Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 37
- Предыдущая
- 37/187
- Следующая
Тої мови слухаючи, плакали ревно обоє ? купець той приятель і красуня Алатіель, а як доказав він, заходились його втішати, запевняючи словом честі все по його волі учинити. Небавом Антіох і справді переставився, і вони поховали його з належною шаною.
За кілька день по тому купець-кіпріот справив усі свої орудки на Родосі й лагодився плисти додому на каталонському торговельному судні, що там саме стояло, тож і спитав він красуню ? що вона гадає робити, як йому на Кіпр дорога випадає. Вона одказала йому, що коли його ласка, поїде з ним у надії, що він з любові до небіжчика її собі за рідну сестру матиме. Купець пообіцяв усе по її уподобі чинити, а щоб її у дорозі од усякої кривди й напасті краще оборонити, сказав каталонцям, що то його жінка. На кораблі дали їм невеличку комірчину в кормовій частині, і, щоб діло не розходилось зі словом, купець спав удвох із нею в тісненькому ліжку. Хоч вони, з Родосу одпливаючи, про те й гадки не мали, сталося так, що підо впливом темноти і затишку постільного (а се, бачите, неабияка сила!) забули вони про любов і дружбу до небіжчика Антіоха і, обопільним жаданням спонукувані, зачали собі вдвох жирувати да так знехочу й породичались, доки допливли до Баффи, звідки був родом той купець, а прибувши туди, зажили собі любенько вкупі.
Якось приїхав до Баффи у своїх справах один родовитий чоловік на ймення Антігон, багатий на літа, а ще більше на розум, та вбогий на достаток, бо в різних ділах на службі в короля Кіпру доля не сприяла йому. Одного дня проходив він коло того дому, де жила Алатіель (купець її під ту пору подався торгом до Вірменії), і, уздрівши красуню край вікна, став пильно до неї приглядатись, бо йому здалося, що він уже бачив її десь, а де саме ? не годен був ніяким світом пригадати. Для самої ж красуні, що довгий час була іграшкою фортуни, надійшов уже, мабуть, час порятунку, бо, глянувши на Антігона, зразу пригадала собі, що бачила його, яко чоловіка значного, на службі в отця свого в Олександрії, і ожила в її серці надія з його допомогою знову до царського стану вернутися. Скориставшись тим, що купця не було дома, вона не гаючись казала покликати перед себе Антігона. Як він увійшов до кімнати, запитала вона сором'язливо, чи він часом не Антігон з Фамагости? Той одповів, що так, і додав:
? Добродійко, здається мені, що і я вас знаю, от тільки ніяким побитом не надумаюсь, де й коли я вас бачив. Нагадайте ж мені, коли ласка ваша, хто ви єсте.
Упевнившись, що то він і є, вона кинулась у сльозах йому на шию і, як він дуже здивувався, спитала його, чи не в Олександрії то він її бачив. Почувши се питання, Антігон одразу впізнав, що се султанівна Алатіель, про яку думали, що вона в морі загинула, і хотів оддати їй належну шану, та вона того не допустила, а попрохала його сісти. Антігон так і зробив і спитав її шанобливо, як, коли і звідки вона сюди утрапила: адже всі в Єгипті вважають, що вона потонула в морі кілька років тому.
На те одповіла Алатіель:
? Радніша б я була і справді в морі втопитися, аніж таке життя провадити, яке мені довелося, та й отець мій, якби усе знав, теж того волів би.
Сеє сказавши, заплакала знову ревними сльозами.
? Не вбивайтеся-бо так, пані моя люба, ? мовив до неї Антігон, ? ще не все пропало. Розкажіте мені з ласки вашої, що з вами приключилось і як вам жилося; може, дасть Бог милосердний, якось ми тому лихові зарадимо.
? Антігоне, ? сказала красуня, ? як побачила я тебе, то ніби рідного батька вздріла, і з тої любові й пошанування, що до нього маю, призналась я до тебе, хоч могла й не признатися. Небагато є таких людей, зустріч із якими була б мені така приємна, як спіткання з тобою; тим-то виявлю я тобі, як батькові рідному, все, що таїла досі в лихій долі своїй. Вислухай мене і, як знайдеш яку раду, постарайся давню гідність мені привернути, як же ні, то благаю тебе ? не кажи нікому ні слова про те, що ти мене бачив чи чув щось про мене.
По сій мові розповіла вона йому, гірко плачучи, про всі свої пригоди з того часу, як розбило їх коло Майорки, аж до останньої хвилі. Та повість розжалобила Антігона до сліз. По короткій надумі він сказав їй:
? Ясна панно, тим, що в злигоднях ваших ви не одкрили ніде нікому, хто ви єсть, маю певну надію повернути вас отцеві вашому ще любішою, ніж перше, а згодом і за короля альгарбського віддати.
Коли султанівна спитала його, як те може статись, він розтлумачив їй до ладу, що вона має чинити. А щоб не було в сьому ділі ніякого загаю, Антігон повернувся мерщій у Фамагосту, пішов до короля й сказав:
? Милостивий пане, коли буде на те ваша ласка, ви і собі честі великої можете засягти, і мені, що, вам служачи, зубожів, користь чималу приспорити, і то не дуже дорогим коштом.
