Вечори на хуторі біля Диканьки - Гоголь Николай Васильевич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/52
• Следующая

«Хто ти такий і чого товчешся під дверима?» промовив коваль ще суворіше і підійшовши ближче.

«Ні, не скажу йому, хто я», подумав Чуб: «чого доброго, ще наб'є, клятий виродок!» і, змінивши голос, відповів: «Це я, чоловіче добрий! прийшов вам на втіху поколядувати трохи під вікнами».

«Забирайся к бісу з своїми колядками!» сердито закричав Вакула. «Чого ж ти стоїш? чуєш, забирайся зараз-таки геть!»

Чуб і сам уже мав цей розумний намір, але йому прикрим здалося, що мусить слухати ковалевого наказу. Здавалося, якась нечиста сила штовхала його під руку й змушувала сказати що-небудь наперекір. «Що ж ти, справді, так розкричався?» промовив він тим самим голосом: «я хочу колядувати, та й годі!»

«Еге! та тебе словами не вгамуєш!..» Слідом за цими словами Чуб відчув преболючий удар у плече.

«То оце ти, як я бачу, починаєш уже битися!» промовив він, трохи відступаючи.

«Іди, іди геть!» кричав коваль, почастувавши Чуба другим стусаном.

«Що ж ти!» промовив Чуб таким голосом, у якому виявлявся і біль, і досада, і боязкість. «Ти, бачу, не на жарти б'єшся, та ще й боляче б'єшся!»

«Геть, геть!» закричав коваль і грюкнув дверима.

«Дивись, який хоробрий!» говорив Чуб, залишившись сам на вулиці. «Спробуй підійти! ач який! ото велика цяця! ти думаєш, я на тебе суду не знайду? Ні, голубчику, я піду, і піду просто до комісара. Ти в мене знатимеш. Я не подивлюся, що ти коваль та маляр. А слід поглянути б на спину і плечі: я думаю, синці є. Мабуть, добре-таки побив вражий син! шкода, що холодно і не хочеться скидати кожуха! Стривай же, бісів ковалю, щоб чорт побив і тебе, і твою кузню, ти в мене попотанцюєш! бач, клятий шибеник! одначе, його тепер нема дома. Солоха, мабуть, сидить сама. Гм… воно й недалеко звідси; піти б! Час тепер такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє буде можна… ач, як боляче побив проклятий коваль!»

Тут Чуб, почухавши собі спину, подався у другий бік. Приємність, яку він сподівався мати при побаченні з Солохою, зменшувала трохи біль і робила невідчутним навіть мороз, що тріщав по всіх вулицях, не заглушуваний свистом завірюхи. Часом на обличчі його, де бороду та вуси метелиця намилила снігом краще за всякого цирульника, що тиранським способом хапає за носа свою жертву, проступала півсолодка міна. Однак, якби сніг не хрестив туди й сюди все перед очима, то ще довго можна було б бачити, як Чуб спинявся, чухав спину, промовляв: боляче набив клятий коваль! і знову рушав далі.

У той час, коли меткий ферт[35] із хвостом та цапиною бородою літав з димаря і потім знову в димар, ладівниця[36], що висіла в нього на перев'язі при боці і що в неї він сховав украдений місяць, якось зненацька зачепившись у печі, розкрилась, і місяць, скористувавшись з цієї нагоди, вилетів крізь димар Солошиної хати й плавно здійнявся на небо.

Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду.

Купи дівчат з мішками вдерлися до хати Чуба, обступили Оксану. Крик, регіт, балачки приголомшили коваля. Всі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких встигли чимало вже наколядувати. Оксана, здавалось, була цілком задоволена і рада, щебетала то з тією, то з тією і реготала, невгаваючи.

З якоюсь досадою й заздрістю дивився коваль на таку веселість і цього разу кляв колядки, хоча й сам не раз захоплювався ними до нестями.

