Точка Обману - Браун Дэн - Страница 3

• Предыдущая
• 3/119
• Следующая

Сенатор Секстон вибухнув сміхом, розряджаючи начебто напружену атмосферу.

— Ральфе, по-перше, ми з президентом не опоненти. Просто ми патріоти, але маємо різні погляди на те, як слід керувати країною, яку обидва любимо.

Журналіст аж засяяв од щастя: йому вдалося вивудити саме такий вираз, на який він сподівався.

— А по-друге?

— А по-друге, моя донька працює не на президента, її наймає розвідувальне відомство. Вона систематизує розвідувальні дані й надсилає їх до Білого дому. Це не така вже й висока посада. — Сенатор замовк і поглянув на Рейчел. — Якщо вже на те пішло, то я навіть не певен, що ти, моя люба, особисто знайома з президентом, чи не так?

Рейчел витріщилася на батька, мало не пропікаючи його гнівним поглядом.

Цієї миті цвірінькнув пейджер, і Рейчел уп’ялася поглядом у повідомлення, що висвітилося на екрані.

Швидко розшифрувавши стенографічний запис, вона спохмурніла. Повідомлення було несподіваним і, найпевніше, нічого доброго не означало. Однак воно стало приводом піти.

— Панове, — звернулася Рейчел до чоловіків. — Мені страшенно не хочеться, але я змушена йти. Спізнююся на роботу.

— Міс Секстон, — швидко зорієнтувався репортер, — перед тим як піти, чи не могли б ви прокоментувати чутки про те, що сьогоднішній сніданок був організований для того, щоб обговорити можливість залишити вашу теперішню посаду і працювати на виборчу кампанію вашого батька?

У Рейчел виникло таке відчуття, наче хтось вихлюпнув їй в обличчя гарячу каву. Це запитання заскочило її зненацька. Рейчел поглянула на батька і з його усмішечки здогадалася, що воно було заздалегідь підготовлене. їй страшенно захотілося перегнутися через стіл і штрикнути сенатора виделкою.

Репортер тицьнув їй під носа диктофон.

— То що ви на це скажете, міс Секстон?

Рейчел гнівно витріщилася на репортера.

— Ральфе — чи як вас там звуть, — затямте ось що: я не збираюся кидати свою роботу, аби працювати у виборчій кампанії сенатора Секстона, а якщо ви надрукуєте щось не так, як я вам щойно сказала, то вам доведеться виколупувати оцей диктофон кочергою з вашої дупи.

Журналіст отетеріло витріщився на Рейчел. Потім, ховаючи єхидну усмішечку, вимкнув диктофон і оголосив:

— Дякую вам обом. — І хутко зник.

Рейчел одразу ж пошкодувала, що зірвалася. Вона успадкувала вибухову вдачу свого батька і ненавиділа його за це. Спокійно, Рейчел, вгамуйся.

Батько уставився на неї з гнівом та осудом.

— Час би вже навчитися стримувати себе.

Рейчел стала збирати свої речі.

— Зустріч закінчено.

Сенатор і не збирався прохати її залишитися. Витягнувши мобільний для нової розмови, він кинув:

— Бувай, дорогенька. Якщо хочеш, можеш заскочити днями до мене в офіс — хоч привітатися. І виходь заміж, заради Бога. Тобі вже тридцять три.

— Тридцять чотири, — відрізала Рейчел. — Твоя ж секретарка надсилала мені картку на день народження!

Сенатор сумно посміхнувся.

— Тридцять чотири. Майже стара діва. Знаєш, коли мені було тридцять чотири, я вже...

— ...встиг одружитися і заскочити в ліжко до сусідки? — Ця фраза прозвучала гучніше, аніж хотіла Рейчел, і її відлуння зависло в несподівано запалій тиші, чутне для всіх присутніх. Відвідувачі за сусідніми столиками підвели голови.

Очі сенатора Секстона спалахнули гнівом і вмить перетворилися на два крижані кристали, що вп’ялися в Рейчел.

— Не заривайтесь, дівчино.

Рейчел рушила до виходу. «Це ви не заривайтеся, сенаторе», — подумки відповіла вона.

Троє чоловіків мовчки сиділи у своєму утепленому наметі. А надворі лютував крижаний вітер, шарпаючи їхній притулок і погрожуючи зірвати його з кріплень. Та ніхто з чоловіків не звертав на це уваги, бо кожен не раз бував у набагато небезпечніших ситуаціях.

