Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 43

• Предыдущая
• 43/88
• Следующая

Мідж надовго замовкла, а потім спитала:

— Маєш які-небудь інші думки?

— Угу. Твої дані — палені.

— Ти вже це казав.

— Та отож.

Вона насупилася.

— А твоя інтуїція нічого тобі не підказує? Нічого взагалі?

Джабба саркастично розсміявся.

— Слухай сюди, Мідж! «Стрибунець» обісрався. Тобто то Стретмор його завалив. Але життя триває — час рухатися далі. — На тому боці лінії запала довга тиша, і Джабба збагнув, що зайшов надто далеко. — Вибач, Мідж, знаю, що тобі перепало на горіхи за всю цю історію. Стретмор облажався. Я знаю, що ти про нього думаєш.

— Це не має жодного стосунку до «Стрибунця», — твердо відказала Мідж.

«Так я тобі й повірив», — подумав Джабба.

— Знаєш, Мідж, мені до Стретмора байдуже — хоч так, хоч сяк. Тобто цей тип — шифрувальник. А шифрувальники зазвичай — це егоїстичні, зациклені на собі дятли. їм подавай інформацію ще вчора. Як їх послухати, то буквально від кожного файла залежить доля цілого світу.

— Тож який твій висновок?

Джабба зітхнув:

— Мій висновок такий: Стретмор — психопат, як і решта шифрувальників. Але я точно знаю, що він любить «Транскод» більше, аніж свою довбану дружину. І якби виникла якась проблема, то він би вже давно звернувся до мене.

Мідж знову надовго замовкла. Нарешті вона невдоволено зітхнула.

— Значить, мої дані хибні?

Джабба засміявся.

— Це луна пішла чи ти сама це кажеш?

Вона розсміялася.

— Знаєш що, Мідж. Зроби мені замовлення на роботу. Я прийду в понеділок і ретельно перевірю твій комп’ютер. А тим часом — котися звідси під три чорти. Сьогодні — субота. Піди з ким-небудь порозважайся в ліжку, їй-богу.

Вона зітхнула:

— Та хотілося б, Джаббо, дуже хотілося б, повір мені.

Клуб «Embrujo» — що англійською означало «Чаклун» — стояв у передмісті наприкінці автобусного маршруту номер двадцять сім. Більше схожий на фортецю, аніж на танцювальний клуб, він з усіх боків був оточений високими гіпсовими стінами з вмонтованими в них друзками розбитих пивних пляшок. То була примітивна система захисту, яка заважала крадькома проникнути на. територію клубу — хіба що залишивши при цьому на скляних гостряках чималий шмат власної плоті.

В автобусі Бекер змирився з думкою про те, що його місія зазнала фіаско. Настав час зателефонувати Стретмору й повідомити йому погану новину — подальші пошуки вже не мали сенсу. Він зробив усе, що міг, і навіть більше; тепер настав час повертатися додому.

Але тепер, споглядаючи натовп завсідників, що проштовхувалися до входу в клуб, Бекер уже не був таким впевненим, що його совість дозволить йому припинити пошуки. Він стояв, витріщившись на найбільшу юрму панків, яку коли-небудь бачив у своєму житті — повсюдно виднілися червоно-біло-блакитні зачіски.

Бекер зітхнув, зважаючи на можливі варіанти дій. Уважно вдивляючись у натовп, він стенув плечима. «А де ще може бути дівчина в цей суботній вечір, як не тут?» Клянучи свою лиху долю, Девід вибрався з автобуса.

Вхід до клубу «Чаклун» був крізь вузький кам’яний коридор — за мить Бекер відчув, як його засмоктує потік радісних завсідників клубу.

— Геть із моєї дороги, ти, гоміку! — люто кинула йому істота, більше схожа на подушку для голок, аніж на людину. Проштовхуючись повз нього, вона боляче штрикнула Девіда ліктем у бік.

— О, яка мила краватка! — проспівав хтось і сильно смикнув Бекера за краватку.

— Хочеш, трахнемося? — витріщилася на нього дівчина-підліток, схожа на істоту з фільму жахів «Світанок мерців».

