Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 76

• Предыдущая
• 76/88
• Следующая

Вона знала, що він мертвий, однак його голос звучав неустанно і вперто. Знову й знову повторюючи її ім’я.

«Сюзанно... Сюзанно...»

І раптом, в одну швидкоплинну мить моторошно-прохолодної ясності, вона все зрозуміла.

Тремтячи від слабості, Сюзанна дотягнулася до клавіатури і вдрукувала пароль.

І за мить двері ліфта розчинилися.

Ліфт Стретмора опускався швидко. Стоячи в кабіні, Сюзанна жадібно втягувала в легені свіже повітря. Нарешті кабінка зупинилася, і Сюзанна, і досі похитуючись, сперлася об стіну, щоб зберегти рівновагу. Клацнули якісь шестерінки — і ліфт знову зарухався, цього разу — горизонтально. Сюзанна відчула, як кабінка прискорилася й загуркотіла до головного комплексу АНБ. Нарешті вона задзижчала й зупинилася. Розчинилися двері.

Надсадно кашляючи, Сюзанна вийшла до бетонного коридору. Вона побачила, що опинилася в тунелі — вузькому та з низькою стелею. Перед нею проляглася подвійна жовта лінія, що розчинялася десь далеко в темній порожнечі.

«Підземна автострада...»

І Сюзанна непевною ходою рушила тунелем, тримаючись для орієнтації за стіну. За її спиною ковзнули й зачинилися двері ліфта. І знову Сюзанну Флетчер поглинула темрява.

Довкола панувала тиша. Не чулося нічого, окрім слабкого гудіння, що відбивалося у стінах. Гудіння ставало дедалі гучнішим.

Довкола неї наче зачиналася вранішня зоря: темрява розступалася, перетворюючись на сірувату імлу. Стіни тунелю набували обрисів. Зненацька з-за рогу вискочила якась маленька машинка й засліпила жінку світлом своїх фар. Сюзанна мало не впала, позадкувала і притиснулася до стіни тунелю, прикривши очі долонею. Маленький транспортний засіб швидко промайнув повз неї, війнувши поривом повітря.

Та не минуло й секунди, як почувся оглушливий виск гуми об бетонну долівку. Гудіння знову наблизилося до Сюзанни, тільки тепер — із протилежного боку. І за кілька секунд перед нею зупинилася маленька машинка.

— Міс Флетчер! — вигукнув хтось спантеличено.

Сюзанна витріщилася на смутно знайому постать за кермом

електричного гольф-мобіля.

— Господи! — охнув чоловік на водійському сидінні. — Як ви почуваєтеся? Ми вже подумали, що ви загинули!

Сюзанна безтямно втупилася в нього поглядом.

— Я Чед Брінкергоф! — гукнув чоловік, оглядаючи шифрувальницю, що мала вигляд контуженої людини. — Персональний помічник директора.

У Сюзанни голова йшла обертом, тож вона тільки й змогла слабко пхикнути:

— «Транскод»...

Брінкергоф кивнув.

— Із «Транскодом» усе зрозуміло! Сідайте!

Промінь фар гольф-мобіля застрибав бетонними стінами.

— У головному банку даних — вірус, — видав новину Брінкергоф.

— Я знаю, — почула Сюзанна власний шепіт.

— Нам потрібна ваша допомога.

Сюзанна ледь стримувала сльози.

— Стретмор... він...

— Ми в курсі, — відказав Брінкергоф. — Він обійшов «Лабети».

— Так... а ще... — У Сюзанниному горлі застрягли слова: «А ще він убив Девіда!»

Брінкергоф поклав руку на плече жінки, намагаючись її заспокоїти.

— Ми майже приїхали, міс Флетчер. Тримайтеся.

Швидкісний гольф-мобіль фірми «Кенсінґтон» звернув за ріг і, різко пригальмувавши, зупинився. Напроти виднівся тьмяно освітлений червоними напільними лампами коридор, що йшов паралельно тунелю.

— Ходімо, — сказав Брінкергоф, допомагаючи Сюзанні зійти.

І повів її коридором. Сюзанна ступала за ним, як у тумані. Викладений кахлями прохід круто пішов униз. Сюзанна вчепилася за поруччя й пішла слідком за Брінкергофом. Повітря ставало дедалі прохолоднішим. Вони йшли, не зупиняючись.

Тунель поступово звужувався. Позаду них почулося відлуння кроків — то була сильна і впевнена хода. Кроки звучали дедалі гучніше. Брінкергоф та Сюзанна зупинилися й обернулися.

