Точка Обману - Браун Дэн - Страница 1

• 1/119
• Следующая

Сердечно дякую Джейсону Кауфману за чудові поради і проникливе мистецтво редактора; Блайт Браун за невтомні дослідження і творчий внесок у створення книги; моєму доброму приятелеві Джейку Елвелу з «Візер енд Візер»; Архіву національної безпеки; відділові НАСА зі зв’язків з громадськістю; Стену Плентону, який був і є джерелом інформації про все і всіх; Агенції національної безпеки; гляціологу Мартіну Джеффрісу; Бретту Троттеру, Томасу Надо та Джимові Беррінгтону — людям винятково талановитим і розумним. Дякую також Коні і Дікові Браун, Документаційному центру розвідувальної політики США, Сьюзен О’Ніл; Марджі Вочтел; Морі Стеттнер; Оуену Кінгу; Елісон Маккінел; Мері і Стівену Гормен; доктору Карлу Хінгеру; доктору Майклу І.Латцу з Інституту океанографії імені Скріппса; Ейпріл з «Майкрон електронікс»; Естер Санг із Національного музею авіації і космонавтики; доктору Джин Олмендінджер; незрівнянній Гайді Ланж з літературної агенції «Сенфорд Дж.Грінбергер ессошіейтс», а також Джонові Пайку з Федерації американських науковців.

Підрозділ «Дельта», Національне управління військово-космічної розвідки і фонд «Космічний кордон» — реальні організації. Усі технології, описані в романі, дійсно існують і застосовуються.

Якщо це відкриття підтвердиться, то воно, поза сумнівом, стане одним з найбільш вражаючих проривів у Всесвіт, будь-коли здійснених наукою. Важко навіть уявити його далекосяжні перспективи. Вони приголомшують і надихають. Обіцяючи дати відповіді на декотрі з питань, що здавна стоять перед людством, це відкриття водночас порушує нові, ще глибші проблеми.

З виступу президента Біла Клінтона

7 серпня 1997 року

на прес-конференції,

присвяченій науковому відкриттю,

відомому під кодом ALH 84001

У цьому Богом забутому краї смерть приходить незбагненними шляхами. Геолог Чарльз Брофі роками призвичаювався до дикої й пишної краси тутешньої місцевості, однак ніщо не віщувало такого варварського та неприродного фатуму, що його спіткав.

Тягнучи тундрою сани з геологічною апаратурою, чотири лайки раптом стишили біг і підвели голови, вдивляючись у небо.

— Що сталося, дівчата? — спитав Брофі, встаючи з саней.

Зі зловісних хмар, що скупчувалися, провіщаючи снігову бурю, виринув двогвинтовий гелікоптер і понісся над крижаними вершинами, оминаючи їх із військовою спритністю.

«Дивно», — подумав Брофі. Він ніколи не бачив гелікоптерів так далеко на півночі. Машина приземлилася за п’ятдесят ярдів від нього, здійнявши лопатями буревій з гранул злежалого снігу. Собаки насторожено заскімлили.

Двері вертольота ковзнули вбік, і на землю зійшли двоє чоловіків з гвинтівками та в білих полярних комбінезонах. Вони поспіхом рушили до геолога.

— Ви доктор Брофі? — спитав один із них.

— Звідки ви знаєте, як мене звуть? Хто ви? — спантеличено спитав геолог.

— Віддайте вашу рацію, будь ласка.

— Не зрозумів?

— Вам сказано — віддайте.

Ошелешений Брофі витяг рацію з-під куртки.

— Нам треба передати екстрене повідомлення. Зменште вашу радіочастоту до ста кілогерців.

«До ста кілогерців? — розгублено подумав Брофі. — Але ж на такій низькій частоті взагалі не можна щось прийняти. Може, трапився нещасний випадок?»

Другий чоловік націлив гвинтівку на голову геолога.

— Нам нема коли пояснювати. Робіть, що вам сказали.

Брофі тремтячими пальцями налаштував потрібну частоту передачі.

Перший незнайомець подав йому картку з кількома надрукованими на ній рядками.

— А тепер — передайте ось це повідомлення. Не зволікайте.

Геолог поглянув на картку.

— Не розумію. Ця інформація хибна. Я не...

Другий незнайомець міцно притиснув дуло гвинтівки до скроні науковця. І Брофі тремтячим голосом передав химерне повідомлення.

— Чудово, — прокоментував перший незнайомець. — А тепер залазьте разом із вашими собаками до вертушки.

