Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен - Страница 46

• Предыдущая
• 46/95
• Следующая

— Аякже, аякже! Тільки так і буде, я й не сумніваюся! — Ендрю хотів перепросити за щось, і ці слова були всім, на що він наважився. Крім того, він не хотів ризикувати й продовжувати розмову. І так, зберігаючи незвичне мовчання, вони вдвох під'їхали до сірого багатоквартирного будинку у вікторіанському стилі, що стояв на розі П'ятої авеню та Сентрал-Парк-Саут, дуже престижного будинку у вікторіанському стилі, і, на її гадку, її проживання в ньому істотно знижувало цю престижність. Вона знала, що в цих мажорних квартирах є люди, що без крайньої потреби не захочуть з нею розмовляти. Але насправді їй було байдуже. До того ж вона була вище них усіх за суспільним становищем, і вони це добре знали. Їй не раз спадало на думку, що їх це, мабуть, не на жарт бісило. Ще б пак, у пентхаусі старого солідного, вишуканого будинку, в будинку, де колись чорним дозволялося бути присутнім лише в тому разі, якщо їхні руки обтягнуті білими рукавичками слуг чи подеколи — тонкими шкіряними рукавичками водіїв, мешкає негритоска! Вона сподівалася, що це справді дуже їх дратувало, і картала себе за те, що вона недоброзичлива, поводиться не по-християнському, але водночас дуже цього хотіла. І як вона не могла втримати потік сечі, що лився на витончену імпортну шовкову білизну, так само нестримним був і цей струмінь смердючої рідини. Такі думки були низькими, нехристиянськими і майже так само поганими — ні, навіть гіршими: принаймні, з точки зору Руху, вони були неефективними. Вони збиралися здобути потрібні їм права і, скоріше за все, цього року: Джонсон, пам'ятаючи про спадщину, залишену йому вбитим Президентом (і, мабуть, сподіваючись забити ще один гвіздок у труну Баррі Годдвотера), буде не просто стежити за тим, щоби Закон про громадянські права був прийнятий. Якщо це буде необхідно, він увіб'є його в законодавство. Отже, важливо звести до мінімуму кількість шрамів і біль. Попереду ще чекає робота. І ненависть не допоможе її виконати. По суті, ненависть стане їй на заваді.

Але часом ти просто не можеш перестати ненавидіти.

Цього її теж навчив Оксфорд-Таун.

Детта Волкер геть не цікавилася Рухом, і житло у неї було набагато скромнішим. Вона мешкала в мансарді облупленого будинку в Ґрініч-Віллідж. Одетта не знала про мансарду, а Детта — про пентхаус, і єдиною людиною, що підозрювала якісь негаразди, був Ендрю Фіні, водій. Він почав працювати на Одеттиного батька, коли самій Одетті було чотирнадцять, а Детта Волкер навряд чи взагалі існувала.

Іноді Одетта зникала. Це могло тривати кілька годин або кілька днів. Минулого літа Одетта зникла на три тижні, й Ендрю вже збирався дзвонити в поліцію, аж раптом одного вечора вона зателефонувала йому і попросила наступного дня приїхати десь о десятій — сказала, що збирається на закупи.

У нього готовий був зірватися крик: «Міз Голмс! Де ви були?» Але він уже питав про таке раніше й у відповідь отримував лише спантеличений погляд — справді спантеличений, Ендрю був у цьому впевнений. «Тут, — відповіла б вона. — Ендрю, ви ж возили мене щодня в два-три місця, хіба ні? У вас часом не склероз, га, Ендрю?» — Сказавши це, вона б розсміялася і, перебуваючи в доброму гуморі (як це часто-густо й траплялося після її зникнень), вщипнула б його за щоку.

— Добре, міз Голмс, — сказав він тоді. — Десята так десята.

Після того страхітливого випадку, коли її не було три тижні, Ендрю поклав трубку, заплющив очі й проказав коротку молитву до Благословенної Діви Марії за благополучне повернення міз Голмс. А потім зателефонував Говардові, швейцару в її будинку.

— О котрій вона прийшла?

— Хвилин десь так двадцять тому, — відповів Говард.

— Хто її привіз?

— Поняття не маю. Ви ж знаєте, як це буває. Щоразу її підвозить якась інша машина. Іноді вони зупиняются за будинком, і я їх зовсім не бачу, навіть не знаю, що вона повернулася, а тільки тоді вже чую дзвінок, виглядаю, бачу, що це вона. — Говард трохи помовчав, а тоді додав: — У неї на щоці такий здоровенний синець.