На королеве питання: «Яким чином?» ? Антігон промовив:
? До нас у Баффу потрапила прегарна дівчина, дочка султанова, про яку чутка пройшла, ніби вона давно в морі потонула; щоб честі своєї доховати, зазнала вона тяжких злигоднів і досі в великій мізерності пробуває. Тепер хоче вона до вітця свого вернутись; коли б ви з ласки вашої одіслали її до нього під моєю охороною, вам була б од того шана велика, а мені немалий пожиток; не думаю, щоб султан таку прислугу будь-коли в непам'ять пустив.
Король, як то й належить великодушному монархові, погодився на те незабарно; пославши до султанівни почесне посольство, він велів привезти її до Фамагости і повітав її там разом із королевою пишно та велично. Коли король із королевою розпитували Алатіель про її пригоди, вона розповіла їм про все так, як її навчив Антігон.
За кілька день король на її прохання вирядив її до султана в супроводі показного почту дам і кавалерів під орудою Антігона. З якою радістю прийняв султан і її, і почет увесь на чолі з Антігоном, того вже й не питайте. Як Алатіель перепочила трохи, султан забажав дізнатись, як вона живою зосталась і де так довго пробувала, йому про себе жодної вісти не пересилаючи. Вона ж, Антігонову науку добре пам'ятаючи, такими словами йому одповідала:
? Батечку мій любий, на двадцятий, чи що, день по тому, як я од вас виїхала, схопився на морі лютий борвій; наш корабель розтрощило й прибило нічної пори до берега десь у західній країні, поблизу міста Аквамортал{111}. Що з нашими мореплавцями сталося, того мені не судилося знати; пам'ятаю тільки, що вдень, коли я із свого омертвіння прокинулась, збіглися тамтешні люди звідусіль до розбитого корабля, щоб його пограбувати. Мене і двох товаришок моїх звели з корабля на сушу; одну схопив один молодик, другу другий і втекли з ними геть хто куди; де вони ділися, я так потім і не дізналася. На мене ж кинулися якісь аж удвох і тягли мене за коси, бо я пручалась і голосом голосила; уже мали вони з дороги до темного лісу завернути, як десь узялися нам навстріч чотири верхівні; побачивши їх, напасники мої зараз покинули мене і вдарили навтікача. Ті ж четверо, люди, дивитися, статечні, під'їхали тоді до мене й почали розпитувати, що і як; я їм усе чисто розказала, та ні вони мене не зрозуміли, ні я мови їхньої не второпала. Тоді вони порадились між собою і, на коня мене посадивши, повезли в дівочий монастир, де живуть черниці по закону віри їхньої; що вже вони їм казали, того не знаю, тільки прийняли мене там усі приязно і весь час добре до мене ставились. Там шанувала я ревно з ними разом святого Стояна в Глибокій Улоговині (його-бо вельми почитують усі жінки в тій країні). Коли я вже в них трохи оббулася і дещо по-їхньому почала розуміти, стали вони мене розпитувати, хто я така і звідки родом, та я зміркувала, куди потрапила, і боялась, щоб вони не прогнали мене яко неприятельку віри їхньої; тим я не виявила їм правди і сказала, що я дочка значного чоловіка з Кіпру, що батько хотів дати мене заміж за крітянина, та по дорозі на Крит корабель наш розбило. Не раз і не два доводилось мені, щоб біди на себе не накликати, звичаю їхнього дотримувати. Коли мене питала старша над черницями (її там називають абатиса), чи не хочу я повернутися на Кіпр, я одказувала, що з дорогою душею; та вона, честі моєї пильнуючи, не хотіла довірити мене нікому, хто туди з їхнього краю їхав. Аж ось місяців із два тому прибуло з Франції кілька статечних людей із жінками своїми, що з них одна родичкою абатисі доводилась; вони їхали на прощу в Єрусалим до гробу того, що вони за Бога вважають (там його поховано після того, як він був розіп'ятий юдеями). Почувши про те, абатиса доручила мене їхній опіці, прохаючи одвезти мене на Кіпр до батька. Як шанували мене сі добрі люди, як щиро вони й жінки їхні мною піклувалися, ? була б се довга річ оповідати. Отож сіли ми на корабель і через кілька день припливли до Баффи. До того міста зближаючись, думала я одне ? що маю казати сим людям, котрі з доручення поважної матрони мене до батька доправити мусять, коли я тут анікогісінько не знаю? Та, мабуть, Аллах ізглянувся на моє горе і послав мені назустріч Антігона якраз у той час, коли ми сходили на пристань. Я зразу окликнула його і попрохала по-нашому, щоб супутники мої не розібрали, мене як свою дитину привітати. Він зрозумів тої ж миті, чого мені треба, і зустрів мене з радістю великою; пришанував також по спромозі своїй тих супутників моїх, а потім повів мене до короля Кіпру, який прийняв мене з такою шанобою і потім послав до вас з такими почестями, що я не можу того словами сказати. Як я, може, чогось не доказала, нехай розповість іще Антігон ? він-бо не раз чув уже од мене мою історію.
- Предыдущая
- 37/187
- Следующая
