Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 6

• Предыдущая
• 6/63
• Следующая

Ні, між моїми здогадами й реальними фактами явна невідповідність. Та жінка справді схожа на «хвіст» — у мене на такі речі набите око, — але де гарантія, що вона стежила саме за мною? Навіть якщо її послав американець, це ще не означає, що він має намір затримати мене. Коли б він цього хотів, то послав би за мною не цю породисту німкеню, а якогось «горилу».

За чверть години я берусь за каву й приходжу до твердого висновку, що все з'ясується, як тільки я повернуся до свого «БМВ». Дуже ризикована перевірка, але вона неминуча. Без автомобіля я ні на що не здатний. І, зрештою, якщо існує якась небезпека, краще довідатись про це тут, біля автомобіля, аніж потім, на кордоні, в присутності осіб в уніформі. Розраховуюсь з офіціанткою і виходжу.

Дев'ять годин. Вечірня вулиця залита світлом, але перехожих не густо. Я міг би шмигнути в якийсь кінотеатр і взагалі відкласти на потім свою появу на Променаде-плац[3], де залишив свій «БМВ». Але якщо я під наглядом, зволікання не допоможе. Думка про кіно — це думка про втечу. А втеча — не завжди найрозумніший варіант.

Автомобіль стоїть недалеко від будинку «Дрезденер Банк». Глянувши в той бік, я відчуваю: оте знайоме неприємне почуття знову тягарем лягає мені на серце. «БМВ» щільно затиснуто спереду і ззаду двома іншими машинами. Це вже не випадковість. Я міг би повернутися назад, поки мене не помітили. Ще є така можливість, та чи буде мені з цього якась користь?

Упевнено наближаюсь до автомобіля. Що й казати — його добре забарикадували. Якби мені тільки вдалося бодай на півметра посунути отой зелений «мерседес» попереду…

— Це вам не вдасться, — чую спокійний жіночий голос саме в ту мить, коли намагаюсь втілити в життя свій задум.

Дама виходить з-під темної арки, де вона знайшла собі захисток, й ступає кілька кроків до мене. Навряд чи треба пояснювати, що це ота породиста німкеня.

— То ввімкніть двигун і подайтеся трохи вперед, — зауважую я, припиняючи свої марні фізичні вправи. — Все одно треба якось розійтися.

— Навіщо розходитись? — так само спокійно запитує дама. — Ви краще заходьте!

Вона відчиняє праві дверцята «мерседеса» й запрошує мене сідати на оте місце поруч з водієм, яке називають місцем мерців.

— Оце так! — бурмочу я. — Ми поїдемо до вас?

— Може, коли-небудь, — відповідає жінка. — Але не тепер.

— Отже?

— Вас хоче бачити один ваш знайомий.

— Хто саме? У мене багато знайомих.

— Могли б уже й здогадатися, — каже вона.

І оскільки я ще вагаюсь, нетерпляче додає:

— Ну ж бо, мені стає холодно.

«Коли б ти знала, як зараз мені», — відповідаю я. Але тільки в думках.

Ресторан на першому поверсі з краєвидом на Карл-плац. Затишний заклад з модерними меблями, кельнери в смокінгах, — одне слово, рангом вищий за «Вінервальд». Сеймур влаштувався за столиком біля широкого вікна. Він ледь помітно киває нам і каже:

— Прошу. Я гадав, що ми всі разом повечеряємо, але ви дуже спізнились. Я вже впорався з цією марудною справою, тепер ваша черга.

— Я не голодна, — зауважує дама, коли ми сідаємо. — Хіба що випила б чогось, бо трохи змерзла.

— Я теж повечеряв, — заявляю я в свою чергу.

— Це справді нетактовно з вашого боку, Альбере, — бурчить американець. — Десь тиняєтесь, а я вас тут чекаю.

Альбер… Отже, він уже щось знає про мою персону. Власне, знає моє нове ім'я — з тих, якими я вже користувався. Альбер Каре — бельгієць за національністю, торговець за фахом. Чому б не повернутися до нього знову, коли ця особа нічим не скомпрометувала себе! Оформити документи не так просто.

Метрдотель уже виструнчився біля столу.

— Я б винила скотч[4], — каже дама.

— Я теж.

— Три скотчі, — замовляє Сеймур. І, коли чоловік у смокінгу відходить, додає:— Сподіваюсь, ви вже познайомились?

— Щойно почула від вас його ім'я, — відповідає жінка. І, глянувши на мене, відрекомендовується — Мене звати Мод.

— Її звуть Мод, Альбере, — підтверджує американець. — Запам'ятайте це ім'я.

