Точка Обману - Браун Дэн - Страница 74

• Предыдущая
• 74/119
• Следующая

Серце Габріель прискорено забилося.

— Так.

— Боюсь, удома його немає. Рвонув на роботу, щойно закінчився виступ президента. — Жінка стиха розсміялася. — Сумніваюся, правда, що там у них хтось збирається працювати. Швидше за все, святкуватимуть. Заява президента стала для нього повним сюрпризом. І для решти. Телефон дзвонив цілий вечір. Б’юся об заклад, там зібралася вся команда НАСА.

— У комплексі на І-стрит? — уточнила Габріель, припускаючи, що жінка має на увазі штаб-квартиру космічної агенції.

— Аякже. Не забудьте святковий капелюшок.

— Дякую.

Габріель повісила слухавку. Поквапившись до студії, вона знайшла там Йоланду — та якраз консультувала групу сповнених ентузіазму вчених, яким належало коментувати ситуацію з метеоритом.

Побачивши Габріель, Йоланда посміхнулася.

— Ти маєш значно кращий вигляд, — зауважила вона. — Починаєш бачити світлий бік справи?

— Я щойно розмовляла з сенатором. Його зустріч — зовсім не те, про що я подумала.

— Я ж говорила, що Тенч просто грає з тобою. І як сенатор сприйняв новину?

— Набагато краще, аніж можна було б припустити.

Йоланда здивувалася:

— А я, чесно кажучи, вирішила, що він уже стрибнув під автобус.

— Він вважає, що в даних НАСА можна виявити недоречність.

Йоланда здивовано пирхнула:

— А він бачив ту саму прес-конференцію, що й ми усі? Скільки підтверджень і доказів йому потрібно?

— Я зараз вирушаю до НАСА дещо довідатися.

Намальовані брови Йоланди вигнулися застережливими дугами.

— Права рука сенатора Секстона збирається увірватися до штаб-квартири НАСА? Просто зараз, уночі? Хочеш, щоб тебе публічно каменували?

Габріель розповіла Йоланді про підозри Секстона з приводу того, що керівник проекту супутника-сканера Кріс Гарпер на недавній прес-конференції брехав щодо усунення вад у програмному забезпеченні супутника.

Проте Йоланда не хотіла вірити.

— Ми теж передавали цю прес-конференцію, Габі, і я мушу визнати, що Гарпер дійсно був якийсь засмиканий. НАСА повідомила, що того вечора він почувався зле.

— А сенатор Секстон переконаний, що він брехав. Та й інші теж так вважають. Причому впливові люди.

— Але якщо комп’ютери супутника не полагодили, то як він зміг розпізнати метеорит?

«Саме на цьому й наголошуватиме сенатор», — подумала Габріель.

— Не знаю. Але бос хоче, щоб я роздобула для нього деяку інформацію.

Йоланда похитала головою.

— Він посилає тебе в осине гніздо, плекаючи химерну нездійсненну надію. Не ходи туди. Ти йому нічого не винна.

— Але це я пустила коту під хвіст його виборчу кампанію.

— Не ти, а звичайне невезіння.

— Якщо сенатор має рацію і керівник проекту дійсно збрехав...

— Люба моя, якщо керівник проекту супутника-сканера брехав усьому світові, то з якого переляку він скаже правду тобі?

Та Габріель уже подумала про це і виклала план.

— Якщо мені вдасться знайти там цікавий матеріал, я тобі подзвоню.

Йоланда скептично розсміялася:

— Якщо ти там що-небудь дійсно знайдеш, то я теж з’їм власного капелюха.

Зітри у своїй пам’яті все, що знаєш про цей уламок метеорита.

Майкл Толланд і раніше боровся зі своїми бентежними роздумами про метеорит, а тепер, коли Рейчел поставила йому проникливі запитання, його тривога зросла ще більше. Він похмуро поглянув на камінець, який тримав у руці.

Уяви, що хтось дав його тобі без жодних пояснень щодо походження і властивостей. Якого висновку ти дійдеш у результаті аналізу?

Толланд розумів, що запитання Рейчел має особливий підтекст, і все ж таки як аналітична вправа воно виявилося напрочуд корисним. Відкинувши всі дані, якими його забезпечили одразу ж після прибуття до житлосфери, Толланд був змушений визнати, що його аналіз скам’янілостей ґрунтувався на одному-єдиному припущенні, а саме: камінь, де містяться ці скам’янілості, є не чим іншим, як метеоритом.

