Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 75
- Предыдущая
- 75/187
- Следующая
У місті Брешії[50] жив колись-то один шляхтич на ймення мессер Негро да Понте Карраро{163}; він мав кілька дітей, у тому числі дочку Андреолу ? молоду, вродливу і ще незаміжню. І закохалась та Андреола в сусідського хлопця Габріотта: він був хоч і простого роду, та з себе дуже гарний, милий такий і ввічливий. З допомогою однієї своєї служебниці панянка так усе влаштувала, що Габріотто не лише довідався про її любов, а й дістав змогу ходити ночами до неї в садок на обопільну втіху закоханих. Щоб же ніяка сила, опріч смерті, не змогла їх розлучити, молодята взяли потаємне шлюб{164}.
От живуть вони отак, сходяться собі нишком од людей, аж одної ночі приснився Андреолі дивний сон: неначе вона гуляє в себе в саду із своїм милим і любо його до серця пригортає; коли се з його тіла вилізла якась чорна страшна марюка, вихопила з нелюдською силою з її обіймів Габріотта, хоч як вона пручалася, і запалася разом із ним у землю, і більше вже ? не бачила вона ні мари тієї, ні свого коханого. З того великого болю й жалю Андреола прокинулась; хоч і зраділа вона, що то лише в сні їй таке приверзлося, та й перелякалась непомалу того привиддя. Того вечора якраз мав до неї прийти Габріотто, і вона його, як уміла, розраяла; та наступної ночі, щоб він не подумав чогось лихого, вона таки прийняла його в своєму саду. Нарвавши багато білих та червоних троянд, що саме цвіли на ту пору, вона сиділа з ним біля прегарного дзюркотливого фонтана. Посиділи вони отак, помилувались, а тоді Габріотто спитав у неї, чого се вона не веліла приходити йому вчора. Андреола розказала йому про свій сон, як вона його перелякалася. Почувши сеє, Габріотто дуже сміявся і сказав, що діймати віри снам ? то велика дурниця, бо вони верзуться людині або з переїду, або коли менше з'їси, ніж треба; щоденний досвід показує нам, що вони оманливі.
? Якби я вірив у сни, ? казав далі Габріотто, ? то я й сьогодні сюди не прийшов би, і то не через твій сон, а через мій власний. Привиділось, бачиш, мені тої ночі, ніби я полюю десь у прегарному, чудовому лісі і впіймав таку хорошу та пригожу ланю, що зроду такої не бачив: біла-білісінька, неначе сніг той. І вона зразу так ніби до мене приручилася, що й не одходила од мене, а я все-таки боявся, щоб та люба ланя не втекла, ? одягнув на неї золотий нашийник і тримав її на ланцюжку золотому. А тоді неначе лягла та ланя, лежить, голову мені на коліна поклавши, аж тут де взялася чорна-пречорна, мов вугіль, хортиця, страшнюча та голоднюча, та до мене. Я ніби зовсім і не боронився од неї, а вона хвать мене за лівий бік і доти гризла, доки до серця догризлася; вирвала його, забрала і побігла. Так мені заболіло, що я враз прокинувся і за лівий бік лапнувся, чи там чого немає, ? коли ні, не болить нічого; аж смішно мені з себе стало, що я чогось шукав. А проти чого воно? Не раз уже мені, бувало, всяке страховиння верзлося, і нічого з того не було ? ні доброго, ні лихого. Хай їм цур тим снам, нумо краще веселитися.
Андреолу вже й свій сон нажахав добре, а як сей почула, то ще більший страх її ошанув, та щоб свого Габріотта не затривожити, вона той свій ляк, як могла, приховала. Та хоч і втішалася вона з ним цілуванням-милуванням, усе чогось ніби опасувалась, а чого ? й сама не знала: то в лице йому пильно поглядала, то по саду боязко озиралася ? чи не чорніє де яка мара. Нараз Габріотто здихнув глибоко, стиснув її і скрикнув:
? Ой, рятуй мене, серденько, вмираю!
Сеє сказавши, впав у знемозі на траву. Вражена дівчина намагалась підвести коханого, поклала його голову собі на коліна і питала крізь сльози:
? Що тобі, любку мій солоденький?
Та Габріотто вже не одповідав; він тільки стогнав та обливався потом і за якусь хвилю сконав.