До них широкими кроками наближався чорний велетень. Сюзанна ніколи раніше його не бачила. Чоловік наблизився і пришпилив її своїм пронизливим поглядом.

— Хто це? — суворо спитав він.

— Сюзанна Флетчер, — пояснив Брінкергоф.

Велетень здивовано вигнув брови. Навіть змокла до нитки та вкрита сажею, Сюзанна Флетчер виявилася набагато привабливішою, аніж він гадав.

— А де командир?

Брінкергоф скрушно похитав головою.

Чорний велетень нічого не сказав. Тільки ненадовго відвів погляд. А потім знову поглянув на Сюзанну.

— Леланд Фонтейн, — мовив він, простягаючи руку. — Радий, що з вами все гаразд.

Сюзанна ошелешено уставилася на нього. Вона знала, що одного дня познайомиться з директором, але не уявляла, що це станеться за таких обставин.

— Ходімо, міс Флетчер, — сказав Фонтейн і пішов попереду. — Нам потрібна вся допомога, яку тільки можна мобілізувати.

У кінці тунелю забовваніла в червонуватому відблиску сталева стіна. Фонтейн підійшов до неї й набрав вхідний код на клавіатурі, розміщеній у невеличкій ніші. А потім поклав свою праву руку на невеличку скляну панель. Спалахнув стробоскоп. І за мить масивна стіна загуркотіла й посунулася ліворуч.

В АНБ було лише одне приміщення більш священне, ніж шифровідділ, і Сюзанна Флетчер відчула, що саме туди вони прямують.

Центр управління головним банком даних АНБ скидався на зменшену копію центру управління польотами в НАСА. У дальньому закутку кімнати дюжина комп’ютерних робочих станцій розташовувалася напроти відеостіни розміром тридцять на сорок футів.

На екрані швидко проскакували один за одним цифри та графіки — наче хтось клацав телеканалами, шукаючи цікаву передачу. Вигукуючи команди, між станціями метушилися технарі з довгими аркушами роздруківок у руках; скрізь панував хаос.

Сюзанна ошелешено витріщилася на цей запаморочливовражаючий центр. їй пригадалося, що при його спорудженні перемістили двісті п’ятдесят тонн ґрунту — приміщення центру розташовувалося на глибині двісті чотирнадцять футів під землею, де було невразливим для вакуумних і ядерних бомб.

У центрі кімнати за робочою станцією, розташованою на подіумі, стояв Джабба. Гучним голосом він промовляв зі свого «трону» накази — як король своїм підданим. На екрані позаду нього світився напис. Той напис був добре знайомий Сюзанні. Над головою Джабби висіло загрозливе послання завбільшки з рекламний плакат:

Наче й досі перебуваючи в якомусь сюрреалістичному кошмарі, Сюзанна пройшла за Фонтейном до подіуму. Світ довкола нагадував їй розпливчасті кадри уповільненого кіно.

Джабба, помітивши їх, крутнувся, як розлючений бик.

— Я ж не для забави створив «Лабети»! Мабуть, на це були вагомі підстави!

— «Лабетів» більше не існує, — спокійно відказав Фонтейн.

— Позавчорашня новина, директоре, — огризнувся Джабба. — Вибухова хвиля дала мені добрячого копняка під сраку! А де Стретмор?

— Командир Стретмор загинув.

— Що ж, нема лиха без добра. На цьому світі таки існує хоч якась довбана справедливість.

— Вгамуйся, Джаббо, — гримнув директор. — Введи нас у курс справи. Наскільки небезпечний цей вірус?

Джабба надовго втупився поглядом у директора, а потім — ні сіло ні впало — розреготався.

— Вірус? — Його різкий регіт голосно відлунив у підземному приміщенні. — Так ви гадаєте, що це вірус?

Фонтейн тримався напрочуд спокійно. Нахабна поведінка Джабби була недоречною й неприпустимою, але тепер не час і не місце вичитувати йому. Тут, у центрі управління, Джабба був головніший за самого Господа Бога. Для комп’ютерних проблем не існувало начальницької ієрархії.

— Так це не вірус? — скрикнув Брінкергоф із надією в голосі.

Джабба презирливо пирхнув:

— Віруси мають рядки реплікації, розумнику! Іншими словами — рядки копіювання та розмноження! А ця штука їх не має!

• Предыдущая
• 76/88
• Следующая