Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 67

• Предыдущая
• 67/88
• Следующая

А Девід тим часом продирався крізь натовп у протилежному напрямі — спотикаючись та обходячи парафіян. «Іди разом із натовпом, — подумав він. — Вони ж знають, де вихід». На перехресті він різко повернув праворуч, і алея розширилася. Повсюди розчинялися двері, і на вулицю висипали люди. Передзвін лунав усе ближче.

Рана у Девіда й досі боліла, але він відчув, що кровотеча припинилася. Він кинувся вперед. Десь позаду, швидко долаючи відстань, до нього наближався чоловік із пістолетом.

Вивертаючись між групами парафіян, Бекер намагався не вистромляти голову. Він відчув, що йти лишилося недовго. Натовп став щільнішим. Алея розширилася. Це вже не була притока, це була головна ріка. Звернувши за ріг, Бекер побачив його: перед ним вивищувався собор, а поруч — вежа Гіральда.

Дзвони оглушливо бовкали, і високі стіни майдану немов ловили їхнє відлуння. На площу стікався натовп. Усі в чорному, усі проштовхувалися до широко роззявлених дверей севільського собору. Бекер спробував пробитися до проходу Матеуса Заїки, але не зміг, бо потрапив у пастку. Він був пліч-о-пліч, нога до ноги затиснутий у натовпі; люди, штовхаючись, поволі наближалися до входу. Іспанці завжди мали інакше, аж надто буквальне поняття близькості, аніж решта народів. Бекера затиснуло між двома огрядними жіночками, які, заплющивши очі, немов дрейфували в натовпі. Вони бурмотіли молитви й перебирали пальцями чотки.

Коли натовп наблизився до велетенської кам’яної споруди, Бекер знову спробував вирватися, але людська течія тут була ще сильнішою. Усміхнені від радісного передчуття обличчя, штовханина та човгання ногами, бурмотіння молитов із заплющеними очима. Девід занурився в натовп і намірився проштовхатися проти течії, проти напрямку руху радісних і збуджених парафіян. Та то було марно — те саме, що плисти проти течії в широкій та глибокій річці. Він обернувся. Перед ним забовваніли двері собору — як вхід до святкового атракціону, на який йому зовсім не хотілося потрапити. Раптом Девід Бекер усвідомив, що заходить до церкви.

А сирени в шифровідділі завивали. Стретмор гадки не мав, як давно пішла Сюзанна. Він сидів сам-один у сутінках, а монотонне гудіння «Транскоду» наче гукало його: «Мусиш перемогти... Мусиш перемогти...»

«Так, — подумав Стретмор. — Мушу перемогти, але чи варто жити й перемагати, коли втрачена честь? Та я краще помру, аніж жити під тінню ганьби».

А на нього чекала невідворотна ганьба. Бо він приховував інформацію від директора. Він послав вірус до одного з найзахищеніших і найбезпечніших комп’ютерів країни. Не було жодного сумніву, що з нього сім шкур спустять. Він мав патріотичні наміри, але все пішло не так, як він запланував. Трапилася смерть і зрада. Попереду — суди, звинувачення та обурення широкого загалу. Він так багато років служив своїй країні чесно та сумлінно, що не міг дозволити такого плачевного кінця.

«Я — переможець», — подумав він.

«Ти — брехун», — відповів йому внутрішній голос.

І то була правда. Він брехав. Були люди, з якими він повівся нечесно. І Сюзанна Флетчер — одна з них. Він так багато не сказав їй — а тепер страшенно соромився того несказаного. Роками вона була його ілюзією, живою фантазією. Вона снилася йому ночами; уві сні він вигукував її ім’я. Він нічого не міг із собою вдіяти. Ніколи не зустрічав він таких розумних та гарних жінок, як вона. Його дружина намагалася бути терплячою, та коли нарешті зустріла Сюзанну, відразу ж втратила надію. Бев Стретмор ніколи не винуватила свого чоловіка за його почуття. Вона дуже довго терпіла свій біль, та недавно їй терпець урвався. Вона сказала чоловіку, що хоче розірвати їхній шлюб, бо не хоче довіку залишатися тінню іншої жінки.

Мало-помалу виття сирен вивело Стретмора зі стану, близького до ступору. Його аналітичні здібності почали пошук хоч якогось виходу із ситуації. І розум неохоче підтвердив те, що підказувало йому серце. Насправді залишався один справжній вихід, одне рішення.

