Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 54

• Предыдущая
• 54/187
• Следующая

Промовивши таку річ од імені панії, він одповідав їй уже сам за себе:

? Мила моя пані, я так урадувався з вашої прихильної відповіді, що ледве годен спромогтися на слово подяки, а якби й міг говорити, то не знайшов би ні відповідних виразів, ні досить часу, щоб подякувати вам так, як хочу й мушу; нехай же розум ваш осягає, як знає, усю великість моєї несказанної вдячності. Скажу вам тільки, що виконаю все точнісінько так, як ви веліли, і тоді, можливо, заспокоївшись тою ласкою, що ви мені прирікаєте, віднайду я в собі сили, щоб гідно висловити мої почуття. А поки що прощайте, люба пані, пошли вам, Господи, того щастя і тих радощів, яких ви самі бажаєте.

На тії речі пані не промовила ні слова. Дженджик устав і пішов до пана, який рушив йому назустріч і сказав сміючися:

? Ну, як, додержав я свого слова?

? Ні, мосьпане, ? одповів Дженджик, ? ви обіцяли мені розмову з вашою дружиною, ? натомість мені довелося говорити з мармуровою статуєю.

Сі слова дуже сподобалися панові, що й так доброї був про жінку думки, а тепер то й поготів, і він спитав у Дженджика:

? Отже, тепер той кінь, що був твій, уже моїм став?

На се Дженджик одказав:

? Він уже ваш, добродію; та якби я знав, що з вашої милості того добудуся, чого я справді добувся, то я оддав би вам коня, не просячи вашої ласки, і се було б краще для вас, бо тепер виходить, що ви в мене купили коня, а я вам його не продавав.

Мессер Франческо посміявся з сеї мови, забрав у Дженджика коня і через кілька день поїхав до Мілана подестувати. Його дружина лишилася дома сама; вона часто згадувала: слова молодого закоханця про його любов, про коня, що він подарував заради неї мужеві, і, бачивши, як він ходить увесь час попід її вікнами, сказала собі: «Що я собі думаю? Нащо я трачу літа молодії? Муж поїхав до Мілана і вернеться аж через півроку; коли ж він мені за те надолужить? Хіба тоді, як старою стану? Та і де ще я знайду такого коханця, як Дженджик? Я тут сама, боятись мені нема кого. Чому б мені не зажити розкоші, як нагода трапляється? Хто зна, чи ще коли таке щастя випаде. Ніхто про се не узнає, а хоч би й узнав хто, так уже хоч і жалкуватиму потім, то знатиму, за що».

Думала вона так собі та й думала, а надумавшись, вивісила одного дня в вікні своєї кімнати два рушники, як сказав тоді Дженджик. Він страх як зрадів, коли те побачив, і, як тільки споночіло, пішов нищечком до паниного саду; хвіртка не була заперта, і він пройшов нею до ґанкових дверей, де вже його чекала коханка. Вона встала й радісно кинулась йому назустріч, а він пригорнув і поцілував її без ліку, та й побрався за нею нагору по сходах; там лягли вони не гаючись у ліжко і спізнали остаточну мету кохання. Сей перший раз не був останнім, бо, поки шляхтич був у Мілані, та вже й після того, як він повернувся, Дженджик учащав до його жінки, собі і їй до любої вподоби.

Нічого вже не зоставалося Елізі додати до свого оповідання, і королева, похваливши вигадливого Дженджика, казала Ф'ямметті щось своє розповісти. «З дорогою душею, мадонно!» ? одмовила та, усміхаючись, і почала такими словами:

? Хоч у нашому місті є всього доволі, не збуває й на різні повчальні приклади, годиться нам іноді, як те й зробила вже Еліза, вийти за його межі і поглянути, що ще де по інших світах діється. Перелину ж думкою до Неаполя і розкажу вам про одну святенницю, з тих, що то відхрещуються від любощів, як хитро підманув її коханець, що вона скуштувала овочу любові, не бачивши її цвіту. Нехай ся історія буде вам пересторогою на майбутнє і приємною згадкою про минулу бувальщину.

У стародавньому городі Неаполі, чи не наймилішому місті на всю Італію, жив колись один молодий шляхтич вельми значного роду і превеликого достатку; звали його Річчардо Мінутоло. Мавши сам дуже гарну й милу молоду дружину, закохався він в іншу жінку, що красою своєю, на загальну думку, всіх неаполітанок покривала. Звали її Кателла, і була вона замужем теж за молодим родовитим шляхтичем на ім'я Філіпелло Фігінольфі, якого вона ревне любила й кохала. Люблячи сюю Кателлу, Річчардо Мінутоло робив усе, чим можна добутися від дами прихильності й ласки, але не міг досягти жаданої цілі і мало не збожеволів з одчаю: не вміючи того кохання побороти, і вмерти не вмирав, і в житті смаку не чув. Побачивши його в такому фрасунку, почали деякі родички його розраджувати, щоб він вибив собі з голови те кохання, бо нічого з того не буде: Кателла понад усе в світі любить свого Філіпелла і так уже над ним труситься ? боїться, щоб, буває, сорока не вкрала.

