Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 57

• Предыдущая
• 57/63
• Следующая

Райєн. Вірю вам. Та не знаю, чи повірять інші.

Томас. Ще б пак: інші повірять тільки вам.

Райєн. Визнаю, що я теж опинюся в прикрому становищі. Однак, думаю, вам відомо, що в силу певних обставин я можу розраховувати на підтримку у високих сферах.

Томас. Скажу вам по великому секрету, що я теж маю впливових друзів. А що розмова не з моєї вини перейшла в інше русло, пропоную припинити її.

Райєн. Я б хотів усе-таки почути ваші умови.

Томас. Нарешті. Мої умови, містере, більш прийнятні, ніж ваші. Із зазначеної в цьому документі суми, яку ви поклали собі в кишеню, я вважаю за нормальне одержати половину.

Райєн. Половину? Але ж це дуже багато!

Томас. Саме так: для однієї людини забагато, тому я й пропоную вам розділити її.

Райєн. Це ж справжнісінький грабунок!

Томас. Щось схоже. Ви грабуєте Інтерармко, я грабую вас… Але що вдієш. Так ведеться, відколи існує світ.

Райєн. Як ділова людина, я згоден заплатити вам за документ, тільки в межах розумного.

Томас. Тобто?

Райєн. Сто тисяч!

Томас. Залиште їх собі. І на цьому поставимо крапку. Боюсь, що ви зовсім не ділова людина.

Райєн. Навпаки. Я навіть погоджуюсь на деяке уточнення, тільки за однієї умови: спершу я хочу почути ваш запис, якщо такий взагалі існує.

Томас. О, то надзвичайний запис, я ж вам сказав. Каре свідчить проти Райєна: як було укладено угоду, скільки грошей він сплатив йому готівкою, взагалі всі подробиці.

Райєн. Якась нісенітниця!

Томас. З вами й справді важко розмовляти. Запис зберігається у мене в сейфі, за п'ять кроків звідси.

Райєн. Ви хочете сказати, що знайшли Каре?

Томас. Атож.

Райєн. Де саме?

Томас. Там, де й сподіваюсь, — у Кельні, його постійній схованці.

Райєн. І тепер він у ваших руках?

Томас. Я не зобов'язаний перед вами звітувати. Можу тільки сказати, що Каре вже поза вашою сферою дії.

Райєн. Ви прибрали його…

Томас. Не будемо вдаватися в зайві деталі. (Коротка пауза).

Райєн. Гаразд. Пропонуйте розумну суму й принесіть запис.

Томас. Суму вже названо, містере. І знижки не буде — можете мені повірити. (Пауза, цього разу значно довша).

Райєн. Гаразд, дайте мені послухати цей ваш запис.

Запис — у записі. Слухати це не дуже приємно, особливо коли один з учасників розмови ти сам. Отже, проминаю цю частину стрічки.

Томас. Ну, тепер ви вже готові?

Райєн. Майже. Тільки ще одна маленька деталь.

Томас. Якщо тільки одна…

Райєн. Я вам сплачую цю суму, ви даєте мені фактуру й запис. Але ж і фактура, й запис — це копії, отже, вам нічого не заважає завтра знову прийти до мене й вимагати щось іще. Коротше кажучи, звичайна механіка ланцюгового шантажу.

Томас. Повторюю, я не шантажист. Я займаюсь чесними угодами.

Райєн. Ваші уявлення про чесність мені відомі ще з часів тієї нігерійської афери. Пам'ятаєте?

Томас. Не знаю, як вас переконати, що в мене немає інших копій.

Райєн. Не треба мене переконувати. Однаково я вам не повірю. Тому пропоную дуже простий вихід: я вам даю гроші, а ви мені — розписку. Таким чином ми з вами будемо зв'язані до самої могили, як сіамські близнята.

Томас. Для мене велика честь бути зв'язаним з такою людиною, як ви… Але щоб аж до могили…

Райєн. Іншого виходу немає, Томасе. Ніхто на моєму місці не зробив би інакше. Визнаю, що таке рішення незручне для нас обох і в той же час однаково влаштовує нас. (Коротка пауза).

Томас. Гаразд. Я згоден. Ходімо по гроші.

Райєн. У такий час? Гроші в мене в службовому сейфі. Прийдете завтра, принесете документи, напишете розписку й одержите гроші. Таку фантастичну суму!..

Томас. Я згоден і на це. Завтра об одинадцятій, вас влаштовує?

