Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 80

• Предыдущая
• 80/88
• Следующая

«Я — мертвий».

Однак почувся якийсь звук. Далекий голос...

«Девіде».

Під рукою він відчував пекучий запаморочливий біль. Його кров повнилася вогнем.

«Моє тіло — не моє тіло».

Однак голос десь був, він закликав його. Слабенький, далекий. Але він був частиною його самого. Чулися й інші голоси — незнайомі та неважливі. Вони щось вигукували. Зусиллям волі він спробував витиснути їх зі своєї свідомості, заблокувати. Був лише один голос, який мав значення. Він то стихав, то знову посилювався.

«Девіде... Вибач мене...»

З’явилося якесь тремтливе світло. Спочатку — слабке, поодинокий вузький промінчик сірості. Потім він зростав і набирав сили. Бекер спробував поворухнутися — біль. Спробував говорити — тиша. А голос усе гукав і гукав.

Хтось підійшов до нього, допоміг підвестися. Бекер рушив туди, звідки звучав голос. Чи то його рухали? А голос кликав і кликав. Бекер відсторонено поглянув на освітлене зображення. Він побачив його на маленькому екрані. То була жінка. Вона невідривно дивилася на нього немов з іншого світу.

«Вона що — спостерігає, як я помираю?»

«Девіде!»

Голос здався йому знайомим. Та жінка — янгол. Вона прийшла за ним. Янгол заговорив, звертаючись до нього:

— Девіде, я тебе кохаю.

І він усе зрозумів.

Плачучи та сміючись одночасно, Сюзанна подалася до екрана, охоплена бурхливою хвилею емоцій. Похапцем витираючи сльози, вона сказала:

— Девіде, а я... я гадала, що...

Оперативник Сміт всадовив Бекера на сидіння обличчям до монітора.

— Він ще не остаточно прийшов до тями, пані. Дайте йому дві—три секунди.

— А-але ж я бачила повідомлення, — сказала, затинаючись, Сюзанна. — І там було сказано...

Сміт кивнув.

— Ми теж його бачили. Гулогот поспішив порахувати своїх курчат.

— Але ж кров...

— То — поверхнева рана, — відповів Сміт. — Ми вже наклали марлевий тампон.

Сюзанні відібрало мову.

Агент Коліандер, що був поза фокусом об’єктива камери, теж приєднався до розмови:

— Ми встрелили його новим шокером тривалої дії. Напевне, було страшенно боляче, але ми прибрали його з вулиці.

— Не турбуйтеся, пані, — запевнив її Сміт. — 3 ним усе буде гаразд.

Девід Бекер спантеличено витріщився на монітор. Він іще не прийшов до тями й погано орієнтувався. На екрані він бачив зображення кімнати — кімнати, де панував хаос. Там стояла Сюзанна і, не зводячи з нього очей, сміялася й плакала.

— Девіде! Слава Богу! А я вже думала, що втратила тебе!

Він потер собі скроню. А потім наблизився до монітора й нахилив до рота мікрофон на гнучкому тримачі.

— Сюзанно!

Жінка зачудовано дивилася на коханого. Різко окреслені риси обличчя Девіда заполонили весь стінний екран. Забубонів його голос.

— Сюзанно, я хочу в тебе дещо спитати. — Резонанс та гучність голосу Бекера, здавалося, на мить затримали всі рухи в пункті управління. Усі зупинилися на півдорозі й обернулися. — Сюзанно Флетчер, — завібрував голос Девіда. — Ти підеш за мене заміж?

У кімнаті запала тиша. На підлогу впав планшет і чашка з олівцями. Та ніхто не кинувся їх піднімати. Тільки стиха гуділи вентилятори комп’ютерів і чулося в мікрофоні рівне дихання Девіда Бекера.

— Д-девіде, — затнулася Сюзанна, не усвідомлюючи, що за нею заклякли, як укопані, аж тридцять сім людей. — Ти вже питав мене, пам’ятаєш? П’ять місяців тому. Я сказала: «Так».

— Знаю, — усміхнувся Девід. — Але цього разу... — Він простягнув до камери ліву руку й показав золоту смужку на четвертому пальці. — ...цього разу я маю перстень.

— Прочитайте напис, містере Бекер, — наказав Фонтейн.

Джабба сидів, рясно спітнівши; його пальці з готовністю завмерли над клавіатурою.

— Так, — сказав він. — Прочитайте отой благословенний напис!

Сюзанна Флетчер стояла разом із колегами — із тремом у колінах й усмішкою на обличчі. Усі в кімнаті кинули свої справи й витріщилися на величезне зображення Девіда Бекера. Професор покрутив перстень, уважно придивляючись до гравірування.