Говард не помилився. Синець був справді здоровенний, але він уже сходив. Ендрю не хотілося думати про те, як він виглядав, коли був свіжим. Міз Голмс наступного ранку не забарилася: з'явилась о дев'ятій, вбрана в шовковий сарафан на тоненьких бретельках (стояв кінець липня), і на той час синець уже почав жовтіти. Вона недбало замазала його тональним кремом, наче знаючи наперед, що надлишок гриму тільки приверне до нього увагу.

— Звідки це у вас, міз Голмс? — спитав він.

Вона весело розсміялася.

— Ендрю, ти ж мене знаєш, я така незграбна, ну, як завжди. Вчора, коли я вилазила з ванни, рука ковзнулась об поручень — це я так поспішала подивитися новини. Я впала і вдарилася щокою. — Вона уважно на нього подивилася. — Ви збираєтеся заголосити з приводу лікарів і оглядів, я не помиляюся? Можете не відповідати, я вас знаю стільки років, що читаю, як відкриту книгу. Я не піду, тому не завдавайте собі клопоту зайвими питаннями. Я в повному порядку. Вперед, Ендрю! Я збираюся скупити половину «Сакса», весь «Джимбел», а в перерві з'їсти все у «Порах року».

— Так, міз Голмс, — сказаввін і посміхнувся. Посмішка вийшла вимученою, і видушити її з себе було нелегко. Той синець з'явився не вчора, а як мінімум тиждень тому… тим паче, що Ендрю знав: усе не так. Протягом останнього тижня він щовечора дзвонив їй о сьомій годині, бо якщо міз Голмс коли і можна було застати вдома, то це під час випуску репортажу Гантлі-Брінклі. У міз Голмс була просто-таки наркотична залежність від новин. Він дзвонив щовечора, якщо не враховувати вчорашній. Вчора він поїхав туди і випросив у Говарда ключ від її дверей. У ньому росло й міцніло переконання в тому, що з нею трапилося нещастя, щось на кшталт того, яке вона описала… тільки замість отримати синець чи зламати собі щось, вона померла, померла в порожній квартирі і тепер лежить там мертва. Він увійшов, відчуваючи, як шалено калатає серце, почуваючись котом у темній кімнаті, де хрест-навхрест протягнуті струни від піаніно. От тільки причин нервуватися не було. На кухонному столику стояла масельничка. І хоча масло було накрите, судячи з товстого шару плісняви, простояло воно досить довго. Він зайшов у квартиру за десять сьома, а вийшов у п'ять по сьомій. Швидко оглянувши квартиру, він зазирнув у ванну кімнату. Сама ванна була сухою, рушники розвішані не просто охайно, а в строгому порядку, сталеві поручні, яких у цій ванній було багато, начищені до блиску і не закапані водою.

Він знав, що халепа, яку вона описала, з нею не траплялася.

Але Енрю також не думав, що вона каже неправду. Вона сама вірила в те, що розповіла.

Він знову подивився у дзеркало заднього огляду і побачив, як вона злегка потирає скроні кінчиками пальців. І йому це не сподобалося. Надто часто він бачив, як вона це робить — перед черговим зникненням.

Ендрю залишив двигун увімкненим, щоби їй було тепло, і пішов до багажника. Подивившись на дві її валізи, він знову поморщився. Вони виглядали так, ніби їх безжально копали туди-сюди ногами розлючені люди з маленькими мізками і великими тілами, штурхали так, як не наважились би вдарити саму міз Голмс — так, як могли б побити, наприклад, його, якби він раптом там опинився. Вся сіль була не в тім, що вона — жінка. Вона була нігером, нахабним нігером з Півночі, що лізе не в свої справи, і, мабуть, вони вирішили, що така жінка заслуговує на те, що отримала. Річ була в тому, що вона — заможний нігер. У широких колах американської громадськості вона була відома не гірше за Медгара Еверса чи Мартіна Лютера Кінга. Вся сіль була в тім, що її багата чорномаза пика пролізла на обкладинку «Тайме», а такій людині трохи тяжче надавати по ребрах, а потім казати: «Що? Ні, пане, клянемося, нікого такого ми тут в очі не бачили, правда, пацани?» Сіль була в тому, що трохи важче роздраконити себе до того, щоби нашкодити єдиній спадкоємиці імперії «Голмс Дентал Індастріз», коли на сонячному Півдні цілих дванадцять заводів Голмса і один із них — через один округ від Оксфорд-Тауна.

• Предыдущая
• 46/95
• Следующая