Під дулом гвинтівки Брофі загнав своїх лайок та сани по відкидному трапу до вантажного відсіку гелікоптера. Щойно вони вмостилися, машина злетіла і взяла курс на захід.

— Хто ви, в біса, такі? — сердито спитав Брофі, рясно потіючи під своєю курткою. — І що означає це послання?!

Чоловіки промовчали.

Вертоліт набрав висоту, й у відчинені двері увірвався вітер. Чотири лайки, і досі запряжені в сани, перелякано заскавуліли.

— Ви хоч двері зачиніть! Ви що — не бачите, що собакам страшно?! — розлючено вигукнув Брофі.

Чоловіки нічого не відповіли.

Піднявшись на висоту чотири тисячі футів, гелікоптер різко накренився над низкою крижаних розщелин та тріщин, що простягнулися внизу. Раптом чоловіки підвелися. Вони мовчки вхопилися за сани з важучою поклажею і виштовхнули їх крізь розчинені двері. З жахом дивився Брофі, як марно дряпалися лайки, намагаючись втримати величезну вагу. Мить — і тварини, завиваючи, полетіли вниз, витягнуті з гелікоптера непереборною силою.

На той момент, коли чоловіки схопили Брофі, він уже встиг скочити на ноги і закричати. Незнайомці потягли його до дверей. Похоловши від страху, він вимахував кулаками, намагаючись відбитися від дужих рук, що виштовхували його назовні.

Але марно. Через кілька секунд він уже летів назустріч розщелинам, що розкрили свої смертельні обійми.

Предметом гордощів ресторану «Тулос», розташованого біля Капітолійського пагорба, є політично некоректне меню — телятина та карпачо з конини. Іронія полягає в тому, що саме через це меню в «Тулосі» полюбляють снідати великі цабе вашингтонської політики. Того ранку в «Тулосі» теж було людно і шумно — там звучала какофонія з брязкоту столового срібла, гудіння автоматів для приготування кави еспресо та балачок по стільникових телефонах.

Тієї миті, коли старший офіціант — як і завжди вранці — вже збирався був крадькома сьорбнути ковточок «Кривавої Мері», до ресторану увійшла жінка. Він обернувся до неї з добре натренованою посмішкою.

— Доброго ранку, — сказав офіціант. — Що ви хотіли?

Жінка була приваблива, років тридцяти п’яти, вдягнена в сірі фланелеві брюки, консервативні туфлі на низьких підборах та кремову блузку «Лора Ешлі». Трималася вона прямо, трохи випнувши підборіддя. Не пихато й самовпевнено, а просто впевнено, демонструючи внутрішню силу. Світло-брунатне волосся було підстрижене в найпопулярнішому у Вашингтоні стилі, який називався «телеведуча», — пухнасті «пера», завиті на плечах усередину: достатньо довгі, щоб мати сексуальний вигляд, але й достатньо короткі, щоб нагадувати вам про те, що співрозмовниця може виявитися розумнішою за вас.

— Трохи спізнилася, — невимушено мовила вона. — У мене діловий сніданок з сенатором Секстоном.

Старший офіціант несподівано для самого себе занервувався. Сенатор Седжвік Секстон. Цей політик був їхнім завсідником та одним з найвідоміших нині чоловіків у Сполучених Штатах. Минулого тижня, у Супервівторок, він переконливо виграв усі дванадцять початкових виборів, і це фактично гарантувало, що республіканська партія висуне його своїм кандидатом на вибори президента США. Багато хто не сумнівався, що наступної осені сенатор матиме прекрасний шанс потіснити з Білого дому нинішнього президента, який нажив собі купу ворогів та проблем. Останнім часом обличчя Секстона прикрашало мало не всі загальнонаціональні видання, а його виборче гасло на кожному кроці закликало: «Годі марнувати. Час ремонтувати».

— Сенатор Секстон — у своїй кабінці, — відповів офіціант. — А ви...

— Я — Рейчел Секстон.

«Ну й бовдур же я!» — подумав він. Зовнішня схожість була вельми очевидною. Жінка мала сенаторові проникливі очі та рафіновані манери, що видавали приналежність до життєздатної енергійної еліти. Рейчел Секстон успадкувала класичні привабливі риси батькового обличчя, але вона, схоже, несла цей благословенний дар долі з граціозністю та скромністю, яких сенаторові ще треба було в неї повчитися.

• 1/119
• Следующая