Збiрка поезiй (СИ) - Антонич Богдан Игорь - Страница 3

• Предыдущая
• 3/8
• Следующая

немов пророк, став місто клясти.

За всі гріхи і всі провини,

за малість, зрадність і підлоту,

за злочини, що повне ними

кубло презирства і голоти.

Тоді розпутники і гарпагони

покутних псалмів заспівали,

і калібани били в дзвони,

й гетери, мов кобили, ржали.

Мерзенні, сороміцькі, мертві

люїзи з ліжок виходили,

й сарданапалів гордих жертви

червоні язики гострили.

Мов стріл дванадцять з неба пращі,

вітрів дванадцять шле додолу,

й Земля розкрила зворів пащі,

й розбите в кусні Сонця коло.

Гримить підземний лоскіт здаля,

вдаряє в мури буря дзвонів,

і місто котиться в провалля

під лопіт крил і мегафонів.

4 січня 1936

КОЛИСКОВА

Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.

Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.

Скриплять колиски: “Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,

лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!”

Співає на шляху піхота: “Не стелися по землі, барвінку!”

Пан сотник лютий: “Покрутило б язики вам, покручі прокляті!”

Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,

кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.

Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.

Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить

розквітлих квіттям снів дитячих,

і не бачили, не знали люди, коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.

КОЛОДІЙСТВО

Вже сонця колесо збиває стельмах,

ще обруча – до осі полум’яної!

Цим возом їхатиме завтра Зельман,

ключар і староста гульби весняної.

Відносить стельмах сонце ковалеві:

– Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,

щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева

весні трояндній й осені оайстреній!

КОНЦЕРТ З МЕРКУРІЯ

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.

На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.

Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,

холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,

старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

В радіостанції натхненний спікер накладає

на ночі грамофон холодний місяця кружок.

20 травня 1935

КОВЗАНИ

Гей, тріскає кріпка, бадьора зимова погода,

на лижвах грає блиск, мов на ножів сталевім вістрі,

веселість лускає в лискучих, льодових городах.

Гей, крешуть наші ковзани із льоду срібні іскри.

Праворуч, навпрямки, ліворуч, поруч себе, гей!

Навприсядки, навсидячки, навстоячки, навтіки,

сріблястий сміх, іскристий біг, барвистий ніг трохей.

Гей, скільки радощів, весілля, щастя, сміху, втіхи.

Танцюємо, гарцюємо, гуляємо, уга!

Киплячий ритм, безжурний вальс і перегони, мети.

З пістолів – сміху кулями, бо наша вже снага.

Над нами на своїх еліпсах в ковзанні планети.

ЛІТНІЙ ВЕЧІР

Від спеки місто важко дише,

й чоло його шорстке й червоне

під віялом нічної тиші

поволі стигне і холоне.

Тремке натхнення віддзвеніло,

застигло в мудрій вірша брилі.

Твоє чи не твоє це діло,

ти сам збагнути вже не в силі.

Крізь гамір дня незмінне “завжди”.

Заснеш, заснеш без зір, поете,

життя на звуки розмінявши,

мов золото в дрібні монети.

ЛЕЩЕТАРІ

На кичери, гори, ліси,

мілкого срібла басейни ?

навпрошки, навскоки, навкоси,

навпрямки, навперейми!

Вітер гір, мов холодна вода,

вимиє нам легені.

Морозу сила молода

висталить наші жмені.

Сила пекуча, тріскуча морозу

вигострить, наче бритву, віддих.

На поверхню білих хвиль голомозу

вибігнуть очі на звіди.

Заклятий в нас нестримний рух,

заклятий в нас нестримний гін.

Б’є серце, мов обух,

б’є серце, наче дзвін.

Перейде через обрій

червоний сонця віз.

У погоні хоробрій

вдарить в півкулю неба шалений наш узвіз.

З галузей синього неба, з хмар пелехатих дерев

листя зір золоте впаде на срібло снігів.

Смолоскипами вітру підпалимо рев ?

хай лютує метілі гнів.

Десятками ватер на схилі узбіч

привітаємо ніч.

На крилах лещет,

наялозених маззю,

розвіваємо з серця біль вщент,

не дамо рости хабаззю.

Б’є серце, мов обух,

б’є серце, наче дзвін.

Заклятий в нас нестримний рух,

заклятий в нас нестримний гін.

Суворе щастя недей

хоч на момент знайти,

вірлам перегукнути: гей!

Навмання нам пуття.

З криком перемоги прибігнем до мети,

їдучи снігом життя.

МІСТА Й МУЗИ

Дубове листя, терези купців, цигани,

щоденний гамір і щоночі вічні зорі.

Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана

за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин

не лишиться з турбот, що нам орали чола.

Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,

вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,

чесноти квіття і на простиралі плями,

дні й ночі, хлопців соромливих солодійство

і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги

вирують на обличчях, мов павині пера,

а людська доля в дзьобику кривім папуги

колишеться шматком дешевого паперу:

кохання,

подорож,

розлука,

слава,

успіх ?

за двадцять сотиків купити можна щастя.

Сплітається і розплітається дня усміх,

папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.

Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.

Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,

вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.

І в цифри ловим струм натхнення,

дивну чудність

найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,

хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС

Палкий, нічим незаспокійний,

ловлю слова, мов барвні скельця.

Як же ж я терня туги рвійне

з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків

п’янить, як і давніш п’янило.

Дивлюсь в блакитну призму склянки,

де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,

зелений морок сном колише.

Заслуханий у дружній вітер,

свій давній голос чую в тиші:

“Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю мить

всю хмільність світу хочу спити”.

МАРНОТРАТНИЙ ГІМН

І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий

розтратно твореним і нищеним багатством…

Чергою явищ неповторних в світу кручі

зростання й проминання сплетені суцільно.

Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,

задумайся на мить про сонця марнотратство!

• Предыдущая
• 3/8
• Следующая