Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 22
- Предыдущая
- 22/30
- Следующая
Арха мовчала. У Скарбниці панувала тиша, яка означала, що вони обоє дихають, життя струменить у їхніх жилах і, потріскуючи, горить живий вогонь у бляшаному світильнику.
— Звідки ти знаєш моє ім'я?
Чаклун пройшовся темницею, здіймаючи хмарки пилу. Відтак розтер руки та плечі, щоби трохи зігрітися.
— Дізнаватися імена — це моє ремесло. Моє мистецтво. Для того, щоби зачарувати будь-який предмет, треба знати його справжню назву. У наших краях своє Істинне ім'я кожен тримає у таємниці, відкриваючи його лише тим, кому найбільше довіряє. Адже в імені криється і велика сила, і велике зло. За часів створення світу, коли Сеґой підняв з океанських глибин острови Земномор'я, все суше мало свої Істинні імена. І все мистецтво магії ґрунтується на знанні тієї істинної Прадавньої Мови Створення, яка називала речі своїми іменами. Звичайно, маг повинен учитися, як застосовувати слова. Ну, і про наслідки чарів не варто забувати! Чаклун може усе своє життя шукати Істинні імена речей і вчитися їх з'ясовувати!
— Як тобі вдалося дізнатися моє ім'я?
Чаклун метнув на Арху ясний проникливий погляд.
— Цього я не можу тобі сказати. Ти схожа на вкритий темною запоною ліхтар, який, незважаючи ні на що, продовжує світитися у пітьмі. Темрява не здатна поглинути це світло. І тому Безіменні не змогли заховати тебе. Побачивши твоє світло, я пізнав тебе — і відкрив твоє Істинне ім'я. Це мій дар, моя сила, Тенар. Більше я тобі не можу сказати нічого. Краще скажи мені, що ти робитимеш?
— Не знаю.
— Косіль уже розкопала порожню могилу. І що тепер?
— Вона може вбити мене, якщо я повернуся. Обман Верховної Жриці карається смертю. Може, вона принесе мене в жертву на сходах перед Троном. І Мананові доведеться-таки відтяти мені голову — цього разу постать Пітьми вже не зупинить старого, коли він підніме над головою жертовного меча...
Голос дівчини був сумним і тихим. Чаклун спохмурнів.
— Тенар, якщо ми залишимось у підземеллі, ти небавом почнеш божеволіти... Гнів Безіменних пригнічує тебе. І мене також. Звісно, я почуваюся набагато краще, коли ти поряд. Однак перш ніж ти прийшла, збігло чимало часу, і я розтратив майже всі свої сили. Ніхто не може самотужки боротися проти Сил Темряви. Вони надто сильні, — чоловік змовк. Здавалося, він збився з думки. Потерши чоло ребром долоні, Яструб зробив кілька ковтків із баклаги. Тоді розламав окраєць хліба, сів на скриню навпроти і заходився жувати.
Те, що він казав, було правдою. Арха відчувала, що її мозок обтяжують темні думки та почуття. І все ж зараз їй було не так моторошно, як тоді, коли вона сама простувала тунелями Лабіринту. У цю мить лише мертва тиша за дверима навівала жах. Дивно, адже раніше Арха не боялася тутешнього безгоміння. Щоправда, досі вона ще ніколи не перечила Безіменним, не повставала проти них.
Дівчина тихо засміялася.
— Оце сидимо ми з тобою серед найбільших скарбів Карґаду, — промовила вона. — Щоби заволодіти цією скринею, Богокороль віддав би всіх своїх дружин. А ми навіть не зазирнули під віко!
— Я зазирав, — сказав Яструб, наминаючи хліб.
— У темряві?
— Я начарував трохи світла. Чарівний вогник. Хоча тут це було дуже непросто. Навіть із патерицею мені би довелося добряче постаратися, а без неї взагалі здавалося, що я розпалюю вогонь під дощем. Але врешті я зумів запалити світло і знайшов те, що шукав.
Арха здивовано поглянула на чаклуна.
— Каблучку Ерет-Акбе?
— Її половинку. А друга — у тебе!
— У мене? Вона ж втрачена...
— І знайдена. Я носив її на ланцюжку. Ти зняла його у мене з шиї, запитавши, чому я не знайшов собі кращого оберега. Так от, оберегом, кращим за половинку каблучки Ерет-Акбе, може бути тільки ціла каблучка. Проте кажуть, що півхлібини краще, ніж нічого. Тож тепер моя половинка у тебе, а твоя — у мене.
Крізь могильний морок Арха побачила, що він усміхається до неї.
— Коли я забирала у тебе оберіг, ти сказав, що я не знаю, як із ним поводитися...
— Це правда!
— А ти знаєш?
Яструб кивнув головою.
— Розкажи мені про те, що це за каблучка і як ти знайшов слід загубленої половинки. Як ти потрапив сюди і навіщо? Я мушу знати це, і тоді, можливо, зрозумію, що треба робити.
