Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 17

• Предыдущая
• 17/88
• Следующая

Та Бекеру було не до сміху.

— Який тип?

— Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив і теревенив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.

— І він сказав, що містер Танкадо має перстень?

Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки підкурив.

— Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.

Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».

— А де тепер цей перстень? — спитав Девід.

Лейтенант випустив кільце диму.

— Це довга історія.

Внутрішній голос підказав Бекеру, що це погана новина.

— Розкажіть.

Сюзанна Флетчер сіла за свій комп’ютерний термінал у блоці № 3. Це була приватна звуконепроникна камера для шифрувальників на межі першого поверху. Дводюймовий вигнутий лист поляроїдного скла забезпечував шифрувальникам панорамний вид шифрувального приміщення й водночас робив їх невидимими ззовні.

У просторому приміщенні правильним колом стояли дванадцять терміналів. Вважалося, що таке розташування мало спонукати шифрувальників до інтелектуальних бесід і нагадувати їм, що вони є частиною великої команди: чимось на кшталт лицарів-шифрувальників Круглого столу. Іронія ж полягала в тому, що до будь-яких таємниць мешканці цього блоку ставилися несхвально.

Прозваний «дитячим майданчиком», блок № 3 і близько не давав відчуття стерильності, характерної для решти шифрувального відділу. Він був спроектований та обставлений так, щоб люди в ньому почувалися, як удома, — товсті килими, якісні аудіосистеми, завжди повний холодильник та навіть баскетбольне кільце. Стосовно шифрувального відділу в АНБ була така філософія: недостатньо вгатити кілька мільярдів доларів у комп’ютер-дешифратор. Треба ще й заохотити кращих із кращих на ньому працювати. Сюзанна скинула балетки фірми «Сальваторе Феррагамо» і встромила пальці в колготках у товстий килим. Добре оплачуваних державних службовців заохочували утримуватися від ефектної демонстрації власної заможності. Для Сюзанни це загалом не створювало проблем: вона почувалася абсолютно щасливою зі своєю скромною двокімнатною квартирою, седаном «вольво» та консервативним гардеробом. Але взуття — то була інша справа. Іще студенткою вона не шкодувала грошей на найкраще.

«Не можна дострибнути до зірок, коли в тебе болять ноги, — якось зауважила її тітка. — А коли потрапляєш туди, куди прагнеш, то мусиш дбати про свій збіса гарний вигляд!»

Сюзанна з насолодою розім’яла ноги і взялася до роботи. Вона вивела на екран свого «слідопита» і, готуючись настроїти його, поглянула на електронну адресу, яку дав їй Стретмор.

Чоловік, який називав себе Північна Дакота, мав анонімну адресу, але Сюзанна знала, що вона недовго залишатиметься анонімною. «Слідопит» пройде крізь сервер ARA, потім скерується до Північної Дакоти, а звідти надішле інформацію про справжню інтернет-адресу цього чоловіка.

Якщо все піде за планом, то Північну Дакоту невдовзі виявлять і Стретмор матиме змогу забрати в нього пароль. Залишається тільки Девід. Коли він знайде пароль Танкадо, обидва паролі можна буде знищити; маленька бомба Танкадо, оснащена годинниковим механізмом, перетвориться на безневинну річ, вбивчу вибухівку без детонатора.

Ще раз перевіривши адресу на смужці паперу, Сюзанна ввела інформацію в поле даних. Вона хихотнула, втішившись думкою, що Стретмор не зміг сам впоратися зі «слідопитом». Вочевидь, він посилав його двічі, й обидва рази отримував адресу Танкадо, а не Північної Дакоти. «Це ж елементарна помилка», — подумала Сюзанна. Вочевидь, Стретмор переплутав поля даних, і «слідопит» подався шукати не ту адресу.

Закінчивши настроювати програму, Сюзанна приготувала її до відправлення й натиснула на кнопку «return». Комп’ютер пискнув.

А тепер — тактика вичікування.

