Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 86

• Предыдущая
• 86/88
• Следующая

— Ми скоро втратимо його! — скрикнув технар. — Хакери! З усього світу!

На дальньому лівому екрані Девід та агенти Сміт і Коліандер безтямно витріщалися в камеру. На візуальній репрезентації захисний екран перетворився на тонесеньку стрічку. Її оточувала величезна чорна маса, сотні ліній, готових вторгнутися будь-якої миті. А праворуч на екрані був Танкадо. Уривчасті деформовані кадри останніх секунд його життя прокручувалися знову і знову, по замкненому колу. Вираз відчаю на його обличчі... розчепірені пальці... блиск персня на сонці...

Сюзанна дивилася цей відеокліп, який то втрачав різкість, то знову набував її. Вона невідривно дивилася на очі Танкадо — здавалося, вони повнилися жалем. «Він ніколи не хотів, щоб справа зайшла так далеко, — сказала вона собі. — Він хотів врятувати нас». Однак Танкадо знову і знову випростував пальці, тикаючи перстень людям під ніс. Він намагався говорити, але вже не міг. І лише наполегливо розчепірював пальці і тицяв ними вгору.

А в Севільї Бекер знову і знову прокручував подумки почуту інформацію. І бурмотів собі під ніс: «Що то були за ізотопи? Як вони їх назвали? U-238 та U...» Він важко зітхнув. Тепер це не мало значення. Адже він викладач мов, а не фізик.

— Зламувачі готуються авторизуватися!

— Господи Ісусе! — досадливо простогнав Джабба. — Та чим відрізняються ці два довбані ізотопи? Хто-небудь знає, чим вони відрізняються? — Ніхто йому не відповів. Повна кімната технарів — а всі стояли й безпорадно дивилися на візуальну репрезентацію. Джабба крутнувся до монітора — і здійняв догори руки. — І чому, коли треба, поруч немає фізика-ядерника, трясця його матері?!

Сюзанна витріщалася на уривчастий відеокліп на стінному екрані, усвідомлюючи, що це кінець. Знову і знову дивилася вона, як знову і знову помирав Енсей Танкадо. Він намагався щось сказати, та слова застрягали в нього в горлі, він виставляв свою калічну руку... намагаючись щось передати людям, що над ним схилилися. «Він намагався врятувати банк даних, — подумала Сюзанна. — Але ми вже ніколи не дізнаємося — як саме».

«Нападники біля воріт!»

Джабба витріщився на екран.

— Ну от, почалося! — По його обличчю котилися рясні краплини поту.

На центральному екрані зникло останнє тоненьке пасмо захисної лінії. Довкола осердя скупчилися лінії — щільною чорною масою. Мідж відвернулася, не в силах спостерігати. Фонтейн непорушно закляк, дивлячись поперед себе. А Брінкергоф мав такий вигляд, що ось-ось зомліє і впаде.

«Десять секунд!»

А Сюзанна не могла відвести погляд від відео, на якому помирав Танкадо. На його обличчі відбилися відчай та жаль. Знову і знову він піднімав свою руку з блискучим перснем, тикаючи людям в обличчя своїми спотвореними пальцями. «Він щось їм каже. Але ж що?»

На верхньому екрані було видно Девіда; він сидів, глибоко замислившись. «Різниця, різниця, — безперервно бурмотів він сам собі. — Різниця між U-238 та U-235. Це має бути щось дуже просте».

Технар почав зворотний відлік.

— П’ять! Чотири! Три!

Останнє слово опинилося в Іспанії менш ніж за десяту частину секунди. «Три... три...»

Девіду Бекеру здалося, що в нього знову поцілили шокером. Світ довкола нього вповільнився й зупинився. Три... три... три. 238 мінус 235! Різниця — 3! Неквапливо, як в уповільненому кіно, він простягнув руку до мікрофона.

А в цю саму мить Сюзанна знову придивилася до простягненої руки Танкадо. І раптом побачила не лише перстень... не лише шматок золота з гравіруванням... Вона побачила плоть і пальці. Три пальці. Справа була зовсім не в персні. Справа була в плоті, у пальцях. Танкадо нічого не казав, він їх показував! Він розкривав їм свою таємницю, свій код-убивцю, благав, щоб хтось зрозумів це... молячи Бога, щоб його секрет вчасно дістався до АНБ.

— Три, — прошепотіла приголомшена Сюзанна.

— Три! — заволав Бекер з Іспанії.

