Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 33
- Предыдущая
- 33/88
- Следующая
Бекер нахмурився, пригадавши синці на грудях Танкадо.
— А медики? Вони робили масаж серця?
— Гадки не маю. Я ж казала вам, що ми пішли ще до того, як вони приїхали.
— Тобто ви хочете сказати — після того, як ви поцупили перстень...
Рочіо злобно вирячилася на нього.
— Нічого ми не цупили. Чоловік помирав. Його бажання було очевидним. І ми виконали його останнє бажання.
Бекер злагіднішав. Зрештою, Рочіо мала рацію; чорт забирай, він, можливо, і сам вчинив би так само, якби був на їхньому місці.
— Але ж потім ви віддали той перстень якійсь дівчинці?
— Я ж сказала вам. Той перстень мене дуже нервував. А на тій дівчинці було багато прикрас. Мені подумалося, що він їй сподобається.
— А їй не видалося все це дивним? Те, що ви просто подарували їй перстень?
— Ні. Бо я сказала, що знайшла його в парку. Я сподівалася, що вона дасть мені за нього грошей, але вона не дала. Та мені було байдуже. Я просто хотіла спекатися його якомога швидше.
— Коли ви подарували дівчинці той перстень?
Рочіо стенула плечима.
— Сьогодні вдень. Приблизно за годину після того, як він у мене опинився.
Бекер поглянув на свій годинник. Була одинадцята сорок вісім вечора. Цей «слід» вже вісім годин тому, як прохолов.
«Що я, у біса, тут роблю? Я ж маю бути в «Туманних горах»!»
Він зітхнув і поставив останнє запитання, яке могло спасти йому на думку:
— А яка на вигляд та дівчина?
— Era un punki — відповіла Рочіо.
Бекер здивовано витріщився.
— Un punki?
— Si. Punki.
— Як панк?
— Так, як панк, — відказала вона своєю неотесаною англійською, а потім відразу ж перейшла на іспанську: — Mucha joyeria. Мала на собі багато прикрас. В одному вусі — якийсь химерний кулон. Здається, у вигляді черепа.
— А в Севільї є панки й рокери?
Рочіо всміхнулася.
— Todo bajo el sol. Усе, що існує під сонцем. — То був девіз севільського туристичного бюро.
— А вона не сказала вам, як її звати?
— Ні.
— А не сказала, куди йде?
— Ні. Вона взагалі дуже погано говорила іспанською.
— Значить, вона — не іспанка? — поцікавився Бекер.
— Ні, схоже, що англійка. Мала божевільну зачіску: червоно-біло-блакитну.
Бекер аж скривився, уявивши цей жах.
— А може, вона американка?
— Навряд чи, — відповіла Рочіо. — На ній була футболка з британським прапором.
Бекер понуро кивнув.
— Гаразд. Червоно-біло-блакитне волосся, футболка з британським прапором і кулон-череп у вусі. Що ще?
— Більше нічого. В усьому іншому — звичайнісінький панк з англомовної країни.
Звичайнісінький панк? Бекер обертався у світі університетських футболок та консервативних зачісок — він навіть уявити не міг, про що каже Рочіо.
— Ну, може, хоч іще що-небудь пригадаєте? — наполіг він.
Рочіо на мить замислилася.
— Та ні, оце й усе.
У ту мить гучно скрипнуло ліжко. Клієнт Рочіо тривожно завовтузився. Бекер обернувся до нього і спитав швидкою бездоганною німецькою.
— Noch etwas? Що ще? Щось іще, що допоможе мені знайти панка-рокершу з перснем?
Запала довга тиша. Схоже, що велетень знав, що сказати, але не знав, як це зробити. Його губи затремтіли, потім перестали тремтіти, і нарешті він заговорив. Слова, які він промовив, були, безперечно, англійськими, але майже нерозбірливими через сильний німецький акцент:
— Пішов у сраку і помри.
Бекер аж рота ошелешено роззявив.
— Перепрошую?
— Пішов у сраку і помри, — повторив чоловік і лівою рукою поплескав себе по правому передпліччю: приблизно так в Італії посилають в еротичну подорож на чиємусь прутні.
Бекер був надто зморений, щоб образитися. «Пішов у сраку і помри? Яка ж це муха вкусила слабака?» Обернувшись до Рочіо, він сказав їй іспанською:
— Здається, я вичерпав запаси його гостинності.
— Та не турбуйтеся ви за нього, — розсміялася Рочіо. — Він своє ще отримає. — І поправивши волосся, підморгнула.
