альбере…

— Мені приємно це чути.

— Так, ви справді були на висоті… Та, незважаючи на це, план зірвався.

— На якій стадії?

— Райєн… — бурмоче вона. — На стадії Райєна…

Так, з волі Томаса Райєн справді залишився поза грою. І водночас Сандра намагається відсторонити Ерліха. Що ж тоді залишається? Залишається тільки Томас. Особисто для мене цього цілком досить. Тобто було б досить, якби я мав намір вести далі цю гру, мета якої мені зовсім невідома.

Не знаю, хто сказав: «Немає нічого кращого за негоду», але треба витримати кілька тижнів спеки, аби переконатися, що це недалеко від істини.

Сьогодні намічається такий же день, як і попередні. З вікна готелю видно знайомий, вже аж набридлий пейзаж — залита сонцем площа й темне громаддя кафедрального собору, що вирізняється на тлі білястого літнього неба. Групки туристів уже купчаться біля церкви й магазинів сувенірів.

У двері настирливо стукають. Це, звичайно, Мод, така приваблива в сірій сукні з великими фіолетовими квітами. Проте я вже по зав'язку ситий Мод, ситий їжею й питвом, безцільним вештанням по ресторанах. Поверніть мені мій старенький «БМВ» і займайтесь своєю справою.

— Вибачайте, Альбере, але за півгодини мене чекатиме Франк, а я маю бігти на іншу зустріч. Добре було б, щоб ви підтримали йому компанію, поки я повернуся. Потім підемо кудись обідати.

• Предыдущая
• 29/63
• Следующая