Їхній сніжно-білий намет розташувався у неглибокій западині, так, щоб його не було видно. Засоби зв’язку, пересування та зброя були найкращими та найсучаснішими. Командир групи мав кодове ім’я Дельта-Один. М’язистий і гнучкий, він мав очі так само невиразні й пусті, як і місцевість, де зараз базувалася група.

Військовий хронометр на руці Дельти-Один різко писнув. Його звук пролунав в унісон із пищанням хронометрів у двох інших чоловіків.

Минуло ще півгодини.

Час вирушати. Знову.

Дельта-Один задумливо підійшов до виходу і, полишивши своїх компаньйонів, ступив у темряву, де скаженів крижаний вітер. Командир уважно оглянув залитий місячним сяйвом обрій крізь, інфрачервоний бінокль. Як і завжди, він зосередився на об’єкті, який розміщувався на відстані з тисячу метрів — величезна та несподівана в цих краях споруда, що здіймалася над пустельною місцевістю. Відтоді, як було завершено її будівництво, Дельта-Один зі своєю групою ось уже десять днів спостерігав за нею. Він не сумнівався, що інформація, яку містив цей об’єкт, здатна змінити світ. Задля її захисту кілька людей уже наклали життям.

Наразі біля об’єкта панував спокій.

Однак набагато важливіше було перевірити те, що зараз відбувалося всередині.

Дельта-Один зайшов назад до намету і звернувся до підлеглих:

— Час здійснити обліт.

Обидва чоловіки кивнули. Вищий на зріст Дельта-Два розкрив переносний комп’ютер і увімкнув. Ставши напроти екрана, Дельта-Два поклав руку на механічний джойстик та коротко смикнув його. І за тисячу метрів від намету, схований у центрі споруди, ожив спостережний робот завбільшки з комара.

Ведучи свій білий «Форд Інтегра» автострадою Лісберг-Пайк, Рейчел Секстон і досі кипіла гнівом. Голі клени біля підніжжя пагорбів Фоллз-Черч красиво здіймалися угору, чітко вирізняючись на тлі чистого й прозорого березневого неба, але ця мирна картина не могла вгамувати її лють. Нещодавній стрибок рейтингу її батька не тільки не додав йому ані крихти елегантної впевненості в собі, а навпаки — зробив його ще бундючнішим та пихатішим.

Хитра пастка, яку він їй улаштував, була тим більш болючою, що батько залишився єдиним прямим родичем Рейчел. Її мати померла три роки тому, і то була спустошлива втрата, яка й досі краяла серце. Єдиною втіхою для Рейчел була думка про те, що смерть, проявивши до матері іронічне співчуття, визволила її від того жахливого нещастя, яким став для неї шлюб із сенатором.

Пейджер Рейчел знову писнув, повернувши її до реальності й змусивши зосередити увагу на дорозі. Вхідне повідомлення було таким самим.

Це означало: «Звітуйте директорові Національного управління військово-космічної розвідки про стан об’єкта». Рейчел зітхнула: «Та їду вже, їду, заради Бога!»

Зі зростаючим відчуттям непевності вона скерувала авто до звичного з’їзду, звернула на приватну під’їзну дорогу і загальмувала біля добре захищеної будки вартового. То була одна з найпотаємніших адрес у країні: Лісберг-Пайк, 14225.

Поки охоронець перевіряв її автівку на предмет «жучків», Рейчел кинула погляд на велетенську споруду, що маячила на відстані. Комплекс площею мільйон квадратних футів царствено вивищувався на шістдесяти восьми акрах лісистої території в містечку Ферфакс, що у штаті Вірджинія, — якраз на кордоні з округом Колумбія. Фасад будівлі нагадував бастіон із дзеркального скла, у якому відбивався цілий сонм розташованих неподалік супутникових «тарілок», антен та радарів, подвоюючи їх і без того вражаючу кількість, що вселяла мимовільний страх та повагу.

Дві хвилини по тому Рейчел припаркувала авто і пройшла підстриженим газоном до парадного входу з карбованою гранітною табличкою, яка сповіщала:

Рейчел пройшла повз двох озброєних морських піхотинців, що стояли обабіч куленепробивних обертальних дверей і напружено вдивлялися у простір поперед себе. У неї з’явилося відчуття, яке завжди виникало, коли вона проходила крізь ці двері: наче вона входила до черева сплячого гіганта.

• Предыдущая
• 3/119
• Следующая