— Його неважко запам'ятати.

— Думаю, ви станете якщо не друзями, то принаймні добрими знайомими. Це буде тільки на користь нашій спільній пращ. Але не плутаймо працю з розвагою.

Розвага зводиться до того, що ми вдвох з Уїльямом мовчки випиваємо принесений напій, тоді як дама ледве торкається келиха губами. Потім Мод, немов за невидимим знаком Сеймура, підводиться.

— А ми з вами, Майкле, — запитує американець, коли ми залишаємося самі, — вип'ємо ще чогось чи теж підемо?

Я не бачу потреби напиватися, тим паче, що Сеймур навряд чи почне тут серйозну розмову.

— Певно, ви чекаєте пояснення? — каже Сеймур, коли ми опиняємось на вулиці. — Тож і почну з пояснень.

Однак він не квапиться — чи то обмірковує, як розпочати, чи тому, що нам треба спуститися ескалатором у підземний перехід. І лише після того, як ми вибираємося з-під Карл-плац і вже простуємо майже безлюдною Нойхаузерштрассе, Сеймур подає голос:

— Учора ввечері я казав, що вам не треба мене боятися. Сказане залишається в силі, але за певних умов.

— Учора ввечері не йшлося про умови.

— Авжеж. І мені дуже незручно, що, зробивши такий жест, я тепер змушений залякувати вас. Але ж, Майкле, ви знаєте, яка в нас професія: людина не часто може діяти згідно зі своїми особистими бажаннями.

Я лишаю поза увагою ці узагальнення, чекаючи, що буде далі.

— Коли б я не запросив вас завітати до «Чорного цапа», напевно, ми більше не побачилися б. Але що вдієш — одна випадковість тягне за собою другу. Один з моїх помічників побачив вас у холі готелю. Тільки-но ми розлучилися з вами, він прийшов до мене в кімнату й сказав про це. На ваше щастя, він не знає, хто ви насправді, але колись бачив вас у компанії іншої людини, яка в даному випадку нас цікавить.

— Ну то й що з того, що бачив?

— Ідеться тільки про те, щоб ви впізнали ту людину, Майкле.

— Вирішили використати мене…

— Не хвилюйтесь. Я не вимагаю від вас зради. Той тип не з ваших людей. Швидше навпаки: він західний агент.

— Я не підтримував зв'язків з такими людьми.

— Підтримували. Хоч і не дружні. Отже, ви не діятимете всупереч своєму сумлінню. Ви зрозумієте це, коли побачите його. Зрештою, я не можу примусити вас сказати: «Я його знаю…»

— Але що це за людина?

— Це скажете нам ви. Ми його знаємо під одним прізвищем, ви — під іншим. У нас виник сумнів: чи не працює він на двох шефів? Тільки заспокойтесь: він постачає інформацію не про вас, а про наших союзників. Ні для кого не секрет, що союзники шпигують один за одним.

— Ваша історія не дуже тримається купи, Уїльяме.

— Правда завжди менш переконлива, ніж брехня. Коли б мені треба було піднести вам брехню, я б скроїв її так, що вона трималася б купи.

— Що вам треба від мене конкретно?

— Власне, нічого. Точніше: маленька послуга. Ви супроводжуватимете Мод або її подруг. Будете кавалером. Якщо не помиляюсь, ви, здається, колись мали до цього нахил.

Кілька хвилин ми мовчки йдемо вздовж яскраво освітлених вітрин. Пішохідна зона майже безлюдна. Де-не-де обнімається молода парочка чи похитується якийсь любитель мюнхенського пива.

— Не розумію, чого ви чекаєте, чому не погоджуєтесь? — нарешті запитує американець.

— Чекаю, коли ви заговорите серйозно.

— Я кажу цілком серйозно: супроводжуватимете туди-сюди даму, а вона питатиме вас: «Чи знаєте ви цю людину?» Єдине, що вимагається від вас, це точно відповідати на запитання.

— Ото і все?

— Так. Хоч звучить це для вас трохи дивно.

Дуже дивно, то правда. Не тому, що здається неймовірним, щоб Сеймур зацікавився особою, з якою я колись мав якісь справи. Якщо Уїльям захоче щось про когось довідатись, він зможе зробити це через інші канали, не звертаючись до мене. Хіба що вирішив скомпрометувати ту особу зв'язком зі мною, довести, що вона зв'язана з комуністами. Або ж він використовує мене зовсім з іншою метою, яку я в даний момент не можу розгадати.

• Предыдущая
• 6/63
• Следующая