Дізнавшися Річчардо, що Кателла така ревнива, одразу ж зміркував, як йому свого доп'ясти. Він удав, ніби вже зневірився в Кателлі і закохався в іншу даму, на честь якої почав уряджати бої та турніри, як то робив колись заради Кателли. Упливло небагато часу, і майже всі неаполітанці, в тому числі сама Кателла, гадали, що він і справді любить уже ту, іншу; Річчардо ж так уперто своє провадив, що скоро вже ніхто в тому не сумнівався. Навіть Кателла, що перше через те закохання цуралася його, почала ставитись до нього приязніше і віталася з ним при зустрічі, як і з іншими сусідами.

Раз якось улітку, в часі великої жароти, коли неаполітанці мають звичай вибиратися цілими компаніями, жіночими й чоловічими, на берег моря, щоб там погуляти й пообідати чи повечеряти, довідався Річчардо, що Кателла буде там із своїм товариством, і собі подався туди з своїм. Завітав він і до Кателлиного гурту, хоч і довгенько його припрохували, поки на те погодився: хотів, бачте, показати, що се йому байдуже. Кателлині подруги, та й сама вона, почали підсміюватися з його нового кохання, а він удавав, що страх як тією дамою захоплений, і викликав тим іще більше жартів. Через деякий час жінки потроху розійшлись хто куди і Річчардо лишився з Кателлою майже наодинці; отут-то й закинув він їй, ніби шуткома, словечко, що її Філіпелло, мовляв, теж на інших почав поглядати. Жінку зразу взяли за печінки палючі ревнощі; їй дуже кортіло дізнатися, на що натякав Річчардо. Якусь хвилю вона стримувалась, та, не здужавши перемогти себе, почала благати його, щоб він з'ясував їй усе заради любові до тієї дами. Тоді Річчардо сказав:

? Ви закляли мене ім'ям такої особи, що я хоч-не-хоч мушу зважити на ваше прохання. Я готовий розповісти вам усе, з тією тільки умовою, що ви пообіцяєтесь ніколи не говорити про се ні мужеві, ні будь-кому іншому, аж поки в правдивості слів моїх самі не переконаєтесь; а як у тім упевнитись, я вас, коли хочете, навчу.

Кателла пристала на його вимогу, ще більше його словам даючи віри, і присяглася, що нікому не скаже. Тоді Річчардо одвів її осторонь, щоб їх ніхто не підслухав, і так почав говорити:

? Мадонно, якби я й досі любив вас, як перше, я зроду був би не наважився засмутити вас такою мовою, та вже як те кохання минулося, виявлю вам без ваги усю щиру правду. Не знаю, чи мав коли на мене зазлість Філіпелло, що я вас любив, чи думав, може, що й ви мене любили, ? він мені такого нічого ніколи не показував. Тепер же, виждавши такого часу, коли я, на його думку, жодної на нього не можу мати призри, він вирішив оддячити мені за те, чого од мене сам опасувався, себто хоче спокусити мою жінку. Мені відомо, що з деякого часу він намагається підмовити її на зраду таємними посольствами, про які вона мені завжди говорила і на які давала відповіді згідно з моїм наказом. От і сьогодні вранці, перед тим як мав сюди іти, я застав у жінчиній кімнаті якусь бабу, що з нею про щось шушукалася, і зразу догадався, що воно за птиця; тоді я покликав жінку і спитав, чого тій бабі треба. А жінка мені й каже: «Се знов од Філіпелла свашка; а все ти винен ? нащо було казати, щоб я йому відповідала і надію подавала? Він ізнов у мене ума вивіряє і переказує, що коли я згодна, то ми можемо зійтися з ним в одній лазні в нашому-таки місті, він усе вже для того врядив. Бачиш, який мені тепер клопіт! Якби не ти з своїми непевними порадами, я б уже давно такого йому одкоша дала, що зроду на мене очей не поривав би». Побачив я, що муж ваш надто вже далеко загнався, та й вирішив, що годі терпіти, треба сказати вам, щоб знали ви, яка вам од нього шана за вашу щиру вірність, що за малим богом не звела мене в домовину. Щоб же ви не подумали, що все це брехня і бредня, а могли в тому при бажанні живовидячки пересвідчитися, я велів жінці переказати йому тією бабою, що вона згодна прийти до тої лазні завтра о третій годині з полудня, коли всі сплять; баба тій вістці дуже зраділа і пішла собі. Звичайно, я й не думаю посилати туди мою дружину; та, бувши вами, я зробив би так, щоб, замість сподіваної коханки, він зійшовся б там зі мною, а пожартувавши з ним трохи, показав би йому, кого се він голубив, і пришанував би його, як належить. Якби ви так учинили, великого наробили б йому сорому і помстилися б за ту наругу, що він заразом і вам, і мені гадає завдати.

• Предыдущая
• 54/187
• Следующая