Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 71

• Предыдущая
• 71/187
• Следующая

Лізеттині дівери, зайшовши до неї в кімнату, побачили, що архангел Гавриїл полетів, лиш крил не встиг захопити. З великої досади вибештували вони добре своякиню, що невтішно ридала, забрали ангельські причандали та й пішли додому.

Як уже добре розвиднілось, почув той чоловік десь на мосту Ріальто^{156}, як люди говорили, що архангел Гавриїл ходив ночувати до монни Лізетти, а як родичі застукали його, то він кинувся з вікна в канал і хто його знає де дівся; от він зразу й зміркував, що се той самий голяк, що то у нього І сховався. Вернувшись додому, він розпізнав отця Альберта і виторгував у нього п'ятдесят дукатів за те, що не видасть І його Лізеттиним родичам; чернець мусив на те погодитись. Як отець Альберт хотів уже йти з того дому, господар сказав йому:

? Я бачу тільки один спосіб рятунку ? не знаю, чи ви на те пристанете. Сьогодні в нас у місті велике свято і буде і така гульня: хто вестиме чоловіка в ведмежій машкарі, хто в дикунській, а хто ще в якій; на майдані святого Марка будуть лови, а як вони скінчаться, то вже і святові кінець, і всі люди розійдуться з машкарами хто куди. Коли хочете, то поки ще не взнали, що ви тут, я поведу вас на гуляння в машкарі, а звідти вже куди скажете; інакше ви звідси ніяк не вийдете, бо дівери тієї жінки, гадаючи, що ви десь тут, порозставляли скрізь сторожу, щоб вас упіймати.

Хоч і не дуже хотілося отцю Альбертові до того способу вдаватися, проте, боячися Лізеттиних діверів, він зважився на те і сказав чоловікові, нехай веде його куди хоче і в якій завгодно машкарі. Чоловік вимазав його всього медом, обтрусив пір'ям, почепив йому на шию ланцюга, а на обличчя машкару, в одну руку дав великого дубця, а в другу на шворці ? двох здоровенних собацюр, у різника взятих, а сам тим часом (отака-то венецька вірність!) послав одного чоловіка на міст Ріальто оповістити всім, що хто хоче побачити архангела Гавриїла, нехай іде на майдан святого Марка. Трохи згодом вивів він його на вулицю ? чернець ішов спереду, а він іззаду, тримаючи його на ланцюзі. Бачачи їх, люди гомоніли і все питали: «Що це таке? Шо це таке?» Господар же повів його на майдан, де вже зібрався великий тиск народу ? хто зразу за ними йшов, а хто прибіг сюди, почувши того окличника на мосту. Дійшовши до майдану, чоловік прив'язав свого дикуна до стовпа на видноті ? почекати, мовляв, поки лови почнуться; мухи й ґедзі липли до меду, не даючи дикунові спокою. Коли народу зібралося ще більше, чоловік, удавши, ніби хоче спустити свого дикуна з ланцюга, здер машкару з отця Альберта і гукнув:

? Панове! Кабана сюди не привели, ловів не буде, то подивіться ж хоч на архангела Гавриїла, що злітає вночі з неба на землю утішати венеціянок.

Скоро спала з дикуна личина, всі одразу ж упізнали отця Альберта і такий ізняли галас, так його лаяли і шпетили, як рідко якого шахрая, ще й кидали йому в обличчя хто грязь, а хто лайно. Довгенько так вони над ним збиткувалися, та, на щастя, дійшла та вістка до монастиря; прибігло на майдан шестеро братчиків та, накинувши на нього рясу й одв'язавши од стовпа, повели його в обитель, хоч довго ще за ними люди улюлюкали. Укинули отця Альберта у в'язницю монастирську, там він невдовзі й дійшов кінця мізерного віку свого. Отак сей чоловік, котрого всі за доброго мали, творив лихе, хоч тому спочатку й не вірили, а вкінці зосмілився видати себе за архангела Гавриїла, потім обернувся в дикуна, зазнав заслуженої ганьби і даремно вже гріхи свої оплакував. Дай же боже такої долі і всім іншим лицемірам.

Дослухавши до кінця Пампінеїну історію, Філострат подумав трохи і сказав:

? У вашій оповідці хороше приконеччя, мені воно сподобалось, але перед тим забагато було сміховинного, а я такого не бажав би.

Потім, звернувшись до Лауретти, він промовив:

? Мадонно, тепер ваша черга; коли змога, то розкажіть щось кращого.