Сюзанна з шумом видихнула. Її й досі гризло почуття провини за те, що вона так жорстко повелася з шефом. Якщо й була людина, здатна самотужки впоратися з цією загрозою, такою людиною був, безперечно, Тревор Стретмор. Він мав незбагненну й лячну здатність використовувати найкращі якості тих, хто кидав йому виклик.

Шість місяців тому, коли ФЕК оприлюднила дані про те, що субмарина АНБ нишпорила біля підводних телефонних кабелів, Стретмор спокійнісінько організував витік інформації-спростування — начебто насправді та субмарина займалася тим, що нелегально скидала в океан токсичні відходи. І доки ФЕК та природозахисні організації чубилися, — чия версія подій має право на життя, — преса втомилася від цієї історії й невдовзі забула про неї.

Стретмор ретельно планував кожен крок. Розробляючи та вдосконалюючи свої плани, він покладався перш за все на суперкомп’ютер. Як і переважна більшість працівників АНБ, Стретмор користувався розробленою в надрах АНБ програмою під назвою «Мозковий штурм» — позбавлений ризику спосіб перебрати всі можливі варіанти на безпечному й надійному комп’ютері.

«Мозковий штурм» — це абстрактний розвідувальний експеримент, названий його творцями імітатором причиново-наслідкового зв’язку. Початково він призначався для використання в політичних кампаніях для моделювання конкретного «політичного довкілля» в режимі реального часу. Ця програма з величезним обсягом даних створювала мережу взаємодій та зв’язків: гіпотетичну модель взаємодії між політичними змінними величинами, включно з видатними постатями сьогодення, їхнім персоналом, особистими стосунками, злободенними питанням, особистими мотиваціями, підкріпленими такими змінними чинниками, як секс, етнічна приналежність, гроші та влада. Користувач мав змогу ввести в комп’ютер будь-яку гіпотетичну ситуацію, і «Мозковий штурм» передбачав вплив цієї ситуації на «політичне довкілля».

Командир Стретмор застосовував «Мозковий штурм» із затятістю релігійного фанатика, але не для політичних цілей, а як потужний інструмент для хронологізації, побудови блок-схем та перетворення даних. Цей інструмент допомагав босу вибудовувати складні стратегії та передбачати слабкі місця. Сюзанна підозрювала, що в комп’ютері Стретмора зберігаються плани та схеми, які одного дня змінять світ.

«Так, — подумала вона. — Я обійшлася з ним надто круто».

Її думки перервало сичання дверей блоку № 3.

До кімнати влетів Стретмор.

— Сюзанно, — кинув він, не зупиняючись. — Щойно телефонував Девід. У нього стався прокол.

— Перстень? — спитала Сюзанна із сумнівом у голосі. — Пропав перстень Танкадо?

— Так. Нам іще пощастило, що Девід виявив пропажу, продемонструвавши неабияку пильність і прискіпливість.

— Але ж вам потрібен пароль, а не коштовна прикраса.

— Знаю, — відказав Стретмор, — але мені здається, що це може бути одне й те саме.

Сюзанна розгубилася.

— Це довга історія.

Вона кивнула на програму-«слідопит» на екрані.

— А я нікуди й не поспішаю.

Стретмор зітхнув і став походжати кімнатою.

— Вочевидь, були свідки смерті Танкадо. Поліцейський повідомив у морзі, що сьогодні вранці до поліції зателефонував якийсь охоплений панікою канадський турист і сказав, що в парку в якогось японця стався серцевий напад. Коли офіцер прибув на місце й застав там мертвого Танкадо, а поруч із ним — отого канадського туриста, то він викликав телефоном «швидку». Поки медики забирали тіло Танкадо до моргу, поліцейський спробував розпитати канадця про те, як усе сталося. Та дідок лише щось белькотів про перстень, який Танкадо віддав йому перед смертю.

Сюзанна скептично поглянула на боса.

• Предыдущая
• 17/88
• Следующая