— Є ще хоч щось? — знову спитав Бекер. — Хоч якась зачіпка, яка мені допоможе?
Рочіо похитала головою.
— Оце і все. Але вам її не знайти. Севілья — велике місто й подекуди непевне й небезпечне.
— Я спробую.
«Це питання національної безпеки».
— Якщо вам не поталанить, — сказала Рочіо, поглянувши на товстий конверт, що випинався в кишені Бекера, — то повертайтеся, будь ласка, сюди. Коли мій приятель засне, я знайду нам окрему кімнату. І покажу вам той бік Іспанії, який ви пам’ятатимете все життя. — І вона спокусливо всміхнулася.
Бекер вимучив ввічливу посмішку.
— Мені час. — І вибачився перед німцем за перерваний вечір.
Гігант ніяково всміхнувся.
— Keine Ursache. Без проблем.
Бекер рушив до дверей. «Без проблем? А чому ж тоді “Пішов у сраку і помри”»?
РОЗДІЛ 36
«Скасовано вручну?» — заворожено втупилася Сюзанна в екран.
Вона добре пам’ятала, що не вдруковувала жодної команди на припинення програми. І подумала: «А може, я поспіхом натиснула не на ті клавіші? Та ні, це неможливо», — пробурмотіла вона. Згідно з верхнім колонтитулом команда на припинення була послана менше як двадцять хвилин тому. Сюзанна знала: єдине, що вона вдрукувала приблизно двадцять хвилин тому, — це свій конфіденційний код, коли виходила поговорити з командиром. Смішно навіть було припустити, що комп’ютер переплутав код конфіденційності з командою на припинення.
Щоб не марнувати часу, Сюзанна вивела на екран реєстр застосування коду конфіденційності та ще раз перевірила, чи правильно вона ввела цей код. Виявилося, що правильно. По-іншому й бути не могло.
«Тоді звідки ж там узялася ручна команда на скасування?» — сердито вигукнула Сюзанна.
Сюзанна нахмурилася і згорнула вікно «Запнутої завіси». Раптом у ту дещицю секунди, коли це вікно блимнуло й ось-ось мало згаснути, щось впало їй в око. Сюзанна знову розгорнула вікно й ретельно переглянула дані. Те, що вона побачила, начебто не мало сенсу. У журналі була позначка, коли вона «замикала» екран, виходячи з блоку № 3 до Стретмора. Але час наступного «відмикання» видавався дуже дивним. Ці дві дії — замикання й розмикання — відділяла одна хвилина. Сюзанна добре пам’ятала, що її розмова з командиром тривала набагато довше, аніж хвилину.
Вона покрутила коліща, виводячи на екран нижню частину сторінки. І вжахнулася від побаченого. Через три хвилини в журналі було зареєстровано ще одну пару «замикання-розмикання». Згідно з даними реєстрації, хтось відімкнув її термінал, поки її не було на місці.
«Та це ж просто неможливо!» — аж захлинулася вона від злості. Єдиним підозрюваним був Ґреґ Ґейл, але Сюзанна не мала ані найменшого сумніву в тому, що не давала йому свого коду конфіденційності. Відповідно до інструкції з належного застосування шифрувальної процедури, вона вибрала свій код навмання й ніде його не записувала. Про те, що Ґейл угадав потрібну комбінацію з п’ятьох буквено-цифрових символів, і мови бути не могло: тридцять шість у п’ятому ступені — понад шістдесят мільйонів можливих комбінації.
Але журнал зафіксував усе чітко й недвозначно. Сюзанна спантеличено вдивлялася в нього. Отже, Ґейл попрацював із терміналом, поки її не було. І послав «слідопиту» ручну команду на припинення дії.
Питання «як?» швидко змінилося питанням «чому?». Ґейл начебто не мав мотивів проникати до її термінала. Він навіть не знав, що Сюзанна запустила програму-«слідопита». А якби й знав, то що він мав проти того, що вона вистежувала типа на ім’я Північна Дакота?
Питань без відповіді ставало дедалі більше.
«Спочатку — найголовніше», — подумала Сюзанна вголос. Невдовзі вона розбереться з Ґейлом особисто. А тепер вона зосередилася на наявній проблемі і, перезавантаживши «слідопита», натиснула клавішу «Ввід». Термінал пискнув.
Слідопита відправлено
Сюзанна знала, що програмі-пошуковцю знадобиться кілька годин, щоб повернутися. Вона подумки вилаяла Ґейла, не перестаючи дивуватися: де він, у біса, взяв її код і навіщо йому знадобився її «слідопит».
- Предыдущая
- 33/88
- Следующая