Стретмор опустив погляд на клавіатуру й почав друкувати. Він навіть не завдав собі клопоту повернути монітор, щоб бачити те, що друкує. Його пальці вибивали слова повільно й рішуче.

«Любі друзі, сьогодні я йду з життя...»

Якщо вчинити так, то ніхто навіть не здивується. Не буде зайвих запитань. Не буде звинувачень. Він пояснить усьому світу те, що сталося. Уже багато людей загинуло... але залишилося забрати ще одне життя.

У соборі завжди панує ніч. Теплота дня перетворюється тут на вологу прохолоду. Товсті гранітні стіни заглушують звук автомашин. Навіть величезна кількість свічок у канделябрах не в змозі освітити темний обшир угорі. Скрізь — тіні. І лише одне мозаїчне вікно у вишині. Воно пропускає крізь себе огидність зовнішнього світу й перетворює її на м’які промені червоного та блакитного відтінків.

Севільський собор, як і всі великі собори Європи, збудований у формі хреста. Святилище та олтар розташовані просто над серединною точкою, виходячи вниз, на головну частину храму. Вертикальну частину хреста заповнюють дерев’яні лави; вони простяглися на вражаючу відстань — аж сто тринадцять ярдів від олтаря до основи хреста. Ліворуч та праворуч від олтаря трансепт хреста містить кабінки для сповіді, саркофаги з мощами та додаткові місця для сидіння.

Бекер опинився на довгій лаві приблизно посередині вертикальної частини хреста. Він сидів, міцно затиснутий між парафіянами. Над ним, високо вгорі, на потертому мотузку гойдалося срібне паникадило завбільшки з холодильник, залишаючи в повітрі пасма ладанного диму. А дзвони Гіральди били, не перестаючи, стрясаючи кам’яні брили собору гуркотливими звуковими хвилями низької частоти. Бекер опустив погляд на позолочену стіну поза олтарем. Він мав багато за що дякувати Богу: він дихав. Він жив. І це було справжнє диво.

Поки священик готувався до вступної молитви, Бекер перевірив свій уражений бік. На його сорочці була червона пляма, але кровотеча припинилася. Рана виявилася маленька, більше схожа на поріз, аніж на пробій. Бекер заправив сорочку в брюки і, вигнувши шию, подивився назад. Саме в ту мить двері собору скрипнули, зачиняючись позаду нього. Бекер знав, що за ним женуться, що тепер він потрапив у пастку. Севільський собор мав лише один функціональний вхід; така конструкція поширилася в ті дні, коли церкви використовували як фортеці, як надійний захист від наскоку маврів. Якщо вхід один, то й барикаду для його блокування треба споруджати лише одну. А тепер одиночний вхід відігравав іншу роль: він слугував гарантією того, що кожен турист, який входив у церкву, неодмінно купував квиток.

Позолочені двері двадцять два фути заввишки хряснули й зачинилися. Божий дім перетворився для Бекера на запечатану пастку. Заплющивши очі, він вмостився якомога нижче — сповз по лавці і пригнувся. Девід був єдиним чоловіком у соборі, вдягненим не в чорну одіж.

Звідкись почувся церковний речитатив.

А в тильній частині, тримаючись у тіні, боковим проходом ішов чоловік. Він устиг прослизнути до собору до того, як зачинилися двері. Тепер він усміхнувся сам собі. Полювання ставало захоплююче цікавим. «Бекер десь тут... я це відчуваю...» Він просувався, методично перевіряючи ряд за рядом. А вгорі, над головами, кадило ліниво описувало дугу за дугою. «Гарне місце для того, щоб померти, — подумав Гулогот. — Сподіваюся, що я помру в такому ж гарному місці».

Бекер став навколішки на холодну долівку собору й нагнув голову так, щоб його не було видно. Чоловік, що сидів поруч із ним, поглянув на нього з гнівним осудом — то була абсолютно недоречна поведінка в Божому храмі.

— Enfermo, — вибачився Бекер. — Я захворів.

Бекер знав, що йому не можна висовуватися. Він уже помітив краєм ока знайомий силует, що рухався боковим проходом. «Це він! Він тут!»

Девід знав, що, попри величезну кількість парафіян, він був у соборі легкою мішенню: його куртка хакі яскравим смолоскипом палала в чорному натовпі. Він подумав був зняти її, але біла оксфордська сорочка під курткою була в цьому разі не кращою. І натомість Девід пригнувся ще нижче.

• Предыдущая
• 67/88
• Следующая