Темрява коридору вихлюпнулася до величезної бетонної кімнати, де смерділо алкоголем та тілесними «ароматами». Картина була абсолютно сюрреалістична — глибокий гірський грот, де в унісон колихалися сотні людських тіл. Вони то злітали, то опускалися, міцно притиснувши руки до боків; а їхні голови підстрибували й мотлялися, наче позбавлені життя бульбашки на жорстких патиках спинних хребтів. Обдовбані наркотиками та алкоголем відчайдухи пірнали зі сцени в море людських тулубів і кінцівок. їхні тіла кидали туди-сюди, немов м’ячі на пляжі. А стробоскопи, що пульсували угорі, надавали картині вигляду кадрів зі старого німого кіно. Біля тильної стіни гучномовці завбільшки з міні-автобуси гепали так, що навіть найвідданіші шанувальники музики не наважувалися наблизитися на тридцять футів до оглушливих динаміків низьких частот.

Бекер заткнув пальцями вуха і став вдивлятися в натовп. Та куди б він не глянув — скрізь маячили червоно-біло-блакитні зачіски. Тіла так щільно притискалися одне до одного, що неможливо було роздивитися одягу на них. І жодного натяку на британський прапор. Девіду здалося, що як тільки він увійде до натовпу, його там просто затопчуть.

Хтось неподалік почав блювати.

— Прекрасно, — простогнав Бекер і рушив геть проходом туди, де стіни були розмальовані спрей-фарбою.

Прохід перейшов у вузький тунель із дзеркалами, який вів до майданчика у дворі, заставленого столами та стільцями. Тут було повно панків-рокерів, але Бекеру здалося, що він потрапив до земного раю — над ним розкрилося літнє небо, а музика дещо стихла.

Ігноруючи цікаві погляди, він увійшов до натовпу і, послабивши краватку, зморено впав на стілець біля найближчого вільного столика. Здавалося, уже промайнула вічність відтоді, як йому вранці зателефонував Стретмор.

Прибравши порожні пивні пляшки, Бекер сперся на стіл ліктями й обхопив руками голову.

«Відпочину хоч кілька хвилин», — подумав він.

А за п’ять миль від клубу чоловік у дротяних окулярах мчав сільською дорогою, сидячи на задньому сидінні таксомотору «фіат».

— «Embrujo», — пробурчав чоловік, нагадуючи водію про пункт призначення.

Водій кивнув, зиркнувши в дзеркало заднього виду на дивакуватого пасажира.

— «Embrujo», — невдоволено буркнув він. — Кожної ночі дедалі химерніша публіка.

Токуген Нуматака лежав голий на масажному столі у своєму офісі. Персональна масажистка знімала йому судоми в шиї. Вона розминала долонями м’ясисті брижі на його лопатках, повільно спускаючись до рушника, який прикривав сідниці шефа. Її руки ковзнули під рушник. Та Нуматака ледь помітив. Подумки він був деінде. Нуматака вже давно чекав, що озветься телефон його приватної лінії. Але той мовчав.

У двері постукали.

— Увійдіть, — пробурчав Нуматака.

Масажистка швидко прибрала руки з-під рушника.

Увійшла телефоністка і вклонилася.

— Високошановний голово?

— Говоріть.

Телефоністка вклонилася вдруге.

— Я розмовляла з телефонною компанією. Той дзвінок надійшов із міжнародного коду 1 — зі Сполучених Штатів.

Нуматака кивнув. То була добра новина. «Дзвінок надійшов зі Сполучених Штатів. — Він усміхнувся. — Значить, мене не обманули».

— А з якого місця Сполучених Штатів? — спитав він наказним тоном.

— Вони саме намагаються з’ясувати, пане.

— Дуже добре. Повідомте мені, коли дізнаєтеся більше.

Телефоністка ще раз вклонилася й вийшла.

Нуматака відчув, як розслабилися його м’язи. Міжнародний код 1. І справді — добра новина.

Сюзанна Флетчер нетерпляче міряла кроками туалет і рахувала до п’ятдесяти. У скронях гупало.

«Іще трошки, — сказала вона собі. — Ґейл — це Північна Дакота!»

Сюзанна замислилася: а які в нього плани? Він просто оприлюднить пароль? А може, продемонструє пожадливість і спробує продати алгоритм? Сюзанна вже не могла чекати ані секунди більше. Час. Треба добратися до Стретмора.

Вона обережно прочинила двері, поглянула на дзеркальну стіну в дальній частині шифрувального відділу, щоб переконатися, чи Ґейл і досі пильнує її. Треба було якнайшвидше дістатися до офісу Стретмора. Не надто швидко — ясна річ, щоб у Ґейла не виникло підозр. Вона дійшла до дверей і хотіла була їх відчинити, як щось почула. То були голоси. Чоловічі голоси.

• Предыдущая
• 43/88
• Следующая