Лауретта одповіла йому, сміючися:

? Ви дуже немилосердні до коханців, бо притьмом бажаєте їм нещасливого кінця; щоб же вам догодити, розповім я історію трьох пар, що по короткім щасті великої дознали біди.

По сій мові почала такими словами:

? Юні мої подруги, вам, мабуть, відомо, що кожна вада людська може завдати великої шкоди і самому тому, хто її має, і іншим людям. З-поміж усіх лихих звичок, здається мені, найбільшу для нас може становити небезпеку гнів, як йому гамульця попустити; бо що таке гнів, як не раптовий необдуманий порив, збуджений досадою, порив, що геть-чисто всяку тяму чоловікові одбирає, очі йому омряком густим застилає, а душу ярістю шаленою розпаляє? Частіше буває таке з мужчинами, у кого крутіше, а в кого слабше, та прокидається часом і між нашою сестрою і тоді ще більшого лиха накоїти може, бо легше вибухає, дужче палає і важче вгамовується. Та воно й не дивина: як ми те щодня бачимо, од вогню по природі своїй швидше займаються речі легкі й м'які, аніж важкі й тверді, а ми, не у гнів мужчинам, таки тендітніші за них і вразливіші. Отож, беручи до уваги нашу природну оприскливість і знаючи, що лагідністю й ласкавістю своєю ми даємо чоловікам або коханцям нашим утіху та відраду, а гнівливістю та запальністю приносимо їм немало горя й нещастя, бажаючи, нарешті, навчити вас упиняти серце, хочу я вам розповісти, як я вже казала, історію кохання трьох молодиків і трьох дівчат, що через гнів одної з них стали всі з щасливих людей нещасними.

Місто Марсель, як ви знаєте, лежить у Провансі над морем; се город стародавній і славетний, і колись у ньому було більше, ніж тепер, багатих людей та великих купців. Серед них був такий собі Арнальд Сівада, чоловік незначного роду, але торговець справедливий і статечний, тяжко багатий на маєтності і гроші. Мав він із жінкою кількоро дітей, в тім числі троє дівчат, що були старшими за хлопців. Двоє дівчат були близнючки, мали по п'ятнадцять років, а третій минав чотирнадцятий; родичі лаштувалися вже видавати їх заміж, чекали тільки повороту Арнальда, що саме пішов був торгом до Іспанії. Близнючок звали одну Нінетта, а другу Мадлена, а найменшій було ім'я Бертелла^{157}. В Нінетту був закоханий без міри один молодий, хоч і вбогий, шляхтич на ім'я Рестаньйон, любила й вона його, і так вони прирозуміли діло повернути, що кохались собі любо потай усіх на світі, і то вже довгенько. Трохи згодом двоє друзів-молодиків, на ймення один Фолько, а другий Угетто, батьки яких недавно померли, лишивши їм багаті спадки, закохалися ? той у Мадлену, а сей у Бертеллу. Нінетта сказала про се Рестаньйонові, і він надумав скористати з того закохання, щоб зарадити своїй нужді. Зазнайомившися з багацькими синами, він став супроводити то одного, то другого, а коли то і обох разом, як ішли вони до своїх коханок, а він до своєї. Коли Рестаньйон із ними добре оббувся і потоваришував, він запросив обох до свого дому і сказав:

? Любі мої приятелі, наше знайомство могло переконати вас, як я обох вас люблю; що для себе хотів би зробити, те й для вас учиню з дорогою душею. Отсе ж спала мені на думку одна річ, і з любові до вас хочу я її вам з'ясувати, чи не пристали б на те і ви. Якщо слова і вчинки ваші не вводять мене в оману, то здається мені, що ви вдень і вночі марите коханими вашими дівчатами, двома сестрами, і любите їх так, як я люблю третю. Щоб ви тільки на те погодились, я б навчив вас, як того кохання любо й мило заживати. Ось що я надумав: ви багаті, а я бідний; якби ви склали свої багатства докупи і прийняли мене третім до спілки, ми могли б обрати яку хочете країну для щасливого життя; з нами поїхали б ? я певен, що вмовлю їх на те, ? поїхали б три сестри, захопивши чималий шмат батьківського добра, і ми б жили там, як три брати, кожен із своєю, і стали б найщасливішими людьми на світі. А ви тепер самі поміркуйте, чи нам до того діла братися, чи його занехати.

• Предыдущая
• 71/187
• Следующая