А якби про метеорит ніхто нічого не говорив? Не в змозі поки що придумати інше пояснення, Майкл, однак, спробував подумки відкинути всі відомості. Результат виявився достатньо дивним і не дуже приємним. І ось тепер Толланд, Рейчел і заспаний Коркі Марлінсон обговорювали ідеї, які спали їм на думку.

— Отже, — повторила Рейчел напруженим голосом, — Майкле, ти стверджуєш, що якби хто-небудь дав тобі цей камінь з відбитками без жодних пояснень, ти виснував би, що він із Землі.

— Безперечно, — підтвердив Толланд. — А який би ще висновок міг спасти мені на думку? Вирішити, що знайдено зразок позаземного життя, набагато складніше, ніж стверджувати, що знайдена скам’янілість належить до ще не описаного земного виду. Щоріч учені виявляють десятки нових земних організмів.

— Воша завдовжки два фути? — саркастично вигукнув Коркі. — Ти вважаєш, що комаха такого розміру може існувати на Землі?

— Можливо, колись існувала, — відповів Толланд. — Адже не обов’язково вона повинна існувати саме зараз. Ми маємо справу зі скам’янілістю. їй сто дев’яносто мільйонів років. Вона з юрського періоду. Безліч доісторичних відбитків залишили істоти величезних розмірів, які просто шокують, — крилаті рептилії, динозаври, птахи.

— Не подумай, що я хизуюся фаховою підготовкою фізика, Майкле, але у твоїх міркуваннях є серйозна вада. Усі доісторичні істоти, які ти щойно назвав, — динозаври, рептилії, птахи — мали внутрішній скелет. І він дозволяв їм вирости до значних розмірів попри силу земного тяжіння. Але ці скам’янілості... — Коркі узяв зразок і підніс його ближче до очей. — Ці істоти мають лише зовнішній скелет. Це ж антроподи. Жуки. А ти сам казав, що жук такого розміру може з’явитися тільки за умови слабкої гравітації. Інакше його зовнішній скелет просто зруйнувався б.

— Так і є, — погодився Толланд. — Цей вид вимер би, якби потрапив на Землю.

Коркі роздратовано зсунув брови.

— Якщо тільки не припустити, що якийсь печерний мешканець завів у себе ферму з вирощування вошей в умовах невагомості, то я просто не розумію, як ти взагалі можеш дійти висновку про земне походження жуків завбільшки два фути.

Майкл стримав усмішку.

— Існує ще одна можливість. — Він пильно поглянув на друга. — Коркі, ти ось звик весь час дивитися вгору. А зараз подивися вниз. Адже тут, на нашій планеті, існує величезне анти-гравітаційне середовище. Існує з доісторичних часів.

Коркі здивовано витріщився на Толланда:

— Про що ти, в біса, говориш?

Толланд показав за вікно, на залитий мерехтливим місячним світлом океан.

— Про океан.

— Ай справді! — аж присвиснула від несподіваної здогадки Рейчел.

— Вода є низькогравітаційним середовищем, — пояснив Майкл. — Під водою все важить менше. Океан здатен підтримувати величезні крихкі структури, які на землі ніколи б не вижили: медуз, гігантських кальмарів, стрічкових вугрів.

Коркі погодився, але не здався:

— Чудово, проте в доісторичному океані ніколи не було гігантських жуків.

— У тім-то й річ, що були. І є дотепер. Люди їдять їх щодня. У більшості країн вони вважаються делікатесами.

— Майку, ну хто ж їсть морських жуків?!

— Кожен, хто любить омарів, крабів і креветок.

Коркі від несподіванки широко розкрив очі.

— Ракоподібні — це, по суті, гігантські морські жуки, — пояснив Толланд. — Вони є підрядом типу антроподів, до якого належать воші, павуки, комахи, коники, скорпіони, краби, омари. Вони споріднені між собою. Все це види, що мають зовнішній скелет.

Коркі засмутився.

— З точки зору класифікації вони, звичайно, дуже схожі на жуків, — продовжував Толланд. — Краби нагадують гігантських трилобітів. А клешні омара схожі на клешні великого скорпіона.

Коркі аж позеленів.

— Усе. Більше не з’їм жодного рака.

Рейчел, здавалося, сподобалась ідея.

— Отже, антроподи на Землі залишаються маленькими, тому що сила тяжіння не дає їм рости. Але у воді тіла втрачають вагу, тому там вони сягають великих розмірів.

• Предыдущая
• 74/119
• Следующая