— І читайте уважно й не поспішаючи, — скомандував Джабба. — Одна помилка — і все накриється мідним тазом!

Фонтейн кинув на Джаббу суворий погляд. Що-що, а одне директор АНБ засвоїв дуже добре: у таких ситуаціях категорично не можна створювати додаткового напруження.

— Заспокойтеся, містере Бекер. Якщо ми зробимо помилку, то введемо код по новій — поки не наберемо його як слід.

— Погана порада, містере Бекер, — відрізав Джабба. — Треба ввести правильний код із першої ж спроби. Зазвичай коди-убивці мають такий собі «штрафний пункт» — щоб запобігти пошукам за методом спроб та помилок. Якщо ми введемо хибний код, то дегенеративний цикл може лише пришвидшитись. А якщо ми зробимо два хибні вводи, то код-убивця заблокується назавжди, і ми втратимо змогу ним скористатися.

Директор нахмурився і знову обернувся до екрана.

— Містере Бекер! Визнаю свою помилку. Читайте обережно, ні — надзвичайно обережно!

Бекер кивнув і замовк, уважно роздивляючись перстень. А потім поволі прочитав напис:

— Q... U... I... S... інтервал... C...

Джабба та Сюзанна перервали його, скрикнувши майже в унісон.

— Інтервал? — Джабба кинув друкувати. — Там є інтервал?!

Бекер стенув плечима і ще раз уважно придивився до персня.

— Так. їх тут ціла купа.

— Може, я чогось не зрозумів? — суворо спитав Фонтейн. — Чому ми зупинилися?

— Сер... — здивовано зазначила Сюзанна. — Річ у тім, що...

— Вона має рацію, — встряв Джабба. — Дуже дивно. Бо в паролях ніколи не використовують інтервалів.

Брінкергоф натужно ковтнув слину.

— То що ви хочете сказати?

— Він хоче сказати, — втрутилася Сюзанна, — що, може, це не код-убивця.

— Авжеж це код-убивця! — вигукнув Брінкергоф. — Що ще це може бути? Інакше з якого б дива Танкадо став би його комусь віддавати? І який, у біса, сенс комусь гравірувати на персні цілу купу довільних символів?!

Гострим лютим поглядом Фонтейн змусив Брінкергофа замовкнути.

— Е-е-е-е, хлопці, — перервав їх Бекер, неохоче втручаючись у суперечку. — Ось ви кажете довільні символи, довільні символи... Мушу зазначити, що літери на цьому персні — аж ніяк не довільні.

— Що?! — в унісон вигукнули всі, хто стояв на подіумі.

На обличчі Бекера з’явився збентежений вигляд.

— Вибачте, але на персні — слова, це однозначно. Так, літери вигравірувані досить щільно, і тому виникає враження їхньої довільності, але якщо придивитися краще, то... то виявляється, що це латина.

Джабба аж рота роззявив.

— Не пудріть мені мозок!

Бекер похитав головою.

— А я й не пудрю. Тут написано: «Quis custodiet ipsos custodies». Це перекладається приблизно, як...

— Хто вартуватиме вартових! — вигукнула Сюзанна, закінчуючи Девідове речення.

Бекер спантеличено поглянув на неї.

— Сюзанно, а я й не знав, що...

— Це із «Сатирів» Ювенала, — вигукнула вона. — Хто вартуватиме вартових. Хто пильнуватиме АНБ, коли АНБ пильнуватиме світ? То була улюблена приказка Танкадо!

— Отже, — озвалася Мідж, — це пароль чи не пароль?

— Це мусить бути пароль, — безапеляційно заявив Брінкергоф.

Фонтейн стояв мовчки, обмірковуючи почуте.

— Не знаю, пароль це чи не пароль, — зауважив Джабба, — У мене складається враження, що Танкадо цілком імовірно міг використати й недовільну конструкцію.

— Просто викиньте інтервали — і вдрукуйте цей бісовий код! — скрикнув Брінкергоф.

Фонтейн обернувся до Сюзанни.

— А яка ваша думка, міс Флетчер?

Сюзанна на мить замислилася. Вона не могла ще сказати точно, але відчувала, що тут щось не так. Сюзанна достатньо добре знала Танкадо: простота була його улюбленою конячкою. Його аргументи і його програми завжди вирізнялися кришталево-чистою прозорістю та довершеністю. Тому той факт, що інтервали треба усунути, видавався їй дивним. То була дрібниця, та все ж — вада, брудна домішка. Не таким уявляла собі вона потужний завершальний удар, який підготував Танкадо її агентству.

• Предыдущая
• 80/88
• Следующая