Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/86
• Следующая

Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відгомін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господині, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.

Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шумувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.

Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинства. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?

Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати.

Хай буде просто.

Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння.

— Я жду вас давно…

— Я шукала вас, — просто відповіла вона.

Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранковий промінь сонця — на росину. Так просто.

Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли.

Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку.

— Що ж тепер буде? — зітхнув я.

— Буде? — дзвінко засміялася вона. — Сталося!

— Що?

— О ви, ходячі кібермашини, — жартівливо сказала Віта. Малесенька скорботна рисочка лягла біля вуст. — Все вам, чоловікам, треба пояснювати…

— Ні, ні, не треба. Я збагнув.

Я поцілував її. Вона заплющила очі, ніби прислухалася до свого відчуття. І не стало снігу, зірок, проблем часу й простору. Замкнувся світ радості.

Кладу перо. Не хочу більше писати. Житиму в світі безконечного щастя. Може, це і є оте народження, яке я пережив недавно вві сні? Мене переслідували потвори, а я тепер вибухнув коханням і лечу у таємничі сфери Повноти! Якби-то!..

Що зі мною? Я знову ніби падаю. Біль у серці. Сум у душі. Коли це сталося? Де поділася повнота?

Ми були разом. Найінтимніші доторки, найніжніші обійми, її слабіючий голос між хвилями нестями. І потім… майже нечутний легіт сорому. Не збагну…

Невже вся грандіозна фантасмагорія кохання — лише прелюд до зачаття, яке потрібно природі? А ніжність, а містерія єднання — то лише рефлекси? О небо! Хай це буде лише химерою мого втомленого розуму.

…Безліч подій. Захист кандидатської. Поїздка в Гаагу на симпозіум. І мої тяжкі роздуми, моє горіння на власному вогні. О жарт природи, невідомого експериментатора, який стоїть за нашою спиною! Як позбутися протилежностей, що становлять суть нашого єства? Та й чи потрібно це? Будую космогонічні теорії, й не можу розв’язати проблеми власного почуття. «Релятивізм у світі мікрочасток». Тобі за це дали ступінь кандидата наук. А який науковий ступінь ти маєш за досвід у світі кохання?

Крижаніє погляд коханої. Чому?

Усе частіше вона відводить погляд. Чому? Хіба щось змінилося в мені? Чи жіночий мікросвіт уже хоче іншого деміурга? Безумство.

Втім, брешу. Не лише вона змінилась. Я теж. Нема вже тієї новизни, яку я відчував під час перших зустрічей.

Я тільки тепер дізнався, що в неї с чоловік. Найдавніше те, що мене це не вразило. Боже, яка недосконалість стосунків. Навіть у світі флори і фауни все набагато простіше, прекрасніше і величніше. Квітка і промінь сонця. Кохання лебедів. Вони вмирають, коли гине один з них. Там нема проблем, там найповніше завершення. Спільний політ, спільне гніздо. Суть і дія нероздільні.

Хочеться забути про все, що було. Якщо прекрасне привело до падіння, то навіщо воно?

Раніше на кожний мій поклик вона летіла на крилах. Тепер: «Не можу», «Завтра не дзвони мені, чоловік буде вдома», «Не розмовляй зі мною ніжно по телефону…»

Послухай, Сергію! Не вдавай з себе героя мелодрами. Все це — результат твого безсилля. Ти ідею кохання зробив домінуючою. А може, це не так? Може, ця ідея взагалі не має ніякого значення у вирішенні смислу буття?!

Мудрую. А серце плаче. Ми більше не зустрінемось. Чорні руки відчаю стискають мене. Мільярди людей на планеті, а ніхто не розрає, не втішить. Яка страшна кара бути людиною. Цілий світ лягає на твої плечі, і ти повинен нести його, каратися.

Маю вирішити проблему часу. Невблаганний потік забирає від нас усе найдорожче, найсвятіше, а ми сидимо на його березі або пливемо в його бурхливих хвилях і складаємо ліричні оди. Від Прометея до наших днів. Віднині — до вічності. Хтось повинен почати.

Хіба не кричить весь світ, уся нескінченність у в’язниці Хроноса, в його невситимому череві?

А найгучніше волає «Я» — чутливе, ніжне, болісне «Я» людини. Радість і трагедія буття. Суть свідомості, її початок і кінець. Альфа і омега. Незламне, хистке, нерушиме й плинне. Звідки воно з’явилося? Де було до того, як СТАЛО БУТИ?

Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.

Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може, моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теплого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі…

…Спливають дні. У повсякденному вирі життя я інколи забуваю про невблаганну межу, якої жахаються люди, називаючи смертю. Що там — за нею?

Кінець? Кінець чого?

Життя вирує. Не дає збагнути самого себе, заглибитись у найпотаємшше. Стій! Я віднині не дамся твоїй навальній хвилі, древній безжалісний Хроносе! Ти більше не обдуриш мене барвистими лаштунками любовної вистави.

Хочу знати правду про себе, про тебе, про світ, якою гіркою вона б не була. Знаю: ти насміхаєшся наді мною.

Все підкорилося твоїй тиранії. Зорі, планети, галактики, мегасвіти, атоми, амеби, космічні катаклізми, теорії, незліченні форми життя. Клен на краю асфальтового майдану, а з нього злітають сотні, тисячі прегарних літачків-гелікоптерів. Легкі, чарівні створіння, що несуть у собі зародки безлічі кленів. Мати-природо!

Навіщо такі безглузді втрати? У мертве покриття віяти ніжну життєву плоть? Ось де твоє торжество, Хроносе! І лише дух людини не здається тобі. Ти ненавидиш його, лютий Хроносе, бо, коли людина відкриє всі таємниці буття, ти щезнеш, як мара.

Знаю, що мрія духу недосяжна, доки нема єдності, доки безмір клекоче хаосом і ворожнечею. І тому ти насміхаєшся, тому я чую твій владний голос — зневажливий, зверхній:

— Мізерія, ілюзія природи. Піна мого океану. Ти смієш звести голову для заперечення? Знай же, що й твій протест — моя гра. І твоє «Я» — лише випадковість у химерному сплетінні моїх велетенських перетворень.

Хто дасть відповідь? Без іронії?..

Квітка проростає з зерна, стебло — із зерна, плід — із зерна. Зовні — лише промені сонця, вода, повітря. А причина і наслідок — у зерні. І загадка. Я — в мені самому. Пізнай себе. Давній, мудрий, безсмертний заповіт. Але… сказати легко. А де той кінчик нитки, щоб схопитися за нього?

• Предыдущая
• 2/86
• Следующая