Інферно - Браун Дэн - Страница 30
- Предыдущая
- 30/122
- Следующая
Ленґдон стояв, мовчки втупившись розгубленим поглядом у землю. Чи консульство надало вбивці інформацію про місцеперебування Ленґдона, чи само послало його туди — не мало значення. Результат був той самий.
«Уряд моєї країни — не на моєму боці. — Ленґдон зазирнув у карі очі Сієнни й побачив у них хоробрість. — У яку ж халепу я її втягнув!»
— Хотілося б знати, що ми шукаємо. Це допомогло б вибудувати логічну схему подій, — сказав він уголос.
Сієнна кивнула.
— Що б ми не шукали, ми маємо це знайти. Принаймні це дасть нам точку опори.
Заперечити її логіку було важко. Проте Ленґдон однаково відчував якесь невиразне занепокоєння. «Якщо я зазнаю невдачі, то все помре». Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами біологічної небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозуміло, що він не мав уявлення, що шукати, але було б наївно не враховувати хоча б можливість того, що ситуація стосується якоїсь смертоносної хвороби або широкомасштабної біологічної загрози. Але якщо це так, тоді чому уряд його країни намагається знищити його?
«Може, вони вважають, що я причетний до потенційного нападу?»
А це взагалі безглуздо. Тут відбувається щось інше.
Ленґдон знову подумав про срібноволосу жінку.
— А ще ота жінка з моїх видінь... Я відчуваю потребу знайти її.
— Тоді довірся своїм почуттям, — сказала Сієнна. — У цій ситуації найкращий компас — це твоя підсвідомість. Це ж основи психології: якщо тваринний інстинкт підказує тобі, що ти маєш вірити тій жінці, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказує тобі.
— Шукай — і знайдеш, — вимовили вони в унісон.
Ленґдон полегшено зітхнув, усвідомивши, що перед ним
відкрився шлях.
«Усе, що я можу, — це плисти далі цим тунелем».
Відчуваючи, як зростає його рішучість, він роззирнувся, щоб зорієнтуватись у просторі. «Який же шлях веде з парку?»
Вони стояли під деревами край широкої галявини, де перетиналися кілька стежин. Удалині ліворуч Ленґдон узрів еліпсоїдну лагуну з маленьким острівцем, прикрашеним лимонними деревами та статуєю. «Це Ізолотто», — подумав професор, упізнавши знамениту скульптуру Персея, що скаче на коні, наполовину зануреному у воду.
— До Палацо Пітті — туди, — сказав Ленґдон, показуючи на схід, у протилежний від острівця Ізолотто бік, у напрямку головної алеї Віоттолоне, що тягнулася зі сходу на захід через увесь парк. Завширшки як дворядна автомагістраль, Віоттолоне була обсаджена шерегами струнких чотирьохсотрічних кипарисів.
— Та там нема де сховатися, — заперечила Сієнна, окинувши поглядом відкриту алею й поглянувши на безпілотник, що кружляв над парком.
— Маєш рацію, — погодився Ленґдон із хитрою усмішечкою. — Саме тому ми скористаємося тунелем біля самої алеї.
Він знову показав рукою, але цього разу на густі чагарники, прилеглі до входу в алею. У стіні щільної зелені було прорізано невеликий прохід у формі арки. За цим проходом починалася стежина, що губилася вдалині: то дійсно було щось на кшталт тунелю, який тягнувся паралельно до алеї Віоттолоне. З обох боків тунелю ту стежину оточували підстрижені кам’яні дуби, які ще із сімнадцятого сторіччя обережно схиляли аркою над стежиною, щоб вони спліталися нагорі, утворюючи зелений навіс. Назва проходу — Ла Черк’ята, що буквально означала «круглий» або «скріплений обручем», — походила від зеленого склепіння зігнутих дерев, що нагадували обручі діжки, по-італійськи cerchi.
Сієнна поквапилася до входу й зазирнула до тінистого тунелю. І вмить повернулася до Ленґдона із задоволеною усмішкою.
— Так дійсно краще.
Не марнуючи часу, вона прослизнула до проходу й швидко пішла між дерев.
Ленґдон завжди вважав Ла Черк’ята однією з найтихіших місцин Флоренції. Однак сьогодні, дивлячись, як Сієнна зникла в темному проході, він знову пригадав легенду грецьких пірнальників, які запливали до коралових тунелів і молили Бога про те, щоб натрапити на вихід.
