Хто ти? - Бердник Олесь Павлович - Страница 21
- Предыдущая
- 21/102
- Следующая
Минув колонаду, широкі двері. Вони самі собою розчинилися, вгорі пролунала ніжна музика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце проникало крізь різнобарвне покриття, і в тому мереживі казкового проміння древлянин побачив дивну картину.
На осяйному троні посередині залу сиділа жінка в діамантовій короні, в золототканому вбранні. Навколо неї стояли на колінах люди, тисячі людей. Тут були сиві діди, літні воїни і молоді безвусі юнаки. Всі вони непорушно, невідривно споглядали чудову жінку, не зроняючи й слова.
«Невже це істина? — подумав Доброслав. — Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-пустинник?»
Він підійшов ближче, щоб розглянути риси обличчя тієї жінки. Повіки її розплющилися, на древлянина зирнули великі сині очі. Ні, не сині, зелені… Ба ні — чорні! Чи, може, карі? Які ж в неї очі? Чому вони так чудно міняться?
Піднялася вгору тонка рука в серпанку вбрання, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:
— Що шукаєш, вояче?
Схвильований древлянин, наблизившись до трону, мовив:
— Багато років іду я з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Що бачу я перед собою — скажи?
Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, Почулася відповідь:
— Істина світу — це краса, герою! Хіба ти не знав цього? Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я його жриця…
— Що кажеш ти? — вражено скрикнув Доброслав. — Істина в красі? То я йшов у таку далеч, щоб почути ці слова?
— Я кажу правду, вояче! Голуб схиляється перед голубкою, лев перед красою левиці, людина завмирає перед красою природи, чоловік понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки, на які не пішов би чоловік заради красивої жінки?
— Заради коханої, хочеш ти сказати?
— Це все одної Кохають лише красу…
— Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!
— Дивись, — владно сказала жінка. — Ось тисячі чоловіків стоять навколо мене. Всі вони шукали єдиної істини — краси і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад — хіба не бачив ти могили біля храму?
— Бачив, жрице. І все ж не згоден з тобою. Ні, не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі, мені нема коли дивитися па тебе…
Очі жриці спалахнули недобрим вогнем.
— Пожди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй піти звідси…
Вона підвелася, підняла руки догори. Музика заграла голосніше, промені схрестилися над головою жінки. Корона зникла, потьмяніло вбрання. І ось перед Доброславом виникла бронзовотіла постать південної красуні — висока, струнка, а чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грайливому ритмі над дзеркальною підлогою.
Ніби стогін пролунав у широкому залі. Тисячі поклонників краси закоханими очима спостерігали чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолу. Жриця пройшла круг і раптом перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом стояла русява жінка. Очі її мерехтіли блакитними вогниками, вони були напівприкриті довгими віями, білосніжні руки лебедями літали в повітрі, накликаючи до себе, обіцяючи неземну насолоду і втіху.
Одна за одною пропливали перед Доброславом красуні різних країн і народів. Чорноволосі і золотокосі, білі і рожеві, чорні і бронзові, синьоокі і кароокі, високі і маленькі — безліч жінок закликали древлянина лишитися в храмі краси. Та Доброславу було байдуже до них, він тільки втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.
Нарешті, затихла музика. Жриця знову сіла на троні. Поглянула запитливо на гостя.
— Велике багатство — краса, — сумно сказав Доброслав. — Ти довела мені це, жрице. Важко втриматися від таких чар. Та я ж сказав тобі, що іншої істини шукаю. Не лише для себе… для дітей моїх, для народу мого…
Жриця гнівно нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавка, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан в простій полотняній одежі… Її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.
Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це, мара?
— Троянко, зірко моя кохана! — крикнув він, кинувся до неї,
Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.
— Ось бачиш, — їдко всміхнулася жриця, — ти все-таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе стремління до неї. Ти зберіг образ дружини своєї таким, яким хочеш бачити його! Та минуло вже багато років. Вона постаріла. Чи будеш ти її любити тепер? Дивись…
Зелені хвилі Славути покотилися перед древлянином, в тумані замайоріли високі кручі. На них постать жінки. Це Троянка. Тільки дуже постаріла вона… Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Боже, Перуне! Як багато часу минуло…
Жриця вдоволено засміялася. Вояк мовчить, не хоче підійти до коханої дружини, бо вона змінилася так, що не схожа на той взірець, який жив у грудях чоловіка.
Та Доброслав тихо ступає вперед, зі сльозами радості падає до ніг Троянки, цілує землю, де вона стоїть… Видіння щезає…
Задумалася жриця, потім встала, підвела гостя, ясно поглянула в його очі. Зітхнула.
— Ти правду говориш, чужинцю… Є істина сильніша за красу. Ти перший, хто вийде з цього храму… бо тебе веде щось сильніше за всю могутність, якою володію я. За те, що витримав ти нечувані муки в дорозі — вкажу я тобі шлях до храму Безсмертя. Будь благословен, вояче! Ще багато перепон на шляху, та вже ніхто не зупинить тебе… Прощай, хоробрий чужинцю!..
Ой, як легко дихати, в руках з’являється нова сила, гарячіше плине по жилах кров. Все-таки є, існує храм Безсмертя, він близько, він одкриє Доброславу свої тайни, очистить його серце видінням осяйної істини! Прощай, чудова жрице Краси! Хай в тиші храму твого живуть і гинуть тисячі чоловіків з усього світу. А я піду далі, за іншою красою, за іншою істиною, бо в ній радість і горе, щастя і любов і великий смисл життя…
Минуло ще багато років. Доброслав постарів, обносився. Борода виросла в нього аж до пояса, потемніло, схудло обличчя. Він переборов ще одну пустелю і наблизився до моря-океану. Одного вечора вибрався вояк на високу скелю і звідти побачив храм Безсмертя.
Не радів, не хвилювався, бо довгі роки без упину ждав цієї зустрічі. Довго стояв на скелі, задумано спостерігав за таємничою будівлею.
Заходило сонце. Фіолетова мла спадала на океан. Глухо шумів прибій. А з туману, на вершині гори, виринали обриси заповітного храму. Вони стрімкими лініями здіймалися в небо, ніби підпирали його гострими піками.
Глибокі прірви оточували ту гору, в ущелинах темніли густі ліси. Клуби диму чи хмар купчилися внизу, дихали мороком, смертю.
Ой, як далеко заховалася ти, істино! Недарма ще ніхто не бачив обличчя твого. Гей, Доброславе, збери сили, вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…
Сонце впало за обрій. Раптово на землю насунулась непроглядна пітьма. Тільки зірка провідна незмінно сяяла на небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася непорушно, палахкотіла яскравим вогнем, освітлюючи ніжним промінням суворі скелі.
Десь вгорі почулася мелодія — тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня, невідома сила склепляє йому повіки, наливає втомою руки і ноги, приковує до землі. Великим зусиллям він одігнав сон, протер очі. «Дивне божество храму! Ти хочеш мене приспати перед самою метою! Я не піддамся чарам твоїм. Гей, зірко ясна, люба моя надіє! Світи мені востаннє!»
Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадились велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що він пливе в густій рідині, а під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зусиллям, загрожував смертю.
З моря налетів ураган, примчав страшні чорні хмари. Вдарив грім. Почалася гроза. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти стало ще важче, каміння стало слизьким.
Стежка привела до густого лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, які створювали непролазне мереживо. Задушливо пахли якісь квіти, дурманили голову.
- Предыдущая
- 21/102
- Следующая