— Може, й так... Гаразд! Хочеш знати, що таке каблучка Ерет-Акбе? Ну, бачиш, ця річ не виглядає вельми коштовною, та й на перстень не дуже схожа — надто вже велика. Хоча й браслетом її не назвеш — малувата. Ніхто не знає, для кого зробили це кільце. Колись воно належало Ельфаран Яснокосій — ще до того, як море поглинуло острів Солею. Та вже навіть тоді каблучка була старою, як світ. Так чи інак, але врешті вона потрапила до Ерет-Акбе... Каблучку викували із міцного срібла. На її зовнішньому боці вирізьблено хвилястий візерунок, а на внутрішньому — дев'ять Рун Сили. На тій половинці, яка зараз у тебе, залишилися чотири руни і частина п'ятої. І на моїй так само. Каблучка зламалася саме посередині руни, зруйнувавши її магічну силу. Відтоді цей знак називають Втраченою Руною. Магам відоме значення решти восьми рун: скажімо, "Пірр" оберігає від божевілля, вітру та вогню, "Гез" дарує терпіння і спокій. А зламана руна об'єднувала острови Земномор'я. Вона була знаком мудрого владарювання і символом миру. Жоден король не може стати добрим правителем для своїх підданців без допомоги Руни Єднання. Але тепер її ніхто не пам'ятає. І відтоді, як каблучку Ерет-Акбе було втрачено, у Хавнорі перевелися видатні вожді. Полум'я чвар та воєн охопило Земномор'я. Щоправда, маги і володарі Архіпелагу мріяли віднайти Втрачену Руну. Але врешті й вони перестали посилати завзятців на пошуки каблучки, бо жоден із них не міг дістати той уламок реліквії, що зберігався у Гробницях Атуану, а та її половинка, яку Ерет-Акбе подарував карґадському королю, загубилася ще раніше. Словом, ті пошуки були цілковито безперспективними.
— І от через багато століть по тому прийшла моя черга. Коли я був трохи старшим, ніж ти зараз, мені довелося витримати одне випробування... То було щось на кшталт ловів або полювання: я блукав морськими просторами, переслідуючи підступну бестію, яка, зрештою, заманила мене на пустельний острів, неподалік від Кареґо-Ату й Атуану. То був крихітний острівець чи радше навіть піщана коса. Крім солоного джерела та кількох дюн, порослих травою, там не було нічого. На острові жило двоє старих — брат і сестра, як я гадаю. Либонь, вони трохи боялися мене, адже протягом багатьох років старенькі були єдиними людьми на острівці. Та я потребував допомоги, і вони зглянулися на мене. У них була хатина, зліплена з прибитих морем дощок, був вогонь. Господарі приносили мені їжу: назбирані на узбережжі їстівні мушлі, в'ялене м'ясо птахів, яких їм удавалося підбити камінням. Жінка боялася мене, але годувала. Я намагався не лякати їх, тож згодом остров'яни стали довіряти мені, а стара навіть реліквію свою показала. Так, у неї теж був свій скарб — гаптована перлами сукенка з вибійчаного шовку, вбрання маленької принцеси (хоч самі старі прикривали наготу тюленячими шкурами).
— Поговорити з ними я не міг, бо тоді ще не знав карґадської мови, а старі не розуміли мови Архіпелагу і майже нічого не тямили про себе. Мабуть, їх привезли на острів ще зовсім малими і кинули напризволяще. Я не знаю, хто це зробив і навіщо... Навряд чи й брат із сестрою могли щось сказати про своїх кривдників. Усе, що вони знали, — це безмежне море, пісок і вітер... А коли я покидав острів, то отримав від старої подарунок — уламок каблучки Ерет-Акбе...
Яструб перевів дух.
— Що це за річ, яка з неї користь? Тоді я знав про це не більше, ніж вони. Найцінніший у світі дар мені зробила бідна стара, зодягнена в тюленячу шкуру. Вона довірила святиню невігласові, котрий запхав дарунок до кишені, подякував і поплив геть. Я рушив далі і, зрештою, зробив те, що мав зробити. А потім були інші пригоди... Я побував на Драконових Пасовищах, це на захід звідси, і ще багато де... Проте дарунок тієї жінки завжди був зі мною. Я повісив каблучку на ланцюжок і почепив на шию, ніколи особливо над цим не замислюючись. Але згодом на далекому острові Селідор, там, де у двобої з драконом Ормом загинув Ерет-Акбе, я розмовляв із одним драконом, нащадком того Орма, і він пояснив мені, що за річ я ношу на грудях. Його дуже розсмішило моє невігластво. Дракони взагалі вважають людей кумедними істотами. Втім, Ерет-Акбе вони не забувають, хоч і говорять про нього, як про дракона...
- Предыдущая
- 22/30
- Следующая