Ленґдон і сам виголосив коротку молитву й поквапився і лідком за Сієнною.
***
А за півмилі від утікачів, біля інституту мистецтв, агент Іірюдер крокував крізь шумливий натовп студентів та поліції, крижаним поглядом змушуючи всіх розступатися перед ним. Він пройшов до імпровізованого командного пункту, який влаштував на капоті чорного мікроавтобуса його спеціаліст із приладів стеження.
— Знімки з безпілотника, — сказав фахівець, подаючи Іірюдеру невеличкий екран. — Зроблено кілька хвилин тому.
Іірюдер продивився нерухомі відеокадри, зупинивши погляд на розпливчастому збільшеному зображенні двох облич — темноволосого чоловіка та білявої жінки із зачіскою «кінський хвіст»; вони обоє ховалися, зігнувшись, у затінку, і вдивлялися в небо крізь листя.
Роберт Ленґдон.
Сієнна Брукс.
Жодного сумніву.
Брюдер зосередив увагу на мапі садів Боболі, розстеленій на капоті мікроавтобуса. «Вони прогадали», — подумав агент, роздивляючись план парку. Хоч і був він великий та заплутаний, із численними схованками, але його з усіх боків огороджувала висока стіна. Сади Боболі були таким собі природним тиром, де можна відпрацьовувати навички координованої стрільби.
«їм не вибратися звідси».
— Представники місцевої влади перекривають усі виходи, — доповів підлеглий. — І розпочинають облаву.
— Тримайте мене в курсі, — сказав Брюдер.
Він повільно підняв погляд на товсте куленепробивне вікно мікроавтобуса й побачив срібноволосу жінку, яка сиділа на задньому сидінні авто.
Препарати, які вони їй ввели, вочевидь, притупили її чуття — навіть більше, ніж Брюдер розраховував. Однак з її переляканого обличчя він виснував, що жінка й досі чітко усвідомлювала, що саме відбувається довкола.
«Якийсь у неї вигляд незадоволений, — подумав Брюдер. — Утім, а з якого дива вона має бути задоволеною?»
розділ 26
Стовп води злетів на двадцять футів угору.
Ленґдон подивився, як він поволі опустився на землю, і збагнув, яку відстань вони пройшли. Ленґдон із Сієнною добралися до кінця тінистого тунелю й кинулися через відкриту галявину до гаю коркових дерев. Вони вийшли до найвідомішого струменевого фонтана в садах Боболі, де створений скульптором Стольдо Лоренці бронзовий Нептун стискав свій тризубець. Відома серед місцевих мешканців під непоштивою назвою «Фонтан-виделка», ця споруда вважалася центральною точкою парку.
Сієнна зупинилася на краю гаю й пильно подивилася вгору крізь листя дерев.
— Щось безпілотника не видно.
Ленґдон також не бачив його й не чув, можливо, тому, що поряд шумів фонтан.
— Певно, настав час його заправити, — сказала Сієнна. — Це наш шанс. Куди йти?
Ленґдон ловів її ліворуч, вони спустилися крутосхилом, пройшли гай — і перед ними з’явився Палацо Пітті.
— Гарненький будиночок, — зауважила Сієнна.
— Сама скромність — як її розуміли Медичі, — криво посміхнувся Ленґдон.
Хоча до палацу було ще чверть милі, він панував над ландшафтом, простягаючись праворуч і ліворуч від Ленґдона й Сієнни. Зовні опуклі кам’яні виступи надавали будівлі вигляду беззаперечної авторитетності, посиленого приголомшливим повтором вікон та аркових прольотів. Згідно з традицією, офіційні палаци розташовували на узвишшях, щоб усі відвідувачі парку могли дивитися на будівлю знизу вгору. Одначе Палацо Пітті був розташований у низькій долині біля ріки Арно, і це означало, що відвідувачі садів Боболі дивилися на палац згори вниз. Це додавало будівлі ефектності. Один архітектор, описуючи її, визнав, що палац наче спорудила сама природа... наче масивні камені скотилися довгим схилом донизу й попадали елегантною, схожою на барикаду купою. Розташування в низині робило палац більш вразливим із військової точки зору, але масивна кам’яна споруда Палацо Пітті була такою солідною й вишуканою, що Наполеон, перебуваючи у Флоренції, використовував її як свою штаб-квартиру.
- Предыдущая
- 30/122
- Следующая