Але у вибухлому хаосі їх, здавалося, ніхто не почув.

— Нам гаплик! — скрикнув технар.

ВР яскраво заблимала — то осердя потонуло в потоці нападників. Угорі заревіли сирени.

«Скачується інформація!»

«Швидкісні підключення в усіх секторах!»

Сюзанна рухалася, наче уві сні. Вона крутнулася до клавіатури Джабби. Обертаючись, вона на мить спинила погляд на своєму нареченому, Девіді Бекері. І знову його голос вибухнув угорі.

«Три! Різниця між 235 та 238 — три!»

Усі в кімнаті поглянули вгору на екран.

«Три!» — закричала Сюзанна, долаючи какофонію сирен та криків фахівців. Вона показала на екран. Усі простежили поглядом і побачили простягнуту руку Танкадо з трьома калічними пальцями на сліпучому севільському сонці.

Джабба аж закляк на місці.

— О Боже праведний! — Він второпав, що геніальний каліка увесь час підказував їм відповідь.

— Три — це просте число! — випалила Соші. — Три — просте число!

На обличчі Фонтейна з’явився спантеличений вираз.

— Невже все так просто?

— Скачується інформація! — скрикнув технар. — І скачується дуже швидко!

В одну мить всі, хто був на подіумі, рвонули до термінала — маса людей із простягнутими руками. Але Сюзанна, як вправний гравець у регбі, кинулася напрямки через натовп, першою опинилася в «заліковому полі» і вдрукувала цифру 3.

І на екрані, що панував над усім цим гармидером, з’явився простий напис:

— Так! — скомандував Фонтейн. — Негайно!

Затамувавши подих, Сюзанна опустила палець на клавішу «Ввід». Комп’ютер пискнув один раз.

Усі стояли, боячись поворухнутися.

Минуло три болісно довгі секунди, але не сталося нічого.

Сирени вили й далі. П’ять секунд. Шість.

«Скачується інформація!»

«Жодної зміни!»

Мідж аж підскочила і стала несамовито тицяти пальцем на екран угорі.

— Дивіться, дивіться!

А на екрані з’явилося повідомлення.

— Завантажити фільтри системного захисту! — скомандував Джабба.

Та Соші випередила його і вже встигла послати команду.

— Скачування інформації перерване! — заволав технар.

— Вторгнення перепинене!

На ВР угорі почав відновлюватися перший захисний щит. І чорні лінії, що нападали на осердя, були миттєво відрізані.

— Поновлюється! — скрикнув Джабба. — Ця бісова штука поновлюється!

Усі на якусь мить завмерли, мимоволі відмовляючись вірити, боячись, що за кілька секунд усе знову рухне. Та ось почав з’являтися другий захисний щит, потім — третій. І за кілька секунд повністю відновилася вся система фільтрів. Банк даних знову був під надійним захистом.

У приміщенні вибухнув радісний гармидер. Хаос. Технарі обнімалися, тріумфально підкидаючи вгору комп’ютерні роздруківки. Сирени стихли й замовкли. Брінкергоф обхопив руками Мідж і так і завмер. Соші Вибухнула зливою сліз.

— Джаббо, — суворо спитав незворушний Фонтейн. — Скільки їм вдалося витягнути?

— Дуже мало, — відповів Джабба. — Дуже мало. Жодного повного документа.

Фонтейн повільно кивнув, і в кутиках його рота промайнула тінь посмішки. Він озирнувся, шукаючи поглядом Сюзанну Флетчер, але та вже йшла до передньої частини кімнати. Перед нею був Девід, чиє обличчя займало увесь стінний екран.

— Девіде!

— Привіт, красуне! — усміхнувся він.

— Повертайся додому, — сказала вона. — Негайно ж повертайся додому.

— І зустрінемося в «Кам’яній садибі»? — поцікавився він.

Вона кивнула, і на очах у неї виступили сльози.

— Домовилися.

— Агенте Сміт! — гукнув Фонтейн.

На екрані за Бекером з’явився Сміт.

— Слухаю, сер.

— Виявляється, у містера Бекера сьогодні побачення. Потурбуйтеся, щоб він дістався додому негайно.

Сміт кивнув.

— Наш літак — у Малазі. — Він поплескав Бекера по плечу. — У вас попереду приємна подорож, професоре. Коли-небудь літали на «Лірджет-60»?

Бекер усміхнувся.

— Давно. Аж учора.

• Предыдущая
• 86/88
• Следующая