Можете собі здумати, якого тяжкого жалю дізнала тут Андреола, що кохала його понад усе на світі. Довго вона плакала над коханим своїм, марно кликала його по імені: переконалася, що він таки справді помер, бо все тіло йому захололо. Не знаючи, що їй робити і як їй бути, пішла вона, приголомшена й заплакана, покликати служницю свою, що знала про їхнє таємне кохання, і розповіла їй про ту свою гірку недолю. Чимало пролили вони вдвох гарячих сліз на мертве обличчя Габріоттове, а тоді Андреола сказала служниці:
? Забрав його в мене Господь, то не буду ж і я жити на світі; та перед тим, як смерть собі заподіяти, хочу я з тобою порадитись, як славу мою покрити, як зберегти таємницю любові нашої і поховати се тіло, що з милою душею розлучилося.
На те одказала їй служниця:
? Не говори сього, дитино моя, що ти руки на себе наложити хочеш: хоч ти його і втеряла, та як уб'єш себе ? на тім світі вдруге його втратиш, бо підеш у пекло, а його ж душечка не туди полетіла, бо хлопець був добрий. Утішся краще, моя ясочко, подумай, як молитвами чи ще яким спасенним ділом душі його пільгу дати, як, може, був за нею якийсь гріх. А поховати його і тут у садку можна, ніхто того не знатиме, бо не знали ж люди, що він ходив сюди; не хочеш ? то винесімо його з садка на вулицю: завтра його знайдуть, донесуть додому, а там уже свої поховають.
Хоч і як гірко було на душі в дівчини, хоч як вона плакала, а вислухала все-таки порад служниці своєї; не погодившись із однією, на другу сказала:
? Нехай Бог боронить, щоб попустила я такого милого юнака, мужа мого коханого, як собаку, закопати або на вулиці покинути. Я вже оплакала його, нехай же зронять над ним сльози ще й родичі; я вже надумала, що нам треба для сього зробити.
Потім послала служницю, щоб пішла взяла з скрині єдвабу; як та принесла штуку матерії, вони простелили її долі, поклали на неї покійника; тоді Андреола підмостила йому під голову ще й подушечку, закрила, гірко плачучи, йому очі і уста, вінок сплела йому з троянд і все тіло цвітом засипала, що вдвох понаривали. Тоді озвалась до служниці:
? Звідси до його дому недалеко; однесімо його туди, отак убраного, та й покладімо біля порога. Скоро вже й день, родичі заберуть його; хоч і невелика то буде їм утіха, та тій, у кого на руках він сконав, може, на душі трохи полегшає.
Сеє сказавши, знову припала до мертвого обличчя, зросивши його буйними сльозами. Служниця нагадала їй, що от-от день буде і треба поспішати; тоді Андреола підвелась і, знявши в себе з пальця ту обручку, що дав їй Габріотто при вінчанні, наділа йому на палець і промовила:
? Мужу мій любий, може, бачить душа твоя сльози мої, хоч тіло вже нічого не чує і не знає; прийми ж ласкаво сей останній дарунок од тієї, котру ти так вірно любив за життя.
По сій мові знову впала на нього в зомлінні; як же очутилась, устала, і на тому єдвабі, як на марах, понесли вдвох із служницею дорогого мерця з саду до його дому. Як ішли вони по вулиці, наскочила на них варта з синьйорії, що поспішала кудись в іншій справі; побачивши жінок із мертвим тілом, вартовики схопили їх не гаючись. Андреола жадала радше смерті, аніж життя; побачивши вартовиків, вона сказала:
? Я знаю, хто ви такі, знаю також добре, що тікати од вас ? річ даремна. Я готова піти з вами до синьйорії і геть-чисто все розказати; не смійте тільки ніхто мене чіпати, бо я йду з вами самохіть, і з мертвого тіла нічого не руште, бо буду на вас скаржитися.
Її і справді ніхто не зайняв, і так вона й прийшла до палацу синьйорії з тим трупом. Коли доповіли про те подесті, він узяв її одну на допит до своєї кімнати, а сам тим часом велів лікарям оглянути мерця ? чи не від отрути часом смерть йому приключилась; та лікарі сказали, що ні, його ані отруєно, ані вбито: прорвало в нього біля серця якусь болячку, од того і смерть настала. Як дізнався про те подеста, то побачив, що дівчина тут мало чим завинила, проте старався показати, ніби хоче подарувати їй те, чого не мав права продати. Він сказав Андреолі, що випустить її, як вона вволить його волю; коли сі вмовляння не помогли, то, забувши всяку пристойність, він хотів учинити їй ґвалт. Та гнів надав дівчині надзвичайної сили, і вона мужньо боронилась од напасника, одпихаючи його з гордовитими і глумливими словами.
- Предыдущая
- 75/187
- Следующая