Райєн. Завжди до ваших послуг…

Ще кілька незначних фраз, і плівка кінчається.

— Хочу почути вашу думку, — каже Сеймур, ховаючи магнітофончик і закурюючи чергову сигарету.

— Гадаю, що Райєн дуже легко погодився на таку суму.

— Маєте рацію.

— Це наштовхує мене на думку, що виплата навряд чи відбудеться.

— А чому? В нього аж дві валізи доларів, і, мабуть, він уже мав змогу пересвідчитися, що банкноти всі до одного фальшиві. А фальшиві долари нічого не варті.

— Томасова розписка теж недорого коштує, — зауважую я. — Ще менше коштуватиме вона, коли Томас виявить, що одержав валізу фальшивих доларів.

— Правильно. Томас розуміє, що Райєн навряд чи скористається розпискою, яка викриває його самого. І коли Томас побачить, що його обдурили, шантаж розпочнеться знову.

— Хочете сказати, що для Райєна історія з платнею — це лише спосіб виграти час?

— Ні. Райєн справді заплатить йому. Цікаво тільки, коли і як?

Сеймур допитливо дивиться на мене.

— Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?

— Я вже казав вам: вся ця історія мене зовсім не цікавить.

— Ах, так, я забув, що ви ладні навіть ризикувати життям, але тільки в тому випадку, якщо бачите в цьому сенс.

— А як же інакше?

— Просто так: якщо життя чогось варте, то тільки тому, що ним можна ризикувати. Але що вдієш — людина звикла щось цінувати, лише коли існує небезпека втратити це «щось». Кажеш собі: так, життя — сіре, однак ще сіріша Велика нудьга. Чого ви так дивитесь на мене?

— Цікаво, чи ризикнули б ви життям, коли б треба було зробити якесь добро?

— А що робимо зараз ми з вами, Майкле? Ми переслідуємо двох виродків. Боремося із злом.

— Ви боретеся не тому, що це зло, а просто заради боротьби.

— Можливо. Та хіба я винен у тому, що філософи й досі не спромоглися пояснити, що таке зло і що — добро?

— Не треба ускладнювати. Існує ще й неписана мораль.

— Яка, наприклад? Ваша чи ота, з десяти божих заповідей? Вашої моралі я не розумію. А щодо десяти божих заповідей, то вони, як і всі моральні норми, — вигадка корисливих людей. Коли ви чуєте: «Не вкради!» — можете бути певні, що це придумала людина, яка не раз крала, інакше б це питання її не хвилювало. І коли хтось вам радить: «Не перелюбствуй!» — знайте, що він має вродливу дружину й боїться стати рогоносцем. А щодо заповіді «шануй батька свого й матір свою», то її виголосили батьки, в яких немає абсолютно ніяких підстав бути шанованими.

— Але ж існують ще й інші норми.

— Наприклад?

— Скажімо, «Люби ближнього свого».

— Хто цей ближній, Майкле? Райєн чи Томас? І чому я обов'язково повинен його любити? Ви мене любите?

— Ваше запитання досить нетактовне.

— А яке ж воно може бути, коли йдеться про добро і зло, про категорії непримиримі, як світло й темрява, як життя і смерть, як день і ніч?

— З вами колись щось сталося, Уїльяме. Я не вірю, що ви народилися з такими ідеями в голові.

— Звичайно, я, як і всі, пережив пору статевого визрівання, пору ілюзій. Мабуть, прагнув любити світ і людей, зробити щось для цього світу й для цих людей, хто зна, може, навіть присвятити своє життя цьому світу й цим людям. Потім настало розчарування, і я зненавидів їх. Немає тверезішого почуття, ніж розчарування. Ілюзії дуже приємні, поки вони не розвіялись.

— Я чув, ви теж пережили крах ілюзій… В особистому житті.

— Облиште, не в тім справа. Особиста драма — це лише окремий випадок, а з окремого випадку наївно робити далекосяжні висновки. Мої ж висновки, дорогий мій, базуються не на одній-двох травмах, а на всьому тому, що тебе оточує, що ти мимохіть пізнаєш настільки, що тебе починає нудити. Це брудний, неприємний запах життя… Невже ви не відчуваєте його, Майкле?

— Я відчуваю інше. У вас живе якесь приглушене почуття справедливості, й тому іноді ви почуваєте себе дуже незатишно.

• Предыдущая
• 57/63
• Следующая