«Е, Одарко!» сказала весела красуня, обернувшись до однієї із дівчат: «у тебе нові черевики. Ой, які ж хороші! і з золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе є така людина, яка все тобі купує; а мені нема кому дістати такі гарні черевики».

«Не тужи, моя люба Оксано!» підхопив коваль: «я тобі дістану такі черевики, що мало яка й панночка носить».

«Ти?» сказала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. «Подивлюсь я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця».

«Бачиш, яких захотіла!» закричала сміючись дівоча юрба.

«А так!» провадила далі горда красуня: «будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то, от вам моє слово, що вийду зараз-таки за нього заміж».

Дівчата повели з собою примхливу красуню. «Смійся, смійся!» говорив коваль, виходячи слідом за ними. «Я й сам сміюся із себе! Думаю, і не можу надумати, куди дівся розум мій? Вона мене не любить — ну, бог з нею! ніби тільки на всьому світі й є, що Оксана. Хвалити бога, дівчат багато є хороших і без неї на селі. Та й що Оксана? з неї ніколи не буде доброї хазяйки: вона вміє тільки чепуритися. Ну, годі, час покинути ці дурощі».

Але в той самий час, коли коваль готувався бути рішучим, якийсь злий дух проносив перед ним усміхнений образ Оксани, що говорила глузливо: «дістань, ковалю, царицині черевики, вийду за тебе заміж!» Все в ньому хвилювалось, і він думав тільки про одну Оксану.

Юрби колядників, парубки окремо, дівчата окремо, поспішали з одної вулиці на другу. Але коваль ішов і нічого не бачив і не брав участі у тих веселощах, які колись любив більше за все.

Чорт тимчасом не на жарт розніжився в Солохи: цілував їй руку з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце, охкав і сказав прямо, що коли вона не погодиться вдовольнити його спрагу і, як водиться, нагородити, то він ладен на все: кинеться у воду, а душу пошле прямо в пекло. Солоха була не така вже жорстока; до того ж чорт, як відомо, діяв з нею заодно. Вона таки любила бачити цілий натовп, що упадав біля неї, і рідко бувала без компанії; а цей вечір, однак, думала перебути сама, бо всіх значних людей в селі було закликано на кутю до дяка. Та все обернулося по-іншому: чорт тільки-но висловив свою вимогу, як раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Солоха побігла відчиняти двері, а спритний чорт вліз у мішок, що лежав долі.

Голова, обтрусивши з своїх капелюхів сніг та випивши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася заметіль; а побачивши світло в її хаті, завернув до неї, маючи намір перебути вечір з нею.

Не встиг голова це сказати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка. «Сховай мене куди-небудь», шепотів голова. «Мені не хочеться тепер зустрітися з дяком».

Солоха думала довго, куди заховати такого огрядного гостя; нарешті вибрала найбільший мішок з вугіллям; вугілля висипала в кадовб, і кремезний голова забрався з вусами, з головою і з капелюхами в мішок.

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і розказав, що в нього не було нікого і що він сердечно радий цій нагоді погуляти трохи в неї і не злякався заметілі. Тут він підійшов до неї ближче, кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довгими пальцями до її оголеної повної руки і промовив з таким виглядом, у якому виявлялося і лукавство і самовдоволеність: «А що це у вас, велеліпная Солохо?» і, сказавши це, відскочив він трохи назад. «Як то що? Рука, Йосипе Никифоровичу!» відповіла Солоха.

«Гм! рука! хе! хе! хе!» промовив сердечно задоволений зі свого почину дяк і пройшовся по кімнаті.

«А це що у вас, дражайшая Солохо?» промовив він з таким самим виглядом, приступивши до неї знову, торкнувши злегка рукою за шию і так само відскочив назад.

«Ніби не бачите, Йосипе Никифоровичу», відповіла Солоха. «Шия, а на шиї намисто».

«Гм! на шиї намисто! хе! хе! хе!» і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.

• Предыдущая